Пам'ятати минуле – думати про майбутнє.

 

Про майбутнє думаємо, от тільки минуле нам чомусь намагаються нав'язати – наказом, попередженням, залякуванням. 

 

У кожного був дідусь, бабуся, а то й мама, які пережили страхіття Голодомору. Кожна родина пам’ятає їх, по-своєму, сімейному, щиро згадує тих, кому не судилося дожити до цих часів… і побачити Голодомор сьогоднішній. 

 

Просто його намагаються не помічати. «От згадаєте минуле…» - сказав Президент, і всі мають поспішити вшановувати і згадувати. Примусово.

 

Звичайні, нудні будні студентського життя порушив наказ кафедри – обов’язково бути всім присутніми на заході, присвяченому Голодомору, у призначений день, час і місце. І додавалась погроза: «тим, хто не прийде на (мітинг, акцію, виставку, лекцію), світить виключення з університету». Ввечері п’ятниці, після лекцій, усі мали прибути на Європейську площу. Український дім обгороджений, виставлена посилена охорона, яка нікого, хто виявив хоч якусь зацікавленість і бажання відвідати виставку картин про голодомор, у приміщення не пускає. 

 

Вхід простим людям ЗАБОРОНЕНИЙ. Вони чомусь не можуть ушановувати. Підійшовши ближче з надією на те, що, може й нас не пустять, міліціонери запитали: «студенти?». «Так», - із острахом відповіли ми, й перед нами відразу відкрився вхід, а в спину пролунало міліцейське: «МАСОВКА».  

 

Здалося, ми йдемо в театр абсурду, і ми ж у ньому граємо масовку. Отже, далі – масовка. Далі в Українському домі її зустрічає ще одна огорожа, ще одні люди у формі, а також металошукачі та ще додаткові люди у цивільному, які ретельно перевіряють сумки, одяг, ахтось вивертає кишені. 

 

Далі вишикувались викладачі різних вишів, які кивком голови зустрічали кожен свою масовку. Що мало відбуватись у залі, ми не знали, тож наша масовка посунула на другий поверх, побачивши оголошення про виставку фотографій та картин із розповідями про те, як жилось у 32-33-му роках. Телевізори показують кадри тих часів.

 

Тут масовка і задумалась: а звідки ці кадри взялись, коли всі документальні підтвердження знищувались? Дід розповідав, що навіть приходили спеціальні люди в хату і знищували особисті фотографії, якщо на них були занадто худі родичі. Не дозволялось навіть допускати думки, що тодішня політика, як згодом виявилось - геноцид (досі не визнаний світом), це смерть українського люду. Але, припустімо, хтось зміг уберегти пам’ять. Над цим працювали історики, очевидці, більшість із них, до речі, сьогодні знову переживають голодомор по-сучасному. Замість того, щоб підвищити пенсії і не тримати тих, хто пережив Голодомор, на голодному пайку сьогодні, встановлюють пам’ятник. З телевізора тільки й чути про темпи зведення меморіалу. Чи не здається тому, хто його задумав, що цей пам’ятник височітиме на кістках померлих від голоду сьогодні.  

 

Проходячи залою далі, бачимо оголошення, що поверхом вище розмістилась виставка «Голодомор очима українських художників». Наша масовка вжахнулась. Здається, кожен твір - хворобливе уявлення про голод, приправлене власним штрихом тільки заради того, щоб звернули на його твір увагу. Або малювали, щоб відчепились. Особисто моє враження - виставка вульгарщини. Біля кожної картини – хлібина із запаленою свічкою. Хліб, як мене і учасників нашої масовки вчили з дитинства – це найцінніший скарб. Куди дінуть буханці після виставки? У смітник? Ось це і є ставлення і до минулого, повага та шана тим, хто не пережив Голодомор. То, може,  повчилися б шанувати сьогодення і нарешті звернули увагу на простих людей, які понад усе люблять свій дім, свою родину, свою країну? І колись люди перестануть бути масовкою.