Черговий продукт студії «07 продакшн» – фільм Андрія Цаплієнка «Місто, яке зрадили»(6 листопада, «Інтер»,22.50) показали з нагоди Дня звільнення Києва від німецької окупації 65 років тому. Здається, в рекламному анонсі це не прозвучало. Хоча, як на мене, для підкреслення загальної тональності стрічки її авторові Олегу Карнасюку слід було про це згадати у сценарії. Контраст усього, що відбулося з осені 1941-го по осінь 1943-го довкола столиці України став би від цього помітнішим: битва за Київ у листопаді 1943-го увічнена в бронзі, закарбована в підручниках з історії на сторінках, де йдеться про ВВВ, і взагалі, як тепер кажуть, розпіарена, між тим битви за матір міст Руських у вересні 1941-го року не було зовсім. Виявляється, людям брехали, коли говорили, що після запеклих та тривалих боїв наші війська змушені були залишити місто Київ.

 

Втечу «наших» із Києва на власні очі бачили діти війни та окупації, які вижили, дожили до наших днів і тепер дають свідчення безпристрасній камері. Олівець юного художника в ті дні зафіксував і грабунки, і бійки, і мародерство, які мали місце в Києві протягом п’яти (?!) днів, коли в місті вже не було радянської влади, але ще не було гітлерівської. Пізніше киянам, а через більш як півстоліття – і нам стало відомо: центр Києва замінували за наказом НКВС, виконувала наказ армія генерала Власова, того самого, чиє прізвище згодом на довгі роки стало в радянські пропаганді синонімом слова «зрадник», а висаджували Хрещатик і Успенський собор разом із німцями і мирними жителями свої ж, наші підпільники-диверсанти.

 

Ключовою фразою фільму «Місто, яке зрадили», є, як на мене, наступна: «Можливо, все це виправдано з військового погляду». Так, згідно із задумом авторів стрічки, глядачам подавалася неофіційна версія окупації. Тобто, жодного офіційного «виправдання» чи навпаки – звинувачення. Лише свідчення очевидців, цінні самі по собі, бо цим людям нема смислу брехати чи перекручувати щось у пережитому. За два роки під німцями кияни пережили страх, голод, стали свідками людожерства. Всіх, кого не розстріляли в Бабиному Яру, могли запросто застрелити в будь-який день просто серед вулиці. По дітях стріляли, мов по горобцях. Більш-менш працездатних ловили під час постійних облав і вивозили на роботи в Німеччину. Коли Київ звільнили, у ньому лишилася тільки п’ята частина мешканців. Навряд чи після цього навіть ті, хто вважає німецьку окупацію визволенням України від більшовизму, приймуть те, що відбувалося в Києві протягом двох окупаційних років, як факт визволення.

 

Хоча, з іншого боку, війни не буває без жертв. Навряд чи Червона армія в стані, в якому вона перебувала на початку війни, зокрема у вересні 1941 року, могла утримувати підступи до Києва й саме місто так само затято, як боронила Москву, Ленінград, підступи до Волги. І Київ, і Україну в цілому радянські війська так чи інакше змушені були б залишити німцям. Проте чому здали українську столицю, за неофіційною версією, майже без бою? Німці не ввірвалися в Київ на плечах «наших» – з 14-го до 19 вересня місто було нікому не потрібне, жило за законом джунглів, коли кожен виживає сам, і навіть попервах зраділо окупантам – появі хоч якоїсь влади, хоч якогось гальма для анархії та свавілля. Час дуже швидко протверезив киян, та у фільмі все одно не прозвучало навіть пунктирної спроби розібратися, що ж це за стратегічний план такий: не просто здати такий важливий стратегічний об’єкт, як Київ, без бою, а й потім руйнувати його зсередини, аби пізніше за допомогою пропаганди переводити стрілки на німців.

 

Ще один важливий момент, який чомусь у «Місті, яке зрадили» помітно провиснув. Автор почав говорити про те, що мельниківці, тобто керівники та члени ОУН (М), представляли в Києві українську владу і навіть врятували частину киян від голодної смерті. Цією фразою тема обмежилася. Якщо її не збиралися розвивати далі, то й торкатися такої делікатної теми, як дії українських патріотичних організацій у роки німецької окупації українських територій, навряд чи варто. Правда, у фільмі прозвучало: з репродукторів лунали як німецькі, так і українські пісні. З цього напрошується щонайменше два висновки. Перший: у довоєнній радянській Україні українських народних пісень по радіо почути було неможливо. Але чи так це? Другий: після повернення на українські території радянського режиму українські пісні пропаганда почала сприймати як один із символів окупаційного режиму, а все українське, відповідно, як вияв буржуазного націоналізму і символ фашистської окупації. Знову – чи це справді так?

 

Зрозуміло, заданий формат саме цієї документальної стрічки не передбачає роздумів на подібні теми. Адже неофіційна версія окупації будується на свідченнях тих, хто її пережив. А тодішні діти сьогодні не можуть дати жодних свідчень про те, як та ж сама ОУН (М) почувалася в окупованому Києві: допомагала киянам, нібито звільненим від комуністичного рабства, активно співпрацювала з окупаційною німецькою владою, беручи участь у облавах та розстрілах, чи навпаки – патріоти самі стали жертвами окупантів. Говорити про подібні речі треба, бо без цього картина життя окупованого Києва, погодьтеся, буде неповною. Хоча, можливо, це стане окремою темою для іншого фільму.

 

Нарешті, про меседж, винесений у назву. Київ – це місто, яке зрадили і здали не тільки у вересні 1941 року. Цей факт навіть без коментарів фахових істориків вкотре підтверджує неприємну істину: насправді українська столиця в системі імперських цінностей – хоч російських, до 1917 року, хоч радянських, після того – не була аж надто важливим об’єктом. Щойно тут з’являлися розумні люди, їх негайно забирали в ту ж саму Москву. І навпаки: Київ частенько сприймався як місце для заслання. Хоч і велике місто, але провінція. Саме тому в радянські часи ті, кого прийнято називати правлячою елітою, являли собою бліду слухняну сіру масу, практично зовсім не цікаву для нащадків.

 

Яскравий приклад перманентно зрадженого Києва – парад 1 травня 1986 року, через чотири дні після Чорнобиля. Щербицький виконав наказ згори, не скасував парад, а всі шляхи для відступу киян, що тікали з небезпечного міста, виявилися відрізаними. Зрадженим виглядає Київ і сьогодні: відтік талантів та мізків по різні боки нашого державного кордону давно ніхто не може зупинити, умови для життя і роботи тут мають тільки політики та їхні помічники. Які, між іншим, теж думають, кому б здати Київ, на милість яких переможців здатися…

 

Прошу вважати останній абзац моєю, так само неофіційною авторською версією того, чим живе українська столиця тепер.