Особисто я про подвиг московського покрівельника в боротьбі за залишки демократії у Росії дізнався (виглядає навіть символічно) з каналу «Ностальгія», де відомий журналіст та фотохудожник і один із «стовпів» демократичної громадськості Юрій Рост згадав про випадок, який вразив його до глибини душі. Про що, власне, йдеться. Такий собі Євген Колесов, робітник одного з московських ЖЕКів (чи як воно там у них тепер зветься) з волі сліпого жереба потрапив до дюжини судових присяжних у процесі у справі вбивства журналістки Ганни Політковської.

 

Резонансна справа, певна річ, викликала неабиякий інтерес з боку мас-медіа. Аж раптом головуючий на суді полковник Зубков прийняв рішення про те, що процес відбуватиметься у закритому режимі – мовляв, таким було побажання колегії присяжних. Ось тут принциповий покрівельник і сказав своє слово – та не просто так, а в ефірі радіостанції «Ехо Москви»: жодних вимог щодо усунення журналістів присяжні не висували, а сам він бере самовідвід, бо не хоче брати участі у «неправильному суді». Така принциповість викликала справжній ажіотаж у ліберально-демократичних колах Москви – очевидно, перш за все, своєю наочністю. В обстановці «тотального единомыслия», яка все глибше вкорінюється в російському суспільстві, прояв особистої громадянської позиції дорівнює майже подвигу. Втім, особливого телевізійного розголосу вся ця історія не набула, залишившись актуальною для інтернету та нечисленних опозиційних видань (і згаданого радіо «Эха Москви»), а також темою для обговорення для лідерів російських демократів, які давно вже розгубили не лише електоральну підтримку, а й увагу мейнстрімових російських телеканалів. Мабуть, тому в пошуках медійної «віддушини» дехто з цих лідерів відгукнувся на запрошення Савіка Шустера взяти участь у його «Свободі» минулої п’ятниці.

 

Тема програми була передбачувана: роковини Голодомору. Серед учасників – постійні гості Леонід Кравчук, Нестор Шуфрич, Ганна Герман. На московському березі телемосту – ведуча Світлана Сорокіна, Борис Нємцов, його співавтор у відомій доповіді «Путин. Итоги», екс-заступник міністра енергетики Росії Володимир Мілов, Юлія Латиніна – колумніст «Новой газеты» і за сумісництвом автор «економічних детективів».

 

Лінія протистояння в дискусії вималювалась одразу. Сергій Марков – прокремлівський політолог, що своєю багаторічною участю в інформаційних спецоперациях дослужився до мандату думського депутата, взяв на себе обов’язок черговий раз повторити в ефірі тези з відомого листа президента РФ Дмитрія Медвєдєва – «так званий голодомор» не можна називати геноцидом, постраждали від нього не лише українці, і взагалі, все це використовується «для достижения сиюминутных конъюнктурных политических целей».

 

Максимум, на що погоджувався пан Марков – це визнати голод як злочин сталінського режиму – спільний для всіх народів СРСР. Останню тезу Юлія Латиніна одразу означила як «експортний варіант» кремлівської ідеологічної концепції, оскільки всередині Росії злочини сталінського режиму (в тому числі і голод) оцінюються на державному рівні як ціна, заплачена за прискорену індустріалізацію країни (це з тієї ж опери, що і називати Сталіна у шкільному підручнику «ефективним менеджером». Із фрагментом відповідної постанови російської Думи, прийнятої у квітні цього року, ви можете ознайомитися тут).

 

Активна і цілком однозначна позиція російських політиків у програмі справила сильне враження не лише на телеаудиторію, а й на учасників з українського боку. Принаймні, Володимир Яворівський заявив, що якби позиція Росії була б хоч наполовину такою, як позиція Нємцова і його колег, то нам би не довелося дискутувати навколо цієї проблеми. Взагалі, доволі жорстка реакція переважної більшості українських і російських учасників та студійної аудиторії, схоже, стала неприємним сюрпризом і для Сергія Маркова, і для тих із українських спікерів, хто з ідеологічних міркувань був зобов’язаний грати з ним «на одну руку» – йдеться, передусім, про Нестора Шуфрича, Ганну Герман та Василя Кисельова.

 

До відсічі кремлівському політологу долучився навіть Дмитро Корчинський, який, зазначивши своє негативне ставлення до президента Ющенка, під оплески глядачів наголосив, що ми не маємо дозволяти собі вислуховувати «від дивного суб’єкта Маркова образи на адресу нашого президента». Але справжнім нокаутом для прихильників промедвєдєвської риторики став, безумовно, виступ екс-президента. Леонід Кравчук, який на більшості телепрограм обмежувався дещо менторськи-поблажливим стилем викладу своїх думок, цього разу продемонстрував дуже чітку, жорстку й однозначну власну позицію. Очевидно, тема Голодомору була однією з тих по-справжньому чутливих тем, які свого часу серйозно вплинули на особисту еволюцію Кравчука – від одного з очільників компартії до першого президента незалежної України. Не буду заглиблюватися в деталі – розшифровку програми можна проглянути на «ТК». Але виступ Кравчука прозвучав на такому емоційному напруженні, що буквально розчавив опонентів і викликав тривалу овацію аудиторії.

 

Звісно, спроби якимось чином згладити ефект від його слів робили і Марков, і Шуфрич і – може, меншою мірою – Герман, яка, здається, тонше відчула вразливість тієї позиції, яку їй доручили відстоювати. Так чи інакше, адепти російського погляду на Голодомор цей раунд публічної дискусії програли. Зайвим живим аргументом, який остаточно схилив настрій аудиторії, виявився відомий порнопродюсер та, за сумісництвом, депутат Держдуми і екс-соратник Жириновського Олексій Митрофанов, який, потрапивши в кадр, поніс настільки відверту нісенітницю (наводити не хочеться, а кому цікаво – адресую знову-таки до стенограми), що вона викликала зніяковіння не лише у російських колег, але й навіть у Нестора Шуфрича, чия розгублена реакцію на словесні «конструкти» Митрофанова потрапила у кадр.

 

Ревнителі «братньої дружби» в кремлівській версії трохи пожвавішали лише далеко за північ, коли дискусія розгорнулася довкола інших питань. Але й тут нічого суттєвого, окрім чергових зізнань у ненависті до «помаранчевої» влади та кумедних порівнянь себе із Катоном-старшим (?) у виконанні того ж таки Шуфрича.

 

Ковтнувши «ефіру свободи», російські демократи повернулися до власних реалій, а я наостанок згадаю про одне непримітне повідомлення, яке трапилося мені на очі в «Новой газете». Наведу його:

 

 

 

 

 

 

 

 

Тенденція використовувати чи, точніше, посилатися на світову кризу задля згортання демократії, і зокрема свободи слова, поки що мало торкається українських реалій. Але варто пригадати, з якою легкістю погоджувалися чимало журналістів на виконання і розміщення «замовних матеріалів» у відносно благополучні часи, і можна уявити собі, наскільки легше буде керувати вітчизняними мас-медіа у потрібному напрямі в часи масового безробіття та різкого падіння журналістських заробітків. Особливо якщо хтось нагорі візьме на озброєння гасло «об’єднання нації в боротьбі з кризою» і залучить до благородної справи «правильного інформування» співгромадян прокуратуру, і не тільки її...