У фільмі Ілларіона Павлюка й Олексія Лябаха «Секти. Контроль свідомості» (студія «07 продакшн», прем’єра відбулась в ефірі каналу «Інтер» о 22.55 20 листопада) поставлена і, як на мене, досить добре розкрита проблема псевдо конфесій тоталітарного спрямування, що існує в сьогоднішній нестабільній, розгубленій Україні. Проте месидж, що пролунав із уст одного з так званих «пасторів» ніби між іншим, варто було б розвинути і зробити акцент саме на ньому.

 

Не здивуюся, якщо реакцією на цей фільм стане чергова низка протестів та колективних звернень. У цих зверненнях ітиметься про нібито істерію довкола релігійних зібрань, які примітивні, невтаємничені, продажні та схильні з усього робити сенсацію журналісти називають сектами, тим самим дискредитуючи добру духовну справу.

 

Щось подібне відбулось і після циклу сюжетів журналістки каналу «1+1» Валентини Доброти про тоталітарні секти. Власне, суть протестів зводилась до того, що не треба називати всі незвичні для нас релігійні спільноти образливим словом «секта». Між іншим, свого часу, коли я робив на телебаченні сюжет про двірників, двірники просили не називати їх двірниками. Мовляв, це слово погане, краще звучить «садово-паркові працівники». Але це так, до слова.

 

Месидж, про який я говорю, звучав у фільмі з уст одного з пасторів церкви «Нове покоління». Рід своїх занять він визначив як «реклама свого бога». Отже, є триєдиний Бог християн. Є Аллах у мусульман, є Будда в буддистів. А є, виявляється, ще й «свій бог», якого можна і треба рекламувати, як «АО МММ» чи «Еліту-центр». І молитись цьому «богу» люди йдуть не у храм (церкву, костел, синагогу, мечеть), а в актовий зал будинку культури, орендований на кілька годин. І основна мета такого релігійного зібрання – постійно, протягом тривалого часу, викачувати з «парафіян» гроші іменем «свого бога».

 

Пастор, який рекламує вигадану ним віру, насправді лише добрий психолог. Для цього, до речі, не треба мати спеціальну освіту досить просто відчути, що саме в цьому місці й у цей час реально зібрати спільноту громадян, які вже ні в що не вірять, і проголосити себе посередником між ними та богом. Ілларіон Павлюк елементарно довів це у своєму фільмі, разом із молодим психологом Євгеном Дейнеком запустивши заради експерименту новий релігійний проект. Усі учасники дійства рекламували секту за гонорар, серед глядачів у залі була найнята масовка, але ж і звичайні люди прийшли! Навіть по 10 гривень на розвиток нової релігії здали!

 

Цим стрічка «07 продакшн» і відрізняється від численних сюжетів і розслідувань, які бачимо в ефірі «1+1», СТБ, ICTV та інших каналів. Те, що так звані «нові релігії», які мають «свого бога», комфортно почуваються у нинішній Україні, підтверджують не лише журналісти. У серіалі «Загін» виробництва «стар Медіа» темі тоталітарних сект присвячена ціла сюжетна лінія. Подібна, але вже не вигадана драма тим часом розігралась у Черкасах: така собі Тетяна, яка називалась пастором Церкви Святого Духа, кілька років поспіль брала у своїх парафіян пожертви банківськими кредитами. Її вчення зводилось до того, аби навчити парафіян, як швидше та справніше платити «її богу» десятину. Цієї десятини набралось, за матеріалами слідства, півмільйона гривень. Крім усього, люди безкоштовно служили пастору. У той самий час «свій бог» дозволяв Тетяні у вільний час віддаватись забавам у стилі садо-мазо. До речі, ця історія була розказана і показана в сюжеті програми «Агенти впливу» 17 листопада на каналі НТН.

 

Тепер, шановні противники вживання у ЗМІ поганого слова «секта» щодо якого-небудь чергового посольства божого, поясніть: чим «реклама свого бога» принципово відрізняється від залу гральних автоматів, фінансової піраміди, гри в наперсток чи «три листики» або будь-якого іншого лохотрону? У кожному випадку, хоч людина кидає жетони в автомат, хоч узяті в банку в кредит купюри – в урну для пожертв (пастор Тетяна, як показано у фільмі «Секти», використовувала для цієї потреби маленький пластмасовий офісний смітничок), вона втрапляє у психологічну залежність. Прикро те, що покарати і за «три листки», і за створення секти практично неможливо.

 

Де-юре потерпілі існують, і їх багато. Один позичив тисячу доларів, програв у автомат, і тепер не може розплатитись із боргами. Інший продав квартиру, аби вкласти гроші в будівництво «Еліти-центру», і вже кілька років бомжує, хоч донедавна й був успішним представником «середнього класу». Третій теж змушений продавати все майно і йти з дітьми «в люди»: взяв у банку кредит, щоб віддати його на розвиток «альтернативної релігії». Але де-факто криміналу нема – цих людей ніхто не утримував силою у підвалі і не змушував під дулом пістолета носити гроші пасторам чи спускати їх у прірву гральних автоматів.

 

Не знаю, чи доцільно говорити про молодого чоловіка, в якого секта забрала дружину з дітьми як покарання за прозріння (себто відмову далі вірити), що він сам винен у своїх проблемах. Однак такі люди постраждали або через бажаня вірити, або навпаки – через власну зневіру. Чи винні вони в цьому, чи ні – питання відкрите.

 

Представники «офіційних» релігій теж досить часто стають об’єктами журналістської критики. В результаті чергового розслідування ми дізнаємося про міжконфесійні чвари, розбещення неповнолітніх (у Педро Альмадовара цілий фільм «Погане виховання» на цьому побудований, а іслам взагалі звинувачують у тому, що він живить тероризм. Але навряд чи ви часто чуєте, що православний чи католицький священик, мулла, рабин чи лама підбивали своїх парафіян продавати квартири, машини, брати кредити і нести гроші в скарбничку церкви. Пожертви в цих релігіях – справа добровільна. У них ніхто не змушує платити за віру.

 

Отже, у фільмі Ілларіона Павлюка та Олексія Лябаха секти названі сектами цілком справедливо. Більше того: у світлі сказаного вище факт створення секти варто вважати злочином, за який (поки що) неможливо покарати. Дивно, що захисники тоталітарних сект більше дбають про своїх підзахисних, а не про тих людей, яких секти обдирають до нитки, а коли стає гаряче – вчасно рвуть кігті, залишаючи своїх парафіян із душевними травмами і матеріальними проблемами.