Колись у мене була документальна книжка «В катакомбах Аджимушкаю», ілюстрована фотографіями. Тексту і фотовклейки мені, юному тоді читачеві, було цілком досить для усвідомлення одного з подвигів радянського народу в боротьбі з німецько-фашистськими загарбниками. Суть подвигу можна вкласти в одне речення: «Помираю, але не здаюся». Після перегляду документального фільму-драми Іларіона Павлюка та Олексія Лябаха «Аджимушкай. Підземелля смерті» (13 листопада, «Інтер», 22.35) я оцінив зусилля знімальної групи, яка зробила, як на мене, дуже багато неможливого для створення досить непростого фільму. Але все ж таки автор не пішов далі риторики формули «помираю, але не здаюся», на якій будувалися подібні історії в радянські часи.

 

Отже, читачам досить тексту і кількох фотографій. Глядачам, особливо сучасним, цього замало. Визначаючи формат сучасного документального телекіно, продюсери зазвичай кажуть щось типу «телевізор у таких випадках все одно слухають, як радіо». Нехай так, проте спиною до телевізора при цьому ніхто не сидить. Отже, потрібна картинка, а її нема. Бо є катакомби, котрі збереглися в тому ж вигляді, що і 1942 року. Є друкована копія щоденника одного із заручників катакомб, який він вів до самої смерті. Є свідчення Михайла Радченка – єдиного живого свідка тих подій, який уцілів і дожив до наших днів. І зовсім нічого, що можна було б використати для повноцінного відеоряду.

 

Тому автори стрічки пішли, як на мене, на досить виправданий ризик: відтворили події травня-жовтня 1942 року за участю акторів, написавши сценарій на основі тексту щоденника та інтерв’ю з Михайлом Радченком. Для тих, хто не знає, скажу: це досить дороге задоволення – перевдягти у військову форму зо два десятки акторів, загнати всю команду під землю і працювати там більше місяця. В результаті вийшов продукт, схожий за форматом на те, що показують в ефірі Viasat History. В нашому випадку це можна навіть назвати синтезом ігрового та документального кіно. Причому Павлюк і Лябах все ж таки робили логічний вибір на користь останнього: драматургія досить умовна, репліки – довільні, адже головне – відеоряд та атмосфера підземного життя в облозі.

 

Трошки про саму історію, яку відтворили документалісти. Аджимушкай – це підземні каменоломні, розташовані у смузі міста Керч. У травні 1942-го частина військ Кримського фронту майже півроку, з травня по жовтень, боронилася там від німецьких військ. Там же переховувалося місцеве населення, яке не встигло евакуюватися. Більше 12 тисяч людей опинилися у тилу ворога. Вони мали багато зброї і боєприпасів, деякі запаси провізії, але у них не було води і світла. Власне, боротьбі за воду присвячена левова частина фільму. І, як ми можемо зрозуміти, це стало основною метою існування для бранців катакомб. До людожерства не дійшло, хоча щурів їли. За час аджимушкайського полону вціліли одиниці. Решта померли від голоду, застрелилися, загинули під час вилазок чи були задушені німецьким газом.

 

Однак зробивши головну ставку на унікальні свідчення Михайла Радченка і зосередившись на реконструюванні історичних подій, автори фільму, як на мене, не дотиснули до кінця і забули, пропустили чи зумисне не сказали про головне: що тримало людей під землею, що змушувало їх чекати повільної смерті. Закладений у підсвідомість радянської людини патріотизм, готовність до фанатичної самопожертви? Так офіцери стрілялися під землею з вигуками: «За Родину! За партию великого Ленина! За Сталина!» тощо. З такими ж прощальними словами на вустах вони кидалися під танки, йшли в атаку, падали на амбразури. Що заважало їм у такому разі з тими ж гаслами на вустах рвонути в прощальну атаку?

 

Попервах люди чекали, що Крим швидко звільнять і вони просто пересидять. В такому разі, всі, хто загинув у катакомбах, стали черговими жертвами пропаганди про «нездоланну і легендарну» Червону Армію. Коли ж бранці катакомб зрозуміли, що їхній добровільний полон – це надовго, військові тут же створили особливий відділ на чолі з безіменним майором (так його згадують у щоденнику). На весь час полону він став, по суті, підземним диктатором, таким собі Берією у мініатюрі: запровадив у катакомбах «трійки», вершив скорий суд, віддавав накази розстрілювати потенційних шпигунів тощо. І з реконструкції подій, показаної у фільмі, склалося враження, що цей затятий майор був єдиним, хто не відчував ані спраги, ані голоду. Принаймні, решта акторів старанно зображували виснажених, а майор живчиком гасав по катакомбах із Леніним у башці та з наганом у руці.

 

Отже, так виглядало, що в катакомбах на час полону створилося не братство товаришів по нещастю, які тримали оборону і підтримували один одного морально, а міні-копія тоталітарної держави, яка винищувала сама себе, з безумним майором на чолі. Цього чи подібного висновку також не прозвучало: навіть зважаючи на розстріли, божевілля та голод, про які у згаданій радянській книзі я не читав, нам у «Підземеллі смерті» все одно розказали не про трагедію тисяч людей, а про героїчну армію, яка гине, та не здається.

 

Справді, панівна ідеологія перетворила людей на зомбі. Одначе автори «Підземелля смерті» так і не показали свого, авторського ставлення до історії. Не сказали, що відбувалося: героїчний подвиг чи радянська трагедія.