Читачі – найбільше багатство «Детектор медіа». Незважаючи на всі технічні негаразди з сайтом, вони не припиняють тішити нас своєю дедалі більшою активністю. І значна частина цієї активності припадає саме на написання та читання коментарів до публікацій.

 

Проте разом із благословенним зростанням відвідуваності коментарі приносять і відчутну шкоду. Останнім часом декілька дуже цікавих «Детектор медіа» медійних персонажів навідріз відмовились давати інтерв’ю: мовляв, нічого особистого, але не хочу читати про себе всяке в коментарях. Дехто з тих, хто, як нам видавалось, нормально ставиться до нашого видання, раптом взагалі відмовляється спілкуватись; спробуєш розібратись – і на тобі, «у вас там про мене в коментах понаписували…». «Ну чого вони? Як діти малі…», - перезираємось ми, розуміючи, що свобода самовираження в коментарях ще не раз вилізе нам боком. Словом, матеріал групового авторства «Ударь, если сможешь» з’явився на «ТК» дуже доречно.

 

Вільне (в межах здорового глузду) коментування для нас – умова концептуальна, бо «Детектор медіа» завжди боролась проти цензури і за свободу слова, але й почасти вимушена, адже всі спроби запровадити обов’язкову авторизацію для коментарів на попередній версії сайту призводили лише до втрати аудиторії. Досвід показує, що не лише реєстрація, але навіть невинна captcha (графічний код для нейтралізації спам-ботів) – і та відлякує відвідувачів.

 

Зрештою, сьогодні «Детектор медіа» для багатьох журналістів являє собою щось на зразок замінника соціальної мережі для навколопрофесійного спілкування, себто «ТК» - це не лише сайт, але й спільнота його читачів. Завоювати лояльність - нехай супроводжувану постійною критикою і взагалі «нелюбов’ю» - такої аудиторії, як медійники, дуже непросто, тож мусимо її берегти. У тому числі й не створюючи перепон для спілкування. Та, з іншого боку, можливість неконтрольовано обгиджувати одне одного рано чи пізно також призводить до втрати лояльності – тільки йдуть не ті, кому «заткнули рота», а ображені.

 

Ставлення до анонімних образливих дописів значною мірою залежить від інтегрованості людини у парадигму вільного онлайн-спілкування. Ті, хто роками зависає у чатах, форумах і блогах, зазвичай байдужі до пащекування анонімів, бо стикаються з ним на кожному кроці (та й, ніде правди діти, часом беруть участь самі). Натомість ті, хто не дуже дружить з інтернетом, деколи взагалі не розуміють, що таке коментарі.

 

Одного дня мені зателефонувала дама, яка перед тим написала для «ТК» статтю про конфлікт на своєму телеканалі. Її обурення було близьким до істерики: вона назвала мене і моїх колег непорядними і підлими людьми і заявила, що в неї в голові не вкладається, як ми можемо писати це. «Це вона… вона…, - казала моя співрозмовниця, маючи на увазі, очевидно, свою опонентку. – Вона дає коментарі! А ви їх пишете!». Спробуйте пояснити таким людям, що коментарі з’являються на сайті не на замовлення редакції, а зазвичай без її відома, і думки, які висловлюються в цих дописах, можуть не збігатися з офіційною позицією видання.

 

«Поріг чутливості» до віртуальних образ також різниться. Наприклад, один публіцист звинуватив редакцію «ТК» в тому, що ми навмисно очорнили його, не видаляючи коментарі під статтею його авторства. Найстрашніше, що було в тих коментарях, - аргументоване звинувачення в некомпетентності і стандартне прохання більше ніколи не писати, проте цей літній чоловік сприйняв їх так, ніби йому жбурнули рукавичку в обличчя. У його системі уявлень про світ анонімна критика – щось геть ганебне і нице, і перевиховання тут навряд чи можливе…

 

Керівника каналу ТОНІС Дмитра Тузова образливі коментарі до одного з повідомлень «ТК» зачепили настільки, що він написав відкриту відповідь. З одного боку, чудовий взірець відкритості топ-менеджменту, який не боїться відповідати навіть на анонімну критику (порівняймо з керівниками великих каналів, які вже не перший рік замість відповідей на запитання відсилають нас «у прес-службу», себто в нікуди, а потім запевняють усіх у приватних розмовах, що «ТК» «відпрацьовує замовлення» проти них). З іншого боку, звинувачення в коментарях могли бути провокацією, вигаданою знічев'я кимось зовсім не вартим години життя пана Тузова.

 

Словом, люди різні, і висловлювання, цілком нормальні для одного дописувача, можуть ранити в самісіньке серце іншого. Є, нарешті, й випадки лицемірства. Відстежуючи ІР, можна побачити, як людина, яка щойно вправлялась у дошкульності в коментарях під сусідньою публікацією, обурюється: «Детектор медіа» перетворилась на помийну яму! Нічого не вдієш, анонімність – велике щастя і велика біда мережі.

 

В усякому разі, визнаю: ми не маємо права вимагати від людей менш серйозного ставлення до коментарів. Хоч це й було б ідеальним вирішенням нашої проблеми.

 

 

«Бруд», «лайно» - занадто узагальнені означення. Чи є «брудом» звинувачення у непрофесійності? У бездарності? У неетичності? Це також значною мірою залежить від індивідуального сприйняття.

 

Що вважати наклепом? Люди в статті «Ударь, если сможешь» легко вживають це слово. «Если это откровенная клевета и грязь, я считаю, такого рода комментарии нужно жестко модерировать», - каже Юлія МакГаффі.

 

Насправді наклепницький характер інформації може встановити лише суд, але ніяк не затурканий працівник редакції, у якого перед очима пливе вже чотириста п’ятдесят сьомий за день коментар. Якщо анонім Вася в черговий раз написав, що «Детектор медіа» взяла грошей у канала Х за те, щоб «мочити» канал Y, я точно знаю, що це наклеп. А якщо написав, що журналістка Z казала-мазала редактору W… Що в такій-то газеті вже три місяці не платять зарплату… Що така-то програма на наступному тижні буде закрита… Як дізнатись, чи не є ця інформація наклепницькою? Телефонувати й перевіряти кожен коментар?

 

І навіть у разі, якщо ми таки перевірили інформацію і пересвідчились у тому, що вона не відповідає дійсності, чи завжди це є підставою для видалення? А якщо це жарт, анекдот, метафора?

 

Або, наприклад, обговорення зовнішності ведучих – улюблена розвага наших дописувачів (згадаймо хоча б серпневий «марафон» на тему нових облич «ТСН»). Робота ведучого – «торгівля обличчям», тому, хоч як мені, як чоловікові і шанувальнику прекрасної половини людства, було прикро читати варіації на тему облич двох милих дівчат, але врешті-решт довелося погодитись: у цьому випадку зовнішність є професійною якістю. Заборонити обговорювати зовнішність взагалі значило б поставити себе в зовсім ідіотське становище: чи маємо ми тоді витирати твердження, що ведуча схожа на квітку чи ясне сонечко?

 

Раз телефонують з одного телеканалу. «У вас там у коментарях нашу журналістку обізвали дурненькою. А вона дуже вразлива, тепер сидить, плаче. Витріть, будь ласка!». Я витер, звісно, але: «дурненька», по-вашому, для журналіста характеристика особиста чи професійна?

 

Коли йдеться про політиків і чиновників, чи є різко негативна характеристика наклепом, чи реалізацією священного права громадян на оцінку діяльності можновладців? Наприклад, «міністр внутрішніх справ – брехун» - це наклеп?

 

У відгуку на відому інформаційну програму: «Це такий креатив оновлення - напхати в новини усю побутову чорнуху з найглибших куточків країни, щоб потім розважати доусьору?» останнє слово – вже «бруд» чи ще художній засіб?

 

Ксенофобія, гомофобія і тому подібні явища – окрема тема. Якщо в коментарі написали, що панові X подобаються хлопчики – це гомофобія? Нічого, що сам пан Х цього, в принципі, не приховує? Накласти табу лише на згадки про гомосексуальність? А це вже схоже на дискримінацію. Чи виходом є повна заборона на обговорення особистого життя? Де тоді межа між приватним і публічним – чи дозволено, наприклад, декларувати сімейні зв’язки між політиком і медіаменеджером, що можуть бути джерелом корупції?

 

Якщо людина пише: «нам, хохлам, уже нічого не допоможе» - це українофобія? Виловлювати з нескінченних дискусій на міжнаціональні теми кожне «москаль», «хохол», «кацап», «жид», «бульбаш» і замінювати на {CENSORED}? І кого ми намагаємось цим обманути? Ці слова – елемент нашого суспільно-політичного повсякдення.

 

Коли хлопці з найманої антиукраїнської «бригади» влаштовують вакханалію під публікаціями, пов’язаними з російсько-українськими взаєминами, звісно, рука так і тягнеться до кнопки «видалити». Але чи можемо ми заборонити читачеві висловити свою позицію, наприклад – «достали уже эти оранжоиды со своей идиотской украинской мовой»? Читати таке прикро і образливо, але – якщо людина так думає…?

 

Свого часу якась дописувачка завзято ганила мене за те, що я не витер коментар, у якому вбивство Ганни Політковської визнавали доцільним. Справді, неймовірна дикість. Тут би не коментар, а саму людину, яка його написала, «витерти». Проте видалення цього допису можна було обґрунтувати або емоціями (що навряд чи правильно), або принципом «про мертвих або добре, або нічого», який у багатьох випадках аж ніяк не є аксіомою. Якщо ж прийняти цей принцип за абсолютне правило, тоді, виходить, треба видаляти й дописи про причетність Юрія Кравченка до вбивства Ґонґадзе, адже Кравченко теж загинув… Складно це все, чи не так?

 

Модератора коментарів у нас немає. Ну, не передбачена така посада штатним розкладом. Звісно, тримати для цієї роботи окрему людину можуть собі дозволити великі портали, де щодня з’являються не лише тисячі коментів, але й тисячі гривень доходу від банерної реклами. Але ми до цієї категорії видань поки що не належимо.

 

Уявлення, що праця модератора може бути низькооплачуваною і некваліфікованою, себто, грубо кажучи, за неї можна посадити мало не мавпу, хибне. Навіть за наявності чітко виписаних правил модерації (вичерпного переліку того, що заборонено) сумніви і двозначності щодо конкретних дописів виникають на кожному кроці. Є маса способів написати ту саму гидоту, яка так обурює борців із «брудом», не порушуючи при цьому формальних правил коментування - «езопова мова», евфемізми, прізвиська, натяки… Природно, знищення коментарів, які не містять прямого порушення правил, викликає праведний гнів, звинувачення в цензурі, псує карму модератора й усього видання. Часто люди, з чиїми коментарями так учинили, ображаються і йдуть, чого виданню зовсім не потрібно.

 

Модератор завжди діє на власний розсуд, вирішуючи, який коментар «стратити», а який «помилувати»; іноді він хибить, як будь-яка людина. Тим часом претензії щодо несправедливої модерації – як, утім, і щодо самих образливих коментарів, - адресують адміністрації. Таких скарг за день може надійти чимало, а ігнорувати їх означає, знов-таки, втрачати лояльність аудиторії. А значить, із кожною треба розібратись – допитати модератора, сформулювати офіційне пояснення (для цього непогано ще й мати копію видаленого комента), вести подальшу дискусію із скривдженим…  Занадто марудно, щиро кажучи.

 

Отже, щоб зберегти час, сили і нерви керівництва, модератор повинен бути уважним, відповідальним, діяти свідомо і оперативно (нові коментарі з’являються щохвилини!), добре орієнтуватись у тематиці й персоналіях,  адекватно оцінювати кожну конкретну ситуацію та вміти сформулювати свою думку. Як у радянській пісні – «чтоб не пил, не курил и цветы всегда дарил…». Єдине питання – навіщо такій золотій людині працювати модератором коментарів?

 

Розподіляти модераторські обов'язки між журналістами навряд чи доцільно: по-перше, це не їхня робота, по-друге, коли виникнуть претензії, вам доведеться довго шукати серед них відповідального. Ще менше підходить ця робота працівникам технічного забезпечення сайту і офісу (програмістам, сисадмінам). Коротше кажучи, залишається редактору брати модераторські обов’язки на себе і колупатися в коментах без відриву від виробництва.

 

Це, до речі, корисно: коментарі є головним джерелом зворотного зв’язку; в них найшвидше повідомляють про фактичні помилки у текстах, із них ми щодня отримуємо нові інформаційні приводи (користуючись нагодою, хочу щиро подякувати нашим читачам за цю щоденну допомогу). Не кажучи вже про конструктивну критику, яка допомагає краще оцінити якість роботи видання, і безцінну для редактора інформацію про сприйняття публікацій аудиторією.

 

Проте, оскільки в редактора часто бувають справи, об’єктивно важливіші за цензурування та витирання коментарів на сайті, така модерація виходить не досить системною і прискіпливою, і ліберальнішою, ніж багатьом хотілось би.

 

Перейдімо до найважливішого: як нам бодай частково вирішити проблему образливих коментарів, не обмежуючи при цьому свободи слова, не порушуючи нічиїх прав, уникаючи занадто суб’єктивних критеріїв (на зразок запропонованого колегами поняття «глупостей»), та ще й усе встигати?

 

Обов’язкова авторизація, як було сказано вище, відпадає. Хоч боротьба з «брудом» є вельми важливою і потрібною справою, але не настільки, щоб виправдати істотне зниження маркетингових показників (кількість відвідувачів і переглядів сторінок) сайту. На деяких ресурсах я бачив рекомендації і навіть вимоги писати виключно під справжнім ім’ям і прізвищем… Чудова ідея. Але лише в одному відомому мені випадку – на одеському політичному форумі, побудованому за принципом закритого клубу, - цей принцип було вдало реалізовано. Знов-таки, не підходить.

 

«А если оскорбления и ложь на порталах не прекращаются, можно требовать раскрытия IP-адресов комментаторов», - рекомендація авторів статті «Ударь, если сможешь». На жаль, це не призведе ні до чого хорошого, принаймні, у випадку «ТК». Щодня дві-три сотні людей заходять на «ТК» з ІР каналу «Інтер», майже стільки ж – з «1+1». Більшість ІР, які ми побачимо у разі такого розкриття, не є індивідуальними.  І без того легко здогадатись, що «наклепницьку» дискусію про звільнення Людмили Добровольської чи менеджерські таланти Олександра Ткаченка ведуть переважно з адреси «1+1». Кого це ще може цікавити?  Словом, інформація про ІР може мати лише пізнавально-прикладне значення, але не більше.

 

Із цієї ж причини неможлива заборона коментувати з певних ІР. Щойно ми почнемо її практикувати, як у «бан-листі» опиняться «Інтер», «1+1», ICTV, СТБ і так далі – у повному складі.

 

Перше і головне, що можна порекомендувати тим, хто страждає від «бруду» в коментарях на «ТК» – якщо можете, змініть своє ставлення до дописів в інтернеті. Це всього лише анонімні дописи в інтернеті, не більше. Не беріть їх близько до серця.

 

Якщо в коментарях з’являється інформація, яка справді глибоко ображає, компрометує вас, зводить на вас наклеп, може вам зашкодити – звертайтесь до автора цих рядків (otar.tk@gmail.com, ICQ 150635313), називайте публікацію та час появи комента. Якщо образливість допису не очевидна, можливо, вам доведеться пояснити, що в ньому такого. Практично в усіх випадках, коли до нас звертались із такими проханнями, ми йшли назустріч. Зробити так - набагато дієвіше, ніж мовчки дутись на весь світ і на «Детектор медіа», яка «стала помийною ямою». Пам’ятайте, що інші люди, в тому числі й адміністрація сайту, можуть не здогадуватись про те, що певний допис є образливим для вас.

 

Запрошуємо дописувачів «Детектор медіа» пропонувати інші варіанти вирішення проблеми з коментарями без шкоди для обох сторін – видання і читачів. Свої міркування щодо принципів модерації надсилайте на вказану вище адресу. Сподіваємось, що разом ми зможемо зробити нашу з вами «Детектор медіа» чистішою.

 

P.S. Що ж до завершення статті шановних колег – мовляв, розквитатись із анонімним наклепником можна й через суд – сподіваюсь, ця ідея трохи підріже язики бійцям невидимого фронту, але ніхто з вас, любі читачі, все ж не намагатиметься застосовувати її на практиці. Досвід показує, що наші доблесні правоохоронці починають розслідування будь-чого, пов’язаного з інтернетом, із конфіскації серверів. Причому конфіскують усе підряд, а повертають нескоро, не завжди і часом зовсім не те, що вилучали. Почнуть, імовірно, з сервера сайту, на якому було оприлюднено коментар, потім можуть завітати до провайдера і туди, звідки коментар було відправлено… Вашого анонімного кривдника, можливо, й не знайдуть, зате вас іще довго згадуватимуть «незлим тихим словом» багато ні в чому не винних людей.