Зважаючи на запевнення «Детектор медіа» в тому, що вона готова оприлюднити думку всіх не згідних зі статтею екс-члена Національної ради Сергія Аксененка «Почему чиновник решает за всех нас?», поміщеною на сайті 3 листопада 2008 року, я спробував скористатися такою можливістю. Але нічого не вийшло: «спіткнувся» одразу ж, на заголовку допису Сергія Івановича. Мушу зазначити, що у «вирішуванні за всіх нас» мене звинуватив колишній член Національної ради, який у 1999 році, вирішуючи «за всіх нас», одноосібно призначив себе керівником цього конституційного органу. Більше того, не зважаючи «на всіх нас», за відсутності кворуму Національної ради і без проведення обов’язкових (по закону!) засідань Національної ради, де мають прийматися всі без винятку рішення регуляторного органу, Сергій Іванович майже цілий рік розсилав по всій Україні особисті вказівки телерадіоорганізаціям, вимагаючи виконання своїх чиновницьких забаганок. Прагнення Сергія Аксененка одноосібно «вирішувати за всіх нас» у квітні 2000 року окремою постановою припинила Верховна Рада України, визнавши незаконність його перебування на цій посаді.

 

Шанований Сергій Іванович перелічив у статті майже всі свої заслуги перед українською телерадіоінсдустрією, окремо наголосивши на тому, що свого часу очолював спеціальну парламентську комісію з вивчення діяльності тодішньої Національної ради (щоправда, замовчавши факт, що матеріали його комісії безслідно зникли, відсутні навіть в архівах Верховної Ради). Мені зрозумілі образи мого колишнього колеги по парламенту також і в зв’язку з тим, що пізніше ним було програно судову тяжбу щодо членства в Національній раді. Але перелічування колишніх посад і титулів – не найкращий аргумент у дискусіях на серйозні теми.

 

Переполіскуючи мої ідеологічні переконання, які я ніколи не приховував, шановний Сергій Іванович однак «забув» вказати свою чи не найголовнішу «посаду» – бійця Комуністичної партії України, чим і пояснюється бездоказовість та хибність викладених ним у статті аргументів. Чого варте, приміром, твердження Сергія Аксененка, що я, «ликвидируя российские каналы», мирюся з тим, що «запрещают именно российские каналы и не трогают каналы других стран». По-перше, не я одноосібно (як це було в 1999–2000 роках), а колегіальний орган – Національна рада на підставі експертних висновків та наданих документів ухвалює рішення про відповідність зарубіжних програм нормам вітчизняного законодавства (а не «запрещает именно российские каналы»). А по-друге, якщо застосовувати логіку й мірки самого Сергія Аксененка, то він мав би подякувати Національній раді, що в переліку «дозволених» зарубіжних телепрограм майже 60 – російських і російськомовних, тоді як усіх «неросійських» з усього іншого світу разом узятих – одиниці...

 

Дається мені взнаки, шановний Сергію Івановичу, що під час нашої спільної роботи у Верховній Раді я, на противагу Вам, не входив до складу політичної фракції, члени якої відзначалися дивовижним вмінням вихоплювати з контексту проблеми якусь окрему деталь чи обставину і спекулятивно використовувати їх у своїй політичній пропаганді та агітації (чому, власне, й підпорядковувалися ними колись усі ЗМІ). Через це дискусії з Вами у мене не вийде.

 

Вітаючи появу колишніх членів Національної ради на своїх засіданнях, ми завжди кажемо, що звання члена цього органу – довічне. Шкодую, що Ви, Сергію Івановичу, не заходите до нас на засідання. І що в проміжку між своїм колишнім і, можливо, майбутнім перебуванням у складі Національної ради оцінюєте її роботу інакше, ніж якби зараз перебували на цій посаді.

 

З повагою,