Хто ви такий, пане Окара? Як на мене, інтелектуал, всебічно освічений, суспільно активний і неймовірно писучий. З широким колом інтересів – від теорій цивілізацій і геополітики до соціології та політичних наук. Читати й слухати вас – задоволення. Особливо приємно, що ви виявляєте постійний інтерес до України. А знання української мови додає вам шарму. Деякі російські шовіністи вважають вас «московским украинским националистом» (Кирилл Фролов, сайт «Единое Отечество»). У моєму розумінні ви – представник тонкого, як серветка, прошарку ліберальної інтелігенції, яку в сучасній авторитарній Росії поки що терплять та до якої не прислуховуються. Тож цілком зрозумілий ваш потяг до участі у диспутах на українському телебаченні, до публікування статей в українських електронних виданнях.

 

Однак, відверто кажучи, ваші рефлексії про ертеерівський фільм «Голодомор-1933. Невыученные уроки истории», що з’явилися цього тижня у «Телекритицi», мене розчарували. Передусім тому, що ви розглядає цю тему під московським політизованим кутом зору. А чому не під загальнолюдським? Адже йдеться про одну з найбільших гуманітарних катастроф ХХ століття. Натомість як російського громадянина вас бентежить «сокирна» продукція підконтрольного Кремлю телебачення. «Если бы в Украине увидели фільм РТР “Голодомор 1933. невыученные уроки истории”, – бідкаєтеся ви, – это был бы удар по имиджу России». Крамольна думка! В Останкіно і в Кремлі переконані у протилежному.

 

У білокам’яній звинувачують Київ у тому, що Національна рада з питань телебачення й радіомовлення відімкнула російські канали на території України. Та, по-перше, це не зовсім так. А по-друге, скільки в Україні телевізійних тарілок, через які кожен охочий може дивитися програми російських телеканалів! Тож «історичний документальний фільм» про Голодомор, пане Андрію, побачили чимало наших телеглядачів. І контрефект від нього серед мислячої частини українського суспільства очевидний. Як і ще більший від зневажливого до українського народу «голодоморного» послання президента РФ Медвєдєва Президенту України Ющенку.

 

Втім, повернімося до вашої статті. Ви справедливо дорікаєте російським історикам, що, осуджуючи українських дослідників Голодомору, самі вони не розкривають правду про масштаби злочинів сталінського режиму проти російського селянства. Ви навіть звернулися з особистим закликом до відомого дослідника голоду з Росії 1932-1933 років Віктора Кондрашина: «Снимите и покажите по российским каналам фильм о российском Голодоморе!». І кинули саркастичну репліку: «Или в ситуации, в которой Сталин – это “эффективный менеджер”, язык не поворачивается?». Та чи є сенс звертатися до російського професора зі сторінок українського видання? І взагалі, чи не забагато уваги приділили ви тамтешнім історикам, які не мають жодного стосунку до науки і є лише рупорами (причому не найпотужнішими) шаленої антиукраїнської пропаганди? Головні українофоби сидять не в провінційному Пензенському педагогічному інституті, як галасливий професор Кондрашин, а у Москві, на Красній та на Смоленській площах. Тільки спробуй їх зачепити!

 

І чого ви так прискіпуєтеся до істориків? Не тільки до своїх, а ще й до наших? (Як диктор телефільму до кози, нібито заретушованої «в експортному варіанті».) До нашого академіка Толочка, котрий, як казковий герой, і в поважному віці не виріс із «колиски трьох братніх народів» і як переконаний патріот не читав філософсько-історичних концепцій чванькуватого британця Арнольда Тойнбі, тож не знає назв головних світових цивілізацій (на що ви спостережливо звернули увагу). Наші й ваші акини, хоч і не вміють грати на домбрах, влаштувалисоцзмагання: хто краще «оспіває» людожерство у 1932-1933 роках в Україні та Росії? Професор Кондрашин переслідує глядачів стрічки телефільму, як Дракула у фільмах жахів. І ось що він проголошує: «И что меня поразило: он (український історик. – А. С.) заявил о том, что главным отличием голода от голодомора было то, что во время голодомора люди ели людей на Украине, а в России людей не ели. И вот я когда эти факты услышал, я был просто шокирован, потому что имеется масса свидетельств, документальных источников о том, что у нас эти факты были повсеместно распространены. И на нижней Волге, и на средней Волге, и на Северном Кавказе, и на Урале. Об этом существуют документальные публикации, монографические исследования. Поэтому, конечно, эта позиция украинских историков, она никакой научной критики не выдерживает, и скорее всего здесь они выполняют – как мне кажется, по крайней мере, – политический заказ». Далі нікуди!

 

Краще поясніть мені, пане Андрію, чим «несимпатична» вам «нынешняя украинская официальная гуманитарная стратегия на тему Голодомора». Я б у даному разі поняття «політика» і «пропаганда» взагалі вилучив би з лексикону. Хоч деполітизувати трагедію неможливо, коли йдеться про те, що винний у ній авторитарний комуністичний режим, який у сучасній Росії реабілітують і навіть підносять на п’єдестал. Тож уявляю собі, пане Андрію, наскільки важко доводиться вам як ліберально мислячій людині. Особливо тепер, коли будь-яке прихильне ставлення до України може бути сприйняте як прояв космополітизму та русофобії.

 

Звісно, ваша стаття, опублікована у «Детектор медіа», не залишиться поза увагою в Москві. Чи, бува, не задля алібі написаний пасаж про «русофобскую пропаганду, которая, подозреваю, имеет место быть на украинском телевидении»? Ви мене дивуєте. Підозра – не доказ. Та й ваше твердження про те, що «украинско-российские гуманитарные отношения последних лет – это не диалог, а два параноидальных монолога» не зовсім правдиве. «Перевага» російської сторони тут очевидна. Рідко яка програма «Вестей» на РТР обходиться без репортажів про утиски російськомовного населення в Україні, а останніх часом заговорили й про утиски русинів. Так з України та українців формують імідж ворога буцімто забамбуленого «націоналістичною владою» в дусі ненависті до Росії та росіян. Не випадково, згідно з опитуваннями громадської думки, росіяни вважають Україну, поряд із Грузією та США, ворожою державою, натомість як більшість українців прихильно ставляться до Росії й росіян.

 

Виявляється, й ви не все знаєте про Україну, яка вам, схоже, не байдужа. Тож ласкаво просимо вас, пане Андрію, до нас! Не просто в гості. Ви переконаєтеся, що наш політичний розгардіяш все ж таки кращий за російську «керовану демократію». Ми вас зустрінемо з розкритими обіймами. Якщо захочете, зробимо з вас телезірку (у Росії, самі знаєте, вам це не світить).

 

Україні притаманна одна особливість: своїх тут не визнають, зате шанують варягів. А ви ж унікальна людина – формально потенційний варяг, а душею вже майже повністю наш. Не те що українофоб Дмитрій Кисельов, який, нагрібши баксів на ICTV, тепер «на знак вдячності» обливає брудом Україну на РТР.

 

Приїздіть неодмінно! Важко сидіти між двома стільцями. А ми посадимо вас у високе, м’яке крісло. Виховаємо з вас незламного помаранчевого демократа. Одягнемо на вас вишиванку й навчимо, як врізати гопака так, щоб аж земля стугонітиме під ногами. Танцювати й співати будете разом із Олегом Скрипкою. Уявляєте, яке задоволення!

 

Зізнаюся, хоч ми й філантропи, та не зовсім безкорисливі. Нам терміново потрібна ваша допомога. Сподіваємося, що ви як яскрава телезірка, зрештою, затьмарите й викурите з українських екранів Савіка Шустера, котрий у «многих образованных интелектуальных украинцев» (дякуємо, що ви так величаєте нас) вже давно сидить у печінках. А вдіяти самі нічого не можемо. Тож доводиться галасувати: «Пробі! Рятуйте!» А хто допоможе, як не ви?

 

P. S. Щоправда, є одне але… Перш ніж приїздити до нас, зважте: в Україні органічно терпіти не можуть інтелектуалів. Подібно до того, як у Росії вільнодумців. Однак і з цієї ситуації є вихід. Розумному удавати з себе дурня набагато легше, ніж дурному – розумного.