Керівнику відділу інформаційного забезпечення Київської міської державної адміністрації Олександру Івахнюку доводиться мати справу з медіа щодня. Погляньте хоча б на ці фото, де він пояснює фотографу, з якого боку не треба фотографувати міського голову :) Зацікавитись особою пана Івахнюка «Детектор медіа» змусили… коментарі до новини про те, що КМДА попросила чиновників спілкуватись із ЗМІ лише через прес-службу. Цікавість викликало і те, що писали про пана Олександра анонімні коментатори – чи то з Чернівців він, чи то з Дніпропетровська, чи актор, чи ще невідомо хто – і те, як прямолінійно і відкрито він відповідав на закиди.
Олександр Миколайович Івахнюк народився 6 березня 1972 року в м. Олександрія Кіровоградської області.
Освіта: Дніпропетровський державний театральний коледж 1991 – 1995 рр. Перше робоче місце – актор у Чернівецькому театрі ім. Ольги Кобилянської, пропрацював там 6 років - з 1995-го по 2001 рік. 1997 – диктор чернівецького державного радіо, паралельно за гонорари займався рекламою: шукав рекламодавця, писав рекламний проект, виготовляв рекламу і стежив за її розміщенням.
1998 – паралельно з дикторством і рекламою працював редактором молодіжної студії чернівецької ОДТРК: інформаційна молодіжна програма, радіоігри і т.д. 2000 – головний редактор служби новин чернівецького радіо «Сіті», 14 регіональних інформаційних випусків протягом дня, організація роботи служби з нуля, навчання ведучих, підготовка інформаційно-рекламних проектів і т.д.
У серпні 2002-го переїхав до Києва для роботи на радіо «Ера ФМ». Тут готував і читав новини як ведучий інформаційних програм, ходив на події і готував репортажі як кореспондент служби новин, готував програму-розслідування «Шокотерапія»; готував програму про будівництво «Оселя»; був редактором проекту «Прайм-ера».
Про те, як працюється колишньому журналісту, актору і телеведучому у сфері комунального піару, «Детектор медіа» вирішила поцікавитися в самого пана Івахнюка. Нашу розмову переривали дуже часті телефонні дзвінки – керівник прес-служби постійно був комусь потрібен. Для початку спробували з’ясувати, хто ж насправді головний піарник Леоніда Черновецького і його команди – керівник неформального «Київського медіахолдингу» Казбек Бектурсунов чи Олександр Івахнюк?
– Пане Олександре, як розподіляються обов’язки між вами і радником мера з інформаційних питань Казбеком Бектурсуновим? Він вам радить, що робити?
– Це хто?
– А ви його не знаєте?
– У Київській міськдержадміністрації такого немає. Я працюю в КМДА. Моя робота – висвітлити роботу всіх господарських відділів. Мене цікавить у першу чергу те, що цікавить людей. Через те, чим цікавляться журналісти, я дізнаюся, що цікавить людей. Протягом майже року я намагався зібрати якнайширшу базу журналістських контактів. Наразі у мене є контакти понад тисячі журналістів. (Для підтвердження своїх слів Олександр показав усю свою базу в ноутбуку. – «ТК».) Я можу похвалитися, що коли я працював журналістом на радіокомпанії «Ера», то до прес-служб не звертався. Бо вважав, що це нереальний шлях отримання інформації. Я чекав або колегію, або ловив за руки (кругом, де можна було вловити за руку) відповідного чиновника. Зараз більшість журналістів, які цікавляться столичною тематикою, звертаються до нас. Я маю на увазі журналістів, а не екскурсантів, яких, до речі, дуже багато. Це люди, які можуть показати на когось з заступників мера і запитати: «А що це за чувак?». Всі запити професійних журналістів ми задовольняємо. Щоб ви зрозуміли, що я не брешу, ви можете поспілкуватися з журналістами газети «Сегодня», «Газети по-київськи», з випусковими редакторами телеканалів, інформагенцій. Ми з усіма підтримуємо ділові стосунки.
– Тобто Казбек Бектурсунов вам нічого не радить і ви йому теж?
– Ні.
– Ваше управління у 2006 – 2007 роках звинувачували у закритості, неповазі до журналістів, наступі на свободу слова. Щось змінилося з вашим приходом?
– Це залежно що вважати свободою слова. Інколи просиш журналіста (особливо це стосується фотографів) на зустрічі мера з дипломатами приходити в належному одязі, то він уже напише, що у мерії немає свободи слова. По-перше, я не керівник управління, а виконувач обов’язків і водночас начальник відділу прес-служби. Є люди, які вирішують якісь стратегічні питання, я себе до них не відношу. Можливо, я і вмію, але ще не знаю про це. Так само як працюючи журналістом, я не знав, що зможу працювати в прес-службі, бо я вважав, що прес-служба – це останнє місце, де треба працювати. А тепер мені настільки цікаво, що я хотів би тут працювати і надалі. Але не все так просто. КМДА – це орган державної влади, в якому по-європейськи серйозно ставляться до реагування на звернення людей, зокрема на запити журналістів. Через таку високу планку на місці начальника управління виживають не всі. У нас пробувалися люди, яких можна вважати монстрами у цій сфері, але їм не вдалося обійняти посаду начальника управління.
По-друге, я сам колишній журналіст, а отже для мене було дуже важливим зробити так, щоб до нас зверталися. Здається, мені це вдалося. До мого приходу в прес-службу надходило 1-2 письмових запити в день, тепер не менше 20 (я не рахую усних). Наприклад, мені дзвонить журналіст, і якщо щось термінове, то я намагаюсь відразу його з’єднати з начальником того чи іншого управління. Він мене може або послати, або відповісти на запитання. Зараз переважно відповідають. Нам доводиться багато їздити з мером, бо він усім цікавиться. Тому мене вже багато хто знає в КМДА.
– Скільки у вас працівників?
– У нас працює небагато людей. У відділі моніторингу – четверо, двоє з яких працювали ще за царя Панька.
– Вони вам передають досвід, чи вставляють палиці в колеса?
– Я не хочу про це говорити. Єдине, що я з цього приводу скажу, що звільнити держслужбовця, який при цьому соціально вразливий, практично нереально. Відділ моніторингу займається відстеженням інформації у пресі про роботу столичної адміністрації, про столичні проблеми і готує з цього приводу пропозиції керівництву. Наприклад, певна газета написала, що в Голосіївському районі не працює ліфт. Як реакція на це повідомлення готується доручення мера усунути висвітлену у пресі проблему. Виконання доручення контролюється. Жодне повідомлення в пресі не залишається непоміченим. Варто зазначити, що у нас доволі якісний моніторинг, я знайомився з моніторингом, який подається Президенту – в ньому важче розібратися і складніше вловити головне. Наш, на мою думку, дає керівництву більш якісну інформаційну картину.
Є у нас іще відділ прес-служби, яким керую я. У відділі зараз працює крім мене ще діловод і троє райтерів – наше завдання готувати прес-релізи про роботу столичної влади і розсилати їх журналістам та виставляти на офіційний веб-портал.
– Я особисто декілька разів намагалася отримати через ваше управління коментарі, які терміново були потрібні для новини, але весь час чула у відповідь: «Надішліть письмовий запит». Доводилося шукати коментарі іншим шляхом, але запити я все ж таки відсилала, і відповіді на них жодного разу не отримала. Це, правда, було до вашого приходу на цю посаду... Як швидко ви тепер відповідаєте на запити?
– Якщо у нас немає відповіді для газети, яка має вийти наступного дня, до 16-ї години, то це для мене вже катастрофа. Я намагаюся забезпечити відповідь якнайшвидше. Але письмовий запит є запорукою успіху. Ми пишемо лист із вихідним номером до того чиновника, якого ЗМІ просять відповісти на запитання. Запит із вихідним номером зобов’язує на нього відповісти. Якщо ми напишемо доповідну, що такий-то не відповів на запит, то цього чиновника (або й усе управління) можуть позбавити премії. В мене є ще варіанти, як зробити так, щоб ті начальники, які не відповіли, наступного разу це робили. Але це – не для преси.
– Як ви дивитеся на збільшення видів інформаційних запитів (телефоном усно, факсом, мейлом), про які йдеться у новому законопроекті «Про доступ до публічної інформації»?
– У нас вже давно це втілено у життя. До нас можна звернутися мейлом, адреса якого є на сайті. Але часто мейлом до нас звертаються люди, які намагаються таким чином вирішити якусь власну проблему за допомогою журналістського становища, або ж люди, які не є журналістами і жодних редакційних завдань не отримували. На жаль, поки не вигадали ефективного способу боротьби зі спамом, запит електронною поштою не можна буде вважати найкращим способом спілкування з прес-службами взагалі і з нашою зокрема. Але, повторюся, в термінових випадках ми це практикуємо.
– На сайті КМДА ми прочитали, що ви робите все можливе і неможливе для покращення співпраці з журналістами.
– Так, я стараюся з усіх сил, але все одно всіх не задовольниш. З тисячі людей, які протягом року хоча б раз до мене зверталися, думаю, десь сотня чимось незадоволені. Комусь я зробив зауваження стосовно перебування на прес-конференції у нетверезому стані і повідомив про це в редакцію, а його за це оштрафували, комусь через друкування недостовірних даних довелося друкувати спростування і так далі. Звичайно, такі «товариші» спасибі мені не скажуть. Але для мене головне, щоби професійні журналісти, які регулярно пишуть на київську тематику, були задоволені роботою прес-служби. Їхні зауваження і пропозиції завжди враховуються у роботі управління. Журналістам – тобто тим, хто об’єктивно висвітлює роботу столичної влади, ми завжди раді у стінах мерії і на всіх подіях за участю керівництва КМДА.
– Журналісти раніше скаржилися, що на прес-конференції в мерії важче потрапити, ніж до Верховної Ради. На вашу думку, чи варто так сильно охороняти столичну мерію? В інших країнах і парламенти так не охороняють…
– Та припиніть. У чому проблема? У приймальню для громадян вхід вільний. У нас немає якоїсь особливої охорони. У нас пускають всіх, тільки з різних входів. А журналісту, щоби прийти на подію, потрібно всього лише зателефонувати у прес-службу і назвати своє прізвище. Ну і, звичайно, потрібно мати документ, який підтверджує, що ви журналіст. От і все. У вас або застаріла, або недостовірна інформація.
– Як управління співпрацює з комунальними ЗМІ? Чи часто ви просите їх щось надрукувати, чи це робиться через Казбека Бектурсунова?
– Ми просто розсилаємо їм анонси.
– А з іншими ЗМІ?
– Ми просто розсилаємо їм анонси :). Наша співпраця полягає в тому, що вони до нас звертаються із запитами, а ми їм допомагаємо. Для мене як журналіста в минулому це дуже важливо. Нещодавно з’явилася нова послуга – мені інколи телефонують з телеканалів і просять відео (не обов’язково з київської події). Тоді я телефоную тим, у кого це відео є, і зводжу один ньюзрум із іншим.
– І що, ви жодного разу не просили їх поставити якийсь матеріал?
– Ви мене смішите. Як ви думаєте, якби дійсно таке було, я б вам про це сказав? Я цим не займаюсь і не знаю про такі випадки. Я знаю про регулярне бажання деяких медіа розмістити у себе щось за гроші. На ці пропозиції я відповідаю: «Дякую, нас це не цікавить». Наші керівники підрозділів столичної адміністрації навпаки, воліли би, щоб їх менше знімали. Деякі мені телефонують і претензії висувають: «Чого ти до нас кожен день по п’ять запитів надсилаєш. Ми що, телезірки?». Ви бачили ще десь, крім Секретаріату Президента, щоби збиралися 30 телекамер і сто журналістів на брифінги? А у нас стільки приходить на рядовий брифінг мера чи його заступників. Яскравий приклад – презентація паркомата на Бесарабці – 20 телекамер.
– Працівники ТРК «Київ» скаржаться на постійні затримки заробітної плати. Ви не знаєте, як покращити ситуацію на цьому каналі? Хто це зможе зробити? І коли?
– Я про це нічого не чув. Мені ніхто про це не розповідав. Я займаюся співпрацею з усіма журналістами, і не керую ТРК «Київ».
(В цей момент Олександру зателефонували, і він під час розмови попросив співрозмовника допомогти ТРК «Київ», сказавши: «Поможи ТРК «Київ», це ж наші, свої». На мій запитальний погляд, Івахнюк пояснив, що він так просить за всіх, це його фішка).
– Це мій аргумент, щоби швидше допомогти журналістам. Я не знаю про проблеми з зарплатою. Вони б мені розповіли. Розумієте, є працівники ТРК «Київ», а є працівники ТРК «Київ», які нічого не роблять, тільки спілкуються з «Детектор медіаю», і є морально неврівноваженими. Я часто з таким стикаюся, коли журналісти своє невміння цікаво подати інформацію замінюють намаганням влаштувати скандал. Деякі телеканали спеціально порушують якісь правила, щоби таким чином ініціювати скандал. А потім кричати на весь світ, що їм не дали говорити.
– Ви маєте на увазі Андрушка?
– Хто такий Андрушко? Не знаю. Розумієте, є бездарі, які в такий спосіб намагаються компенсувати відсутність таланту, щоб їх оцінили в ньюзрумі.
– Чи правда, що на зустрічах із пресою ви надаєте право першим поставити запитання кореспондентам комунальних ЗМІ?
– Неправда. На останньому брифінгу першими ставили питання журналісти 5-го каналу, потім, здається, ТОНІС, СТБ, «Інтер» і аж потім ТРК «Київ». І так завжди. Справа в тому, що брифінги транслюються у прямому ефірі і я повинен знати, хто за ким говоритиме, тому формую чергу заздалегідь.
– Ви самі були журналістом. Тому цікаво, як ви ставитеся до того, що більшість прес-служб органів виконавчої влади чи органів місцевого самоврядування перетворилися на піар-служби керівників цих відомств. Журналістам з ними дуже важко співпрацювати.
– А ви вважаєте, що прес-служба повинна повідомляти, що її начальник не виконав якесь доручення? Прес-служба і піар-служба, можливо, з моєї суб’єктивної точки зору, – це одне й те саме. Ми знаємо про весь негатив, інформуємо керівництво про нього, ми інформуємо людей про негатив у разі, якщо це потрібно людям. Наприклад, про Голосіївський колектор, який прорвало. Ми розповіли, що там є проблема і коли вона вирішиться. Для нас це важливо. Немає такого прецеденту, щоб якась прес-служба написала щось погане про свого керівника. Якщо вони таке зроблять, то їх треба гнати.
– Багатьох моїх колег заінтригувало прохання прес-служби мера, щоб його не знімали з лівого боку. Це якась містика, чи у мера з лівого боку якісь фізичні вади?
– Я не знаю відповіді на це запитання. Особисто мені мер подобається що справа, що зліва. Я б не акцентував на цьому увагу. Запитайте в нього особисто. Цю проблему придумали журналісти, які не мають більше про що написати.
– Чому загальмувалося формальне створення Київського медіахолдингу? На якому етапі воно перебуває? Чи є у вас інформація, хто може стати його власником?
– Про це я нічого не знаю, це не стосується роботи КМДА. Я працюю в прес-службі КМДА, яка співпрацює з ТРК «Київ», газетами «Хрещатик», «Українська столиця» і «Вечірній Київ», радіо «Київ», окремо з кожним ньюзрумом. Про медіахолдинг я чую тільки від вас.
– І ви нічого не знаєте про прес-службу КМХ, яку очолює Дмитро Козонак?
– Він колись організовував кілька круглих столів, і я його пропускав в адміністрацію.
– Як ви ставитесь до того, що на минулому скликанні Київради працювала постійна депутатська комісія з питань культури та ЗМІ, а нині питання ЗМІ передали комісії з питань місцевого самоврядування, регіональних, міжнародних зв’язків та інформаційної політики? Торік профільна комісія не тільки постійно збиралася, а й декілька разів розглядала питання, пов’язані з проблемами комунальних ЗМІ. А тепер ця комісія мало коли збирається, і питання ЗМІ її майже не цікавлять.
– Про Київраду нічого не можу сказати. Ви мені перша ставите це питання. Ви спитайте про це депутатів, які там працюють.
– Чи не повторювалися конфлікти між прес-службою мера і журналістами, подібні до того, що трапився в травні цього року з Сергієм Андрушком (СТБ)?
– А що, тоді був конфлікт? До речі, Сергій Андрушко нещодавно запитав у Леоніда Михайловича: «А ви можете показати вкрадені з Музею Києва картини, які висять у вас в кабінеті?». Мер запросив його разом із іншими журналістами в кабінет. Подивилися, не знайшли жодних вкрадених картин. Після цього, я думаю, Сергій Андрушко змінив своє ставлення до мера. Найцікавіше, що тоді, коли був цей конфлікт, Андрушко під час брифінгу взагалі не ставив свій мікрофон на стіл. Він тримав його в руках, і коли мер закінчив брифінг, він, відштовхнувши охоронця, підскочив до нього із запитанням.
– То що, більше таких конфліктів не було?
– Не було, то будуть. Нездар у нашій роботі вистачає.
– Які проблеми в вашій роботі?
– Найбільша проблема в тому, що дуже багато людей пишуть про столичну тематику, зовсім на ній не знаючись. Цей синдром приїжджого – найстрашніше у журналістській сфері. Вони сприймають столичну тематику з точки зору приїжджого жителя Хацапетівки. Це кумедно.
– А хіба ви сам не приїжджий?
– Так, я з Олександрії Кіровоградської області, але в душі я киянин. Батьки зараз живуть у Дніпропетровську, а я сім років працював у Чернівцях, однак я бачу якісну відмінність Києва від Хацапетівки і роль у цьому столичної влади, а є журналісти (інколи у доволі тиражних виданнях), які не бачать. Яскравий приклад: поставили минулого року безкоштовну ковзанку на Софійській площі. Позитив? Поза сумнівом. Треба було бачити людей, які на ту ковзанку щодня приходили. Одна поважна газета написала приблизно таке: «От, поставили ковзанку, тепер всі попадають і захворіють». І таке щодня. Дуже прошу всіх, хто пише на київську тему: навіть якщо ви не з Києва, станьте киянами в душі. Сприймайте інформацію з точки зору киянина.
