detector.media
Сергій Грабовський
, для «Детектор медіа»
05.11.2008 10:09
Чи варто дивитися проти ночі російське телебачення?
Чи варто дивитися проти ночі російське телебачення?
У дискусії, яка вже певний час точиться у «Детектор медіа» навколо веремії з відключенням/ невідключенням кількох російських каналів, мене особисто не тягне пристати до жодної зі сторін. Ані до «борців за свободу слова», ані до палких адептів справедливості діянь Нацради. Бо ж проблем тут, як на мене, куди більше, аніж їх поки що витягли на світ Божий дискутанти. І розв’язати їх не можна ані самоусуненням із полю бою, ані наскоком легкої кавалерії.
 
Те, що сучасне російське телебачення дуже добре вміє працювати з мізками, тобто свідомістю і, головне, підсвідомістю аудиторії, мабуть, не треба зайвий раз нагадувати. Проте варто подивитися на кількох прикладах, якою ефективною є ця праця. Візьмімо недавно опубліковану «Детектор медіаю» статтю Мар’яна Біленького «Смехонаркобизнес», в якій автор нищівно критикує політику певних директивних кіл стосовно гумористичних телепрограм і стверджує: «Цели и задачи сегодняшнего российского “разговорного жанра на эстраде” полностью соответствуют концепции массовой пропаганды Геббельса. Заказчик ставит задачу руководству телеканалов, на которых денно и нощно идут выступления юмористов, – снизить порог восприятия слушателя, заставить его смеяться над самыми глупыми и пошлыми шутками».
 
Круто? Справедливо? Влучно?
 
Але подивімося, з чого починає статтю Мар’ян Біленький: «Во время войны русские в смысле пропаганды находились в куда более выгодном отношении, чем немцы. Русским и пропаганды никакой не нужно было – просто правду говорить, да и все. На нас напали, мы защищаемся, враг все разрушает, убивает, насилует. Но как нужно было задурить мозги немцам, чтобы они замерзали в степях под Сталинградом, и ни один из них не закричал или даже не подумал – “да гори оно все огням, что я здесь делаю?! Перестреляем на фиг офицеров, вернемся домой, убьем все нацистское руководство и начнем жить по-человечески”? Таких идей у немцев не появлялось. Со времени прихода Гитлера к власти в 1933 году немецкая пропаганда сумела зомбировать массы. А ведь у Гитлера не было телевидения…».
 
М’яко кажучи, повна нісенітниця. Жодної фрази, яка би відбивала дійсність, а не пропагандистські штампи. Війна-бо для росіян насправді почалася 1939 року, і спершу пропаганда доводила, що німці – друзі, а поляки – вороги, потім – навпаки... І напали на СРСР не вороги, а якраз нотаріально засвідчені друзі – тільки з Німеччиною та Монголією Радянський Союз мав угоди про дружбу. А щодо правдивої пропаганди... У Пітері кілька років тому вийшла друком книга, яка зветься «Ложь от Советского информбюро». Дуже пізнавальні тексти там зібрано. Куди там Геббельсу. А щодо німецьких мізків, то найбільше і найуспішніше попрацювала тут радянська дійсність – із листів німецьких вояків додому, написаних улітку 1941 року, зрозуміло, що їх чи не найбільше шокував загальний стан сільських шкіл і зокрема відсутність там утеплених туалетів. Народ, який так ставиться до своїх дітей, є нижчою расою, – робили висновок вояки Вермахту, чимале число яких (чи їхніх батьків) ще не так давно були прихильниками ідей комунізму чи соціал-демократії. І нарешті, німці небезпідставно вважали, що зажили по-людськи вони саме при Гітлері, коли рівень життя трудящих Німеччини став найвищим у тодішній Європі – то чому треба стріляти тих, хто зробив їхнє життя заможним (щоправда, те, що добробут вони отримали в обмін на свободу, якось пройшло до часу непоміченим...)?
 
А крім того, у Гітлера й Геббельса якраз і було телебачення; саме Німеччина першою у світі здійснила масові телетрансляції з Олімпійських ігор 1936 року у Берліні.
 
Усе, про що я веду мову, описано сучасними російськими авторами у книгах, виданих друком у Росії (щоправда, останнім часом зі зрозумілих причин таких книг стало значно менше, проте, думаю, ніхто з бібліотек їх поки що не вилучає). Чому ж для Мар’яна Бєлєнького події 1940-х років залишаються такими, наче він щоразу перед сном читає «Історію КПРС»? Думаю, відповідь дуже проста: він дивився раніше і дивиться тепер російське телебачення. А там правдиві сюжети на тему Другої світової війни й у 1990-ті роки були нечастими, а сьогодні й поготів.
 
Другий приклад. Чесно кажучи, стилістика цього тексту мене вразила, і я вже хотів написати гнівну цидулу редакторам «Українського тижня». Але потім передумав, бо ж і вони, й автор статті дивляться російське телебачення – і просто не помічають, якими (сформованими ним!) категоріями мислять. Йдеться про статтю «Демократія в дії» Богдана Буткевича. Її підзаголовок – «Міліція побила націоналістів, аби ті не побилися з комуністами». А далі автором слова «націоналісти», «нацисти» та «ультраправі» вживаються як синоніми. Пробачте, але ж це типовий прийом КҐБ-ФСБ – таке вживання, особливо щодо українських націоналістів, тимчасом як наукове розуміння цих понять геть інше.
 
Візьміть бодай перекладений кілька років тому «Короткий Оксфордський політичний словник» (якщо не маєте оригіналу), щоби переконатися: націоналізм – це просто сконцентроване у вигляді політичної програми почуття патріотизму; націоналізм буває лівий і правий, тоталітарний і ліберальний; ну а нацисти, які на перше місце завжди ставлять (усупереч, до речі, своїй назві) расу, а не націю, навряд чи можуть зватися націоналістами. І ще одне: нацисти не можуть бути правими радикалами за визначенням, оскільки вони є палкими прихильниками тоталітарного соціалізму...
 
Що стосується публіки, про яку йдеться у статті Богдана Буткевича, то вона якраз у своїй переважній більшості й належала до українських «нациків». І раса, і соціалізм відповідний – чи то для білих, чи то для східних слов’ян, – і навіть нехтування українською мовою з боку значної частини учасників дійства (а для справжнього українського націоналіста мова – це святе), – все це зафіксовано і не раз пережовано в інтернеті та друкованій пресі. Що ж автор статті та редактура «Тижня»? А вони, схоже, так багато дивилися російське телебачення, де українські націоналісти всі поспіль є «нациками», що цих проблем просто не бачать.
 
Отож, хочеться повністю погодитися, коли Олександр Дубина пише: «Переважна більшість моїх знайомих громадян України – а серед них багато пересічних людей, не академіків чи письменників, – роботяг і обслуговуючого персоналу, – дивляться ОРТ, РТР та інші і робить цілком слушний висновок: ну як можна так брехати? Та не можуть зрозуміти наші добродії з Нацради, що в цілому антиукраїнська пропаганда російських телеканалів сприяє зміцненню нашої національної свідомості. Висловлюючись лексикою брежнєвських ідеологів, вона є найкращою контрпропагандою. І не треба нашим нацрадівцям винаходити велосипеда: показуйте російські телеканали – народ розбереться, хто бреше. Я вірю в свій народ – він мудріший за наших рятівників національної свідомості” з Нацради». Але повністю погодитися не випадає. Бо ж не всі глядачі – кандидати історичних наук, як Олександр Дубина, чи просто люди з непомильним інстинктом істини.
 
Бо ж телебачення – це справді велика сила. Особливо тоді, коли хтось уміло його використовує. Бо ж саме воно, а не шкільні підручники чи наукова література, сформувало і формує далі свідомість (а головне – підсвідомість) десятків, якщо не сотень мільйонів людей на пострадянському просторі. І тут варто подумати – а що ж робити? Просто відключенням нічого не зробиш, хоча б тому, що потоки напівправди і відвертої брехні прийдуть до нас хоча б через «Інтер» чи «Плюси», які невпинно розповідають то про фантасмагоричні подвиги героїв-смершівців, то про висмоктані з пальця звитяги спецназу.
 
Може, у рекламних паузах слід ставити «інформацію до роздумів» на правах соціальної реклами? Щоб хтось із притомних російських істориків чи політологів (список, між іншим, досить великий) коротко розказував про те, що сексуальні подвиги Колчака і Тимирєвої насправді тривали не півтора тижні, а півтора роки (а щоб чоловік коханки не заважав, «благородний» верховний правитель відіслав його командувати флотом на Тихому океані), що націоналізм і нацизм – це різні речі (тут можна не давати істориків, а просто озвучити товариша Сталіна, який дуже переконливо це доводив 1941 року) і так далі. Чи ще щось вигадати інформаційно-доказове – була б охота.
 
Хоча... Чи вдасться зробити щось грамотно за наших конкретних умов? Чи не буде перетворено навіть найкращі ідеї їхніми реалізаторами на банально-просвітянську нудоту? Схоже, останній варіант – найбільш імовірний. А тому чи не краще дивитися різноманітні позаідеологічні «танці», теленовини (але не ті, що «для барбоса», а – у кого є – європейські й англійською мовою) та користуватися – для душі – інтернетом?
 
Сергій Грабовський, кандидат філософських наук, член Асоціації українських письменників
detector.media
DMCA.com Protection Status
Design 2021 ver 1.00
By ZGRYAY