Протягом перших років незалежної України її журналісти зазвичай відзначали професійні іменини за старими «святками». Та невдовзі все змінилося.

Навесні 1994 р. до Укртелерадіокомпанії з Харкова надійшов лист від місцевого краєзнавця В.Артеменка. Як дослідник історії українського радіо часів його започаткування у 20-х роках, він резонно запитував: чи довго ще в нашій незалежній державі ми будемо прив'язані до радянських традицій святкування електронної преси, коли, вочевидь, можемо мати власний професійний день ефіру. І пропонував конкретну дату — 16 листопада, коли у 1924 році було здійснено першу в Україні радіопередачу з Харкова.

Дійсно, саме цієї пори у тогочасній столиці України вийшла в ефір перша передача. Було створене акціонерне товариство «Радіопередача», а при редакціях провідних українських газет «Вісті» та «Комуніст» — радіовідділи. На кінець 1924 року в Україні діяли три приймально-передавальні станції і 27 приймально-ретрансляційних установок. На площах міст і сіл з'явились потужні гучномовці, у квартирах встановлювалися репродуктори. Налагоджувався випуск радіоприймачів. Тобто, фактично, це й стало початком радіомовлення. Отож, дату 16 листопада можна з повною підставою було пропонувати главі держави для встановлення професійного свита працівників електронних мас-медіа України.

Це я, власне, й написав у своєму висновку щодо пропозиції пана Артеменка (керівництво Укртелерадіокомпанії надіслало його звернення мені, як фахівцеві, який давно займається дослідженням історії радіо і телебачення). «Правда, — зазначалося далі у висновку, — практика останнього часу (тобто початку 90-хроків — ЇМ.) показує, що є один принцип встановлення днів професійних свят — відповідно до дат прийняття Верховною Радою України закону про діяльність конкретної галузі (саме на таких засадах встановлювалися такі свята, як День міліції, День національної гвардії, День прикордонних військ тощо)». Виходячи із подібних аналогів, можна було б пропонувати для започаткування професійного свята працівників ТБ і радіомовлення 21 грудня — день, коли у 1993 р. Верховною Радою було прийнято Закон України «Про телебачення і радіомовлення». Однак я вважав, що перевагу треба все ж надати саме 16 листопада з наступних міркувань:

По-перше, ця дата вже увійшла в історію Українського радіо, до того ж у 1994 році мав відзначатися його ювілей — 70-річчя початку мовлення.

По-друге (і це дуже важливо), на цій даті можна заснувати спільне свято працівників телебачення, радіомовлення та всіх галузей зв'язку. Адже ефірне мовлення здійснюється не лише творчими працівниками, а й інженерно-технічними фахівцями системи зв'язку. Тим самим буде збережена і спадкоємність традиції спільного відзначення «ліриками» й «фізиками» професійного свята. З цієї точки зору 21 грудня виявлявся неприйнятним для Мінзв'язку, бо Закон України «Про зв'язок» тоді ще лише розроблявся (прийнято його 16 травня 1995 року).

Отож, рекомендувалося запропонувати Президенту України встановити професійне свято 16 листопада, і наводилася як один із варіантів назва «День працівників телебачення, радіо і всіх галузей зв'язку». Виходячи з цих засад, представлення на ім'я Президента України мало подаватися спільно за підписами президента Укртелерадіокомпанії та Міністра зв'язку України..

До подібних представлень належить додавати і відповідні документи. Швидко відшукати у фондах Головного архівного управління свідчення про факт початку радіомовлення в Україні 16 листопада 1924 року тоді не вдалося. Тому вирішили діяти за аналогією: адже саме ця дата була обрана у 1974 році для офіційного відзначення 50-річчя Українського радіо, а в 1984 р. — його 60-річчя (звичайно ж, за суворої регламентації ЦК КПУ ювілеїв, без Єрунтовної перевірки архівних джерел про дозвіл на святкування тих значних роковин не могло бути й мови).

Врешті-решт усі клопотання було владнано, і необхідні документи пішли «нагору». Але далі події розвивалися несподівано. 25 травня 1994 р. Президент України Леонід Кравчук видає зовсім інший Указ «Про День журналіста». У ньому зазначалося, що на підтримку ініціативи делегатів І Всеукраїнського з'їзду редакторів газет і журналів вирішено: «Встановити в Україні професійне свято працівників засобів масової інформації — День журналіста, яке відзначати щорічно 6 червня — у день прийняття Спілки журналістів України 1992 року до Міжнародної федерації журналістів».

Правда, як з'ясувалося пізніше, у підготовці цього документа теж не все було однозначним. Спершу пропонувалося святковою датою вважати 15 травня — день, коли у 1848 році в Галичині вийшла перша українська газета «Зоря Галицька». У такого варіанту було особливо багато прибічників (в першу чергу, серед науковців та працівників преси західного регіону). Проте тодішнє керівництво Спілки журналістів України на чолі з її головою Євгеном Вербилом, підтримане Всеукраїнським зібранням керівників друкованих ЗМІ, провело свою пропозицію на користь 6 червня. Хоча на теперішній час контакти Національної СЖУ з Міжнародною федерацією журналістів практично заморожені...

Водночас у травні 1994 р. здавалося, що наша ініціатива про встановлення свята творців «електронної преси» відпала.

Однак у липні того року відбулися вибори Президента України, і новообраний глава держави Леонід Кучма невдовзі замінив керівництво Укртелерадіокомпанії. Її очолив Олександр Савенко. Десь у жовтні з подачі його заступника Віктора Пасака поновилося клопотання про встановлення свята працівників радіо, ТБ і зв'язку (правда, керівництво Мінзв'язку наполягало, щоб у цьому переліку їхня галузь була першою в заголовку). О.Савенко оперативно вирішив усі організаційні питання (тим більше, що «підпирала» кругла дата — 70-річчя започаткування радіомовлення в Україні). І вже 11 листопада 1994р. глава держави видав Указ №667/94 «Про День працівників радіо, телебачення і зв'язку» — 16 листопада.

Та одного разу це свято ледь не зникло. Традиційно офіційні урочистості готуються по черзі телевізійниками і зв'язківцями. І от на початку листопада, за десять днів до свята, Держтелерадіо, де я тоді працював заступником Голови, отримало дивного листа від Держкомзв'язку. Керівництво цього «братнього» відомства заявило, що не відзначатиме 16 листопада спільне ефірне свято, бо вважає, що у зв'язківців має бути своє, окреме. Разом з листом нам надіслали на візування проект Указу Президента України щодо «своєї» дати. Виявляється, зв'язківські архіваріуси розкопали, що 3 вересня 1775 року «для приращения казенного интереса й удовольствия тамошнего дворянства й купечества» було засновано київську поштову контору, в якій несли службу аж... 2 поштарі під керівництвом призначеного «за височайшим повелінням» цариці Катерини II секунд-майора Франца Крулауна. Ось така тобі виявляється історія з географією... Звичайно, копнувши далі вглиб століть, можна було б встановити, що ще за часів князювання Володимира у Київській Русі відправлялися листи.

Тому привід для розриву традиційних ділових контактів між теле-радіомовлення та зв'язківцями (навіть на день професійного свята) керівництву Держтелерадіо видався недоречним, і воно не завізувало проект «самостійницького» указу, підготовленого зв'язківцями. Президент прислухався до нашої думки...

А взагалі-то, чи існують подібні професійні свята телевізійників і радистів у країнах «розвиненої демократії»? По-моєму, це винахід суто комуністичний, так би мовити пролонгований у пострадянські часи. За кордоном відзначають дні народження газет, журналів, теле- і радіокомпаній (така традиція останнім часом набула поширення і в Україні). А от щодо загальнонаціонального свята... Можливо, там формою професійного єднання можна вважати вручення престижних премій, наприклад, у США Пулітцерівської для преси чи «Оскара» для кіно і творів ТБ. Хоча, власне, а чим і кому заважає наш День працівників радіо, телебачення і зв'язку? Адже робимо ми спільну справу і на благо всього народу.