Навряд чи можна вважати великою сенсацією рішення про проведення закритого процесу в справі вбивства відомої російської журналістки Анни Політковської. До такого – закритого процесу – готувалися і сторона захисту, і сторона звинувачення. Так що рішення суду про те, що його засідання відбуватимуться у відкритому режимі, ухвалене в перший день процесу, і було справжньою сенсацією. Все інше ж видається рутиною.
Очевидно, що процес – насамперед данина процедурі, а не бажання встановити, що ж насправді відбулося того трагічного дня, коли журналістку знайшли вбитою у під’їзді її будинку. І зрозуміти, що передувало цій події – а це може виявитися навіть більш небезпечним, ніж «просто» розслідування вбивства. Адже Анна і сама працювала у відділі розслідувань «Новой газеты» – тому самому відділі, засновник якого, знаменитий журналіст Юрій Щекочихін, помер за досі не до кінця зрозумілих обставин.
У цьому відділі було прийнято займатися небезпечним. Це знали журналісти. Це знав кримінальний світ, і політичний також знав. Так що сказати, що пані Політковською цікавились, що вона не робила й кроку без пильного спостереження – значить, нічого не сказати. Тоді як вдалося її безкарно вбити? І чому замовник злочину – як і його безпосередній виконавець – досі не знайдені, а процес уже почався?
Це, звичайно ж, риторичні запитання. Навіть родичі загиблої журналістки не вірять, що процес встановить істину, чи що люди, які опинилися на лаві підсудних, дійсно пов’язані зі смертю Політковської. І це не перший такий процес у новітній російській історії.
До того був Холодов, а в Україні – Гонгадзе...
Після загибелі кореспондента газети «Московский комсомолец» Дмитра Холодова – він також займався розслідуваннями – здавалося, що винуватців знайдуть швидко. Це ж була, здавалося б, інша Росія, зі впливовою пресою, президентом-демократом, незалежним від влади судочинством. У результаті ми й сьогодні не знаємо, хто насправді вбив Холодова, хоча процес проходив роками... І ще один непоганий приклад вже із української практики – наївна впевненість багатьох моїх колег, що після 2004 року вдасться, нарешті, зрозуміти, що насправді сталося із Георгієм Гонгадзе. Проте в Києві з’явилася вулиця, названа іменем журналіста...
У Росії – за обставин цілком імовірного коливання політичної кон’юнктури – також може з’явитися вулиця Політковської. Нічого фантастичного в цьому немає. Коли наприкінці 30-х засланий у Воронеж за критичний вірш про Сталіна великий російський поет Осип Мандельштам написав вірш «Улица Мандельштама», це видавалося сумним жартом. А тепер у Воронежі є і вулиця поета, і пам’ятник... Фантастичним здається інше – те, що ми колись дізнаємось правду про причини смерті журналістів. Адже назвати вулицю – просто і безпечно, а оприлюднити правду – тяжко і ризиковано.
(Москва – Київ – Прага)
