Нещодавно програма «Надвечір’я», яка виходить на Першому національному, відсвяткувала свій двадцятирічний ювілей. За час існування в ефірі вона здобула армію прихильників серед людей старшого віку. В регіонах шанувальники почали створювати клуби «Надвечір’я», аби тільки спілкуватися. Незмінною ведучою програми є Тамара Володимирівна Щербатюк.
Тамара Володимирівна, тележурналіст, доцент Київського інституту журналістики, кандидат філологічних наук, заслужений працівник культури України, володар срібної Георгіївської медалі «Честь, слава, труд», лауреат міжнародного рейтингу «Золота фортуна» – родом звідти. Своє телевізійне життя вона розпочинала саме тоді, коли, за її власним висловом, «відбувалось незвичайне осягання незвичайної творчості». Пані
Щербатюк відповіла на запитання УНІАН.
- Пані Тамаро, нещодавно відбувся ювілей Вашої передачі. «Надвечір’ю» виповнилося 20 років і Ви самі на телебаченні майже 50 років. Як Вам вдалося так довго протриматися у цій професії? Які у Вас секрети успіху?
- Я навіть не знаю, можливо, так просто судилося. Єдине, що знаю, що я хотіла бути журналістом. Але про телебачення ніколи не думала, хотіла працювати в газеті.
Якось мені випало бути два місяці без роботи, тож я, аби не сидіти дома, пішла на телебачення. Потім, коли звільнилося місце в газеті, телебачення я вже не змогла покинути.
- «Надвечір’я» створене та й існує за державним замовленням. Гадаю, що така передача для людей похилого віку й може існувати тільки за підтримки держави. Ніякий комерційний канал ніколи б не взявся за таку програму.
- На наш ювілей з’їхалися люди з усієї України. Не було області, з якої б не приїжджали люди, тобто її можна назвати істинно народною.
- За Вашими прогнозами, скільки вона ще може проіснувати?
- Не люблю давати прогнози, я – людина сьогоднішнього дня.
Коли я прийшла на телебачення, то був лише прямий ефір. Це зараз ми записуємо, монтуємо… Мені дуже подобалися прямі ефіри.
- А чи не тяжко було звикнути до записів?
- Ми не робимо зупинок, ми не робимо дублів, ніколи.
Люди приходять на передачу, як на якесь свято, видовище. І ними ні в якому разі не можна керувати.
У нас у студії є неписані правила: якщо операторові, наприклад, потрібно поміняти касету, я в цей час щось розповідаю. Тобто глядачі повинні бути в реальному часі. Тоді не розривається інтерес.
- Крім роботи на телебаченні, Ви ще займалися викладацькою діяльністю. Зараз ще продовжуєте викладати?
- Віднедавна я вже не викладаю, я просто не змогла, було дуже важко.
- Ким із Ваших студентів Ви найбільше пишаєтеся?
- Я не можу сказати, що я кимось конкретно пишаюся. Проте немає каналу, де б не працювали молоді мої колеги, водночас колишні мої студенти, з якими я маю дружні відносини. Але я не хочу називати прізвищ, бо когось можу забути.
- Як Ви ставитеся до журналістів, які не є за фахом, за дипломом журналістами?
- Ніяк не ставлюся. Я не вважаю, що диплом – це панацея від усього.
Багато знаю людей, які мають диплом журналіста і працюють журналістами, але вони не журналісти.
На наших екранах є люди, яким протипоказано бути на екрані.
- З яким змістом приходять до Вас листи від глядачів?
- Коли ця програма починалася, я не сподівалася, що станеться те, що сталося.
З самого початку програма була призначена на спілкування…
За нашою програмою можна прослідкувати історію нашої держави від 1988 року. Раніше глядачі писали тільки одне: «Ви нам не заробите так, щоби в магазині була ковбаса, пенсію не дасте, поспілкуйтеся з нами, будь ласка».
Розумієте, уваги, спілкування і молоді не вистачає, не кажучи вже про старше покоління.
Наша програма поза політикою. У нас установка – раз на тиждень відпочити душею.
- Про що найбільше люди хочуть говорити з Вами?
- Про що завгодно… І головне, аби була пісня.
Люди ж старші мало їздять за кордон, і, коли ми показуємо сюжет із якогось місця, вони дзвонять і дякують, що змогли побачити ту місцину. Тобто у цій передачі йде якесь переплетіння всього.
Наші глядачі почали створювати навіть клуби «Надвечір’я»... Це не зробила якась соціальна служба, а самі люди! Після трьох років існування передачі перший такий клуб створили у Фасові. Зараз їх близько 80-ти. Люди такі організації називають клубами, ансамблями, вони мають свої гімни.
Ми до них їздимо, але ще навіть усюди не були.
Найдивовижніше те, що люди з різних регіонів, тобто з різних клубів знайомляться між собою.
У нас є молода глядачка з Київщини, вона завжди каже: «Я виросла на «Надвечір’ї».
У нас була улюблена глядачка баба Шура з Полтавщини. Коли вона померла, то про це знали всі наші глядачі, хоча ми їм не повідомляли. Вони за нею так плакали, наче це була рідна людина.
- То Ви створили таку всеукраїнську родину… Основна Ваша аудиторія – жінки?
- Так, бо чоловіки мало живуть. На жаль.
- У Вас, мабуть, багато шанувальників…
- Звичайно (сміється. – Авт.). Куди ж без цього.
Одного разу ми приїхали в Умань, там теж є клуб «Надвечір’я», і один чоловік підходить до мене й каже: «Доторкнутися до вас хочу, просто доторкнутися».
- Я би сказала, що Ви не просто журналіст, а несете якусь таку благородну місію.
- Не була б я, то на моєму місці був би хтось інший. Телевізор у самотніх людей – це їхній єдиний співрозмовник. Стареньким ні з ким поговорити, вони кажуть мені: «Поки ви там щось розповідали, я вам про все вже розказала».
Ось це таке дивовижне сприйняття людини на екрані, яке недооцінюється телебаченням.
- На Вашу думку, телебачення сьогодні виховує людину, у позитивному розумінні?
- Гадаю, що телебачення впливає, але впливає радше негативно, ніж позитивно.
- Скільки до Вас листів надходить?
- Не можу сказати. Але зараз листи уже зовсім інші… У нас протягом 10-15 років стабільна аудиторія, вони вже пишуть, коли щось сталося. Тобто раніше вони писали, як глядачі, а тепер, як наші знайомі, друзі. А деякі взагалі дзвонять по телефону й розповідають про новини, які в них там відбулися. Я кажу: «Та ви всю пенсію проговорите». А вона: «Та нічого, мені просто хочеться з вами поговорити».
