На перший погляд, це таки чергова українська дивовижа – що проект «Танцюю для тебе», початок якого викликав у журналістській спільноті таку бурю емоцій, узяв і добіг фінішу у супроводі майже тотального мовчання. Ні, звичайно, десь там на кухнях обговорення в останні тижні перед закінченням проекту тривало; і після завершального музичного акорду пенсіонерки ще видзвонювали одна одну, попри пізній час; і у наступні дні програма ще згадувалася. Власне, і дивилося «Танцюю для тебе» немало люду. Тож начебто і резонанс мав би бути відчутний. Але… От, скажімо, на сайті TV.ua, де можна переглянути найцікавіші моменти останнього шоу проекту, виступ «циганок Юри і Жори» переглянуло станом на вечір 11 листопада «аж» 66 відвідувачів, залишивши «цілий» 0 (нуль) коментів. Єдиний комент серед усіх представлених відео – до виступу Олега Скрипки. Все! Та й у газетах (принаймні, тих що я читаю, а це й україно- і російськомовні видання) щось нічого знайти не вдалося.

 

Ясна річ, є ще й офіційний сайт проекту http://dance.1plus1.ua/, точиться досі мляве обговорення «Танцюю для тебе» на кількох Інтернет-форумах, є суперактивна, як завжди, Дуся. Проте нічого схожого ані на перші, ані навіть на треті «Танці...» на тих самих «Плюсах» немає і близько. У чому причина? Не той рівень вправності учасників? Приїлося? Політичний рейвах чи світова фінансово-економічна криза заважають? На мій погляд, проблема зовсім в іншому – по-перше, в мотивації телевізійних змагань танцюристів, яка, попри всі зусилля ініціаторів проекту, так і не була сприйнята суспільством до кінця; по-друге, у виявленій проектом дуже неприємній речі: майже повній відсутності філантропів (себто благодійників) в Україні.

 

Хтось, можливо, скаже, що це все рудименти комуністичної системи, хтось із презирством спише все на провінційність та хуторянство українців. Можливо, людям видається не надто слушною сама ідея щосили давити на психіку телеглядача описаннями лих і проблем учасників танцювальних змагань. Але поставмо запитання – а в яких розвинених європейських країнах вже пройшло таке телешоу? У Румунії? Ну-ну... Може, провінційність більш притаманна не Україні, а Мексиці та Румунії? Може, публічне змагання на найбільш жалісну історію з тим, щоб за тебе проголосували (не має великого значення, як саме ти танцюєш), і ти отримав шанс на великий грошовий приз, - це не найкраще надбання цивілізації початку ХХІ століття? Ні, звісно, поруч із «Домом-2» будь-які «Танці...» – це вершина моральних і мистецьких чеснот, але ж хіба варто вимірювати висоти культури не, так би мовити, від «рівня моря», а від рівня навмисне виритих глибоких баюр?

 

Утім, «по-друге» тут, мабуть, важливіше.

 

Уявлялося, що коли не з першого, то з другого-третього випусків програми до справи підключиться грошовита (можливо, навіть анонімно-благородна!) публіка, яка закидає учасників додатковими призами, а, головне, грошима – бо ж відібрані для участі у танцювальному марафоні справді були люди з реальними проблемами або їхні представники. Адже, як на чималий список вітчизняних мільярдерів та мультимільйонерів, як на їхні сумарні статки, йшлося буквально про копійки. Та що там мультимільйонери – якби депутати нашої найбільш Верховної Ради скинулися всього лишень по тисячі гривень (кишенькові витрати для народних обранців), то у фіналі шоу на всіх його учасників – тих, що вибули раніше і тих, що дійшли мети, - посипався би благодійний дощ. Чесно кажучи, дивлячись фінальне шоу, я думав: ну, ось! ну, тепер! як можна випустити такий шанс показати себе на всю країну!

 

Проте нічого подібного (крім жесту кількох будівельних «тузів», які мають намір щодо створення «Дому казки» для онкохворих дітей) ми так і не побачили. Все брали на себе або телеканал, або самі ж учасники проекту із боку «зірок», тобто людей не бідних, але і не з мільйонними прибутками. Що ж стосується благородства будівельників... дай Бог, щоб воно було у всіх них справді щирим, але важко забути той банальний факт, що до нинішньої економічної кризи будівельний бізнес в Україні за рівнем доходів конкурував хіба що із наркобізнесом...

 

...А тим часом досить згадати вітчизняні традиції доброчинства, щоб ницість сучасних скоробагатьків у цій ситуації стала вкрай рельєфною. Скажімо, знаний цукрозаводчик Олексій Бобринський свого часу звів для робітників кожного із семи своїх заводів житлові будинки та лікарні, технічні класи для підготовки робітників і школи для їхніх дітей. Інший «цукровий барон» –  Никола Терещенко – так само при кожному зі своїх заводів збудував лікарню, школу (при деяких заводах – і народні училища) та чайну для робітників. А власник дніпровських пароплавів та київських трамваїв Давид Марголін для 130 працівників своїх ремонтно-механічних майстерень збудував на Трухановому острові в Києві ціле селище з житловими будинками, мурованою церквою святої Єлизавети, ремісничим училищем та двокласною школою для дітей робітників. Київський «тютюновий король», караїм за походженням Соломон Коген, придбавши земельну ділянку на Великій Підвальній (нині – Ярославів Вал), збудував там кенасу (себто молитовний дім) для караїмської громади міста. Його дружина Есфірь пожертвувала 150 тисяч рублів на школу для караїмських дівчат у Євпаторії, а сам Коген, серед іншого, заповів велику суму для видачі щорічно по тисячі рублів у посаг нареченим-караїмкам. Нарешті, цукровар і винороб, київський губернатор Іван Фундуклей власним коштом спорудив фонтан на Європейській площі, замостив Андріївський узвіз і подарував місту два власних будинки в центрі Києва для заснування першої в Російській імперії жіночої гімназії. «Залізничний король» Рудольф Штейнгель своїм коштом обладнав окреме відділення в клініці Київського університету, а його дружина Марія фінансувала спорудження Стрітенської церкви неподалік Львівської площі.

 

Не пасли задніх і депутати (гласні) Київської міської думи. Наприклад, міський голова Павло Демидов власним коштом фінансував будівництво ремісницької школи, реального училища, чоловічої і жіночої гімназій. Інший міський голова, бровар Іван Толлі збудував на Жилянці Благовіщенську церкву з парафіяльним училищем. Гласний Семен Могильовцев пожертвував півмільйона рублів на зведення будинку Педагогічного музею (того, в якому Центральна Рада проголосила незалежність Української Народної Республіки). Микола Попов побудував Успенську старообрядницьку церкву на вулиці Почайнинській на Подолі. Михайло Дегтярьов побудував Свято-Михайлівський храм у Центральній міській лікарні та пожертвував мільйон рублів (тоді це була страшезна сума) на спорудження містечка так званої «Дегтярьовської богадільні» з 13 будинків (нині тут міститься Інститут сухопутних військ Міністерства оборони). І так далі – подібних прикладів охочі можуть назбирати десятки. Видається, бодай дещо варто було б згадати й організаторам «Танцюю для тебе», якщо вже була мета «натиснути» на свідомість потенційних благодійників...

 

Між іншим, не знаю, як вам, а мені впала в око практично повна відсутність у студії під час ефірів програми наших нардепів та інших знакових політичних фігур, хоча на всіх попередніх «Танцях...» часом, здавалося, нікуди було плюнути – влучиш у народного обранця. Мабуть, відчули, що пахне смаленим і треба буде не просто за чужий кошт (як на різноманітних «Свободах») розводитися на всю країну про власне народолюбство, а продемонструвати любов до конкретних людей не на глибину серця, а на глибину власної кишені, чи не так?

 

Тож, мабуть, таки не дивно, що фінал проекту «Танцюю для тебе» не викликав великого резонансу у ЗМІ. І головним чином не тому, що Україна все ж не Мексика і не Румунія, тут дещо інший тип суспільної культури та моралі, а тому, що вітчизняні «грошові мішки», що бачать себе на ієрархічній драбині десь ген-ген там, високо над суспільством, виявилися насправді десь низько-низько, у глибокій брудній баюрі. Разом з усіма своїми мільйонами і мільярдами. А переможцями стали, крім Марата Нуделя, Ірини Бочай та Мар‘яни Гординської, всі ті, хто зі своїх далеко не захмарних статків зумів виділити певну частку для розв‘язання реальних проблем реальних людей.