Два чоботи – пара. А дві пари чобіт – це просто дві пари чобіт. Коли ж ця взуттєва логіка стосується персонажів маскультури, то все набагато складніше. Бо кожна наступна пара, пошита за якимось зразком, не хоче окремої долі – вона чіпляється за пару-попередницю, називає себе рімейком або переспівом. Згодом чоботи летять по світу в різних напрямках, вони залишають сліди, які зовсім не схожі на відбитки першотворів. Іноді від них зостається тільки назва, іноді – якийсь фрагмент дизайну. Наприклад, Бонні та Клайд після 1967 року (коли з’явився хрестоматійний фільм Артура Пенна) поверталися на екрани десятки разів, але частіше – під іншими іменами, в інших ситуаціях. Їхній генетичний код – бандитизм по-сімейному – переписується і трансформується то в комедію, то в історію кохання, але тінь подружжя з автоматами незнищенна, і вона вигулькне на поверхні поп-культури ще і ще.

 

Трохи інша історія з містером і місіс Сміт – невиразними героями, які з’явилися на екрані 1941 року завдяки творчому потьмаренню видатного Альфреда Хічкока. Ця стрічка – одна з найгірших у його доробку, й тому навряд чи хтось би згадав сьогодні придуркуватих Смітів та їхні комічні страсті-мордасті, якби не героїчний апгрейд цієї парочки, виконаний 2005 року Дагом Лайманом. Від «оригінальних» чобіт лишилася тільки назва та уламок фабули. Самі ж чутливі обивателі перетворилися на кілерів, символічно породичавшись із природженими вбивцями.

 

Таке схрещення кроликів із крокодилами, внаслідок якого народжуються вже навіть не чоботи, а чудові й абсурдні Абу-Касимові капці, заслуговує на подальше вірусне поширення. І телевізор – оптимальна лабораторія для таких експериментів.

 

Загрозливо-комічні примари містера і місіс Сміт не оминули своєю увагою й вітчизняний телепростір, запліднивши принаймні дві програми, що умовно належать до формату журналістських розслідувань. Одна з них – «Критична точка» на каналі «Україна» – ще й тягне на себе простирадло, заплямоване словосполученням «соціальний проект». Інша, хвацько успадкувавши сакральну назву – «Містер і місіс С.», – побутує на цифровому каналі «Гамма» і декларує приземленіші, майже хічкоківські завдання: дбайливо затарювати глядача бійками, корупцією, шоу-бізнесовими рейвахами та скандалами, що мають великий суспільний розголос.

 

На посадах містера і місіс Сміт (прізвище редуковано до першої літери, щоб вияскравити скандальний стрижень програми) трудяться Михайло Войчук та Весса Григор’єва. Співвідношення містера і місіс – два до одного (в кадрі) та один до нуля (поза кадром). Тобто, на дві програми з ведучим Войчуком випадає одна з Григор’євою, а весь закадровий текст читає винятково містер С. Таку гендерну несправедливість важко збагнути, але легко пояснити. Правду кажучи, я раніше ніколи не задумувався, чи зміг би Джельсоміно зі своїм чарівним голосом бути ведучим на телебаченні. А от після перегляду програми з місіс Григор’євою – задумався. Втім, ця інтонаційна пронизливість ще може перетворитися на своєрідний скандальний тренд.

 

Ведучі «Критичної точки» – Микола Сирокваш та Олександра Адаменко – менш артистичні й екзотичні, в ефірі з’являються у співвідношенні 1:1, хоча й у цій програмі гендерні права на закадровий голос порушені на користь містера.

 

Подальші паралелі між обома програмами набагато дивакуватіші, як і личить Смітам. По-перше, стиль журналістських розслідувань в обох програмах – криве віддзеркалення методів Ніро Вульфа, який вважав найбільшим своїм талантом поставити запитання. Такого персонажа, як Арчі Гудвін, котрий міг би вибігати і викопати якісь відповіді, в обох проектах немає. Відтак розслідування згортаються одразу після перемацування фактів і риторичного питання наприкінці.

 

«Як на місці навчальних аудиторій з’являються розважальні центри?», – цікавиться містер С. на каналі «Гамма». Йшлося, зокрема, про намір хитро продати приватним структурам деякі приміщення Київського університету імені Шевченка. Втім, натяки на гріховні оборудки ректора вичахли вже у момент промовляння – навіть прізвище його не пролунало. Мабуть, в інтересах журналістського слідства. Не менш «сенсаційно» завершується й левова частка сюжетів «Критичної точки». Ось, наприклад, люди кажуть, що в Гідропарку завівся собачий маніяк. Після опитування жіночок, які бачили убієнних псів, містеру ведучому нічого не залишається, як поцікавитись у глядача: «Чи не зажадає він людської крові?».

 

Наступна ланка, яка метафізично зрощує нащадків містера і місіс Сміт, – це пристрасть до абсурду (ось що Хічкоку було б до душі). Програма Войчука-Григор’євої залюбки оповідає про обкуреного тракториста, який переслідував патрульну машину, бо дуже хотів пообніматися з даїшниками, а Сирокваш-Адаменко завдають чудового удару у відповідь: розповідають історію про бабусю, яку Святошинський суд визнав мертвою, ба навіть виписав відповідне свідоцтво.

 

Апофеозом проникнення в абсурдні глибини сьогодення для обох програм стало дослідження калу. «Містер і місіс С.» вкотре здійснили медитацію на тему «біологічної бомби» у Бортничах. Фінальний акорд ноктюрну на честь аераційної станції вже доводилося чути – мовляв, навесні усе це лайно може затопити столицю нашої батьківщини. Але мені важко згадати, коли востаннє ця новина повідомлялася з таким піднесенням. «Критична точка» не менш дотепно розповіла про будинок у центрі Житомира, підвал якого затоплений каналізаційними нечистотами. Мешканці скаржаться, що через це гівно нема чим дихати, натомість комунальники дихають на повні груди і переконують, що ніяких фекалій у підвалі немає.

 

Що у першому, що у другому випадку містер і місіс Сміт не бажають перетворюватися на Чіпа і Дейла. Зрештою, допомога – це не їхня карма. Навіть у соціальних проектах.