Новий багатосерійний фільм виробництва «Стар медіа» під назвою «Загін» я б назвав неоднозначним явищем вітчизняного телевізійного кіно. Вже на другій серії він, якщо вірити рейтингам, почав упевнено втрачати показники. Хоча при цьому вперто залишився у вечірньому праймі каналу «1+1». Фіналу для себе я очікував спочатку до четвертої, а потім до восьмої серії, в результаті не дочекався зовсім: серія №16 була не закінченням усієї історії, а лише завершенням першої частини серіалу, який, нагадаю, не тішив рейтингами. Отже, смілива впевненість продюсерів та режисера у своїх силах і в тому, що «Загін» ще себе покаже, викликає лише повагу.

 

Хоча шістнадцята серія завершилася так, щоби питань про подальшу долю героїв лишилося більше, ніж відповідей, серіал «Загін» сам по собі викликає в глядача багато запитань. Деякі з них спробую зняти просто зараз. Бо насправді проблема «Загону» не в тих дрібницях, які йому можуть закинути.

 

Наприклад, глядачі готові звинувачувати праймовий серіал у надмірній кривавості та загальній понурості картинки. Проте скептиків відсилаю на офіційний сайт компанії «Стар медіа», де ясно сказано: «Загін» – це серіал з елементами фантастики. Я б навіть уточнив – не фантастики, а містики. Де ви бачили містичну історію, викладену в веселкових кольорах і зовсім позбавлену бутафорської кіношної крові? Те, що Національна комісія з питань моралі готова назвати «елементами насильства та жорстокості», насправді цілком лягає в концепцію обраного жанру. Так що не бійтеся, всі ці сатанисти (чи кому вони там поклоняються) з Богом забутого села Соломіно-Храмово несправжні. Їх придумав сценарист, а грають лицедії, які за кадром – цілком мирні люди. Просто такі в «Загоні» правила гри: до Баби Яги або Чахлика Невмирущого ще ніхто претензій не висував.

 

Чи, скажімо, можуть закидати вже «радянську» манеру зйомок містичних сцен. Подібні зауваження завжди зводяться до наступного: «Не вміємо – для чого знімати!». Але я б не поспішав із такими категоричними висновками. Лялька «кіт Бегемот» у «Майстрі і Маргариті» Володимира Бортко чомусь у глядача зауважень не викликала. Порівняно з нею в «Загоні» спецефекти виконано на тому рівні, на якому сьогодні в Україні їх реально можна виконувати. Вище голови продюсери та режисер не стрибали і навіть не намагалися. Якщо ми вже хочемо розвивати якісь іще жанри, крім сопливих нудних мелодрам, то виробники повинні постійно експериментувати, пробувати, помилятися, але не стояти на місці, розвиватися. Плацдарм «Загону» для цього, власне, використовується. А глядачі, у свою чергу, мусять пробачати, що виходить не як у Голівуді: будь-яка спроба змінити ситуацію на краще варта поваги.

 

Ще одна можлива претензія: персонажі українського серіалу розраховуються російськими рублями, говорять фрази на кшталт: «Чого ще треба в магазині російському міліціонерові?», маючи на увазі горілку, тощо. Зупинятися саме на цій темі не хочеться, бо набридло. Просто радив би замість слова «російський» вживати слово «наш», яке однаково спроектують на себе і в Росії, і в Україні. А на грошах взагалі не зупиняти камеру. В крайньому разі фільмувати долари чи євро. Всі заспокояться.

 

Насправді, на мою думку, проблему падіння рейтингів «Загону» слід шукати не в кроні, а в корінні – у сценарії.

 

Ні для кого не секрет, що жанрове кіно, до якого, поза сумнівом, належить цей серіал, має свої кліше і штампи. Чим ці жанри і цінні. Мелодрама має любовний трикутник. У драмі хтось мусить втратити спочатку пам’ять, а потім – загубити дитину. Детектив неможливий без убивства. Бойовик – без героя-одинака. У трилері маніяк ганяється за жінкою з сокирою по кімнаті. Персонажі комедії в певні моменти або опиняються без штанів, або дістають кремовим тортом у писок. Це така сама істина, як і те, що більшість кавоманів п’ють каву з цукром. Якщо в якомусь закладі вам покладуть туди для оригінальності солі чи перцю, доводячи, що від цього звичний напій отримає новий неповторний смак, – цей заклад почне втрачати рейтинг.

 

За сюжетом фільму, в такого собі губернатора у глухих околицях села Соломіно-Храмово зникає донька. Він просить начальника міліції допомогти в пошуках. Але той замість того, щоби послати відбірних бійців, навмисне збирає в один загін лузерів та соціальних аутсайдерів. Така ось відстійна команда під керівництвом капітана спецназу, над яким висить дамоклів меч звільнення через непокірну вдачу, вирушає на пошуки. І стикається в селі з низкою явищ, які неможливо пояснити. Загін потрапляє в паралельний світ, вибратися з якого може допомогти лише Особливий. Цей особливий – серед членів команди.

 

На перший погляд, історія стандартна. І розвиватися повинна за кількома звичними сценаріями. Перший: команда лузерів спочатку не може знайти між собою спільної мови, але під тиском екстремальних обставин поступово стає єдиним цілим. Причому під фінал частина гине, а доля решти кардинально змінюється. Звісно ж, у позитивний бік. Другий: протиріччя у групі таких різних за соціальним статусом людей в екстремальних умовах лише загострюються. Це заважає їм виконувати поставлену задачу, аж до можливих сутичок всередині команди. Що, безперечно, грає на руку невидимому ворогу.

 

Сценарист Олександр Зеленко відмовився від обох схем, вирішивши, очевидно, створити оригінальну, ні на що не схожу історію з претензіями. Перші негативні результати цього показали себе дуже швидко. Загін, відправлений на пошуки зниклої дівчини, дістається місця вже у другій серії, а ось самі активні пошуки починає… аж десь у одинадцятій. До цього часу дії як такої не відбувається, лише фрагменти. Командир спецназу бухає, слідча прокуратури стає його коханкою, оперативник карного розшуку мало не тоне в болоті і нікому про це не розказує. Решта бійців загону займаються своїми справами, перманентно цькуючи кінолога з вівчаркою, а тим часом десь у лісі на секретній базі з викраденою дівчиною проводять якісь експерименти. Протягом щонайменше п’яти серій ніхто з загону, якими б проблемними ці люди не були, майже не згадав про свої прямі обов’язки, про мету свого перебування в дивному селі. Його ж мешканці, загадкові та лиховісні, кілька разів збиралися завдати шкоди чужакам, проте так і не завдали.

 

Для порівняння відсилаю глядачів хоча б до недавнього російського серіалу «Атлантида», з верхом наповненого звичними нам штампами жанрового кіно та масової культури в цілому. При цьому всі 40 серій сприймаються як одна. А сценаристи (до речі, жінки) примудрилися не забути жодної деталі від початку серіалу до його кінця і тримати пружину сюжету максимально стиснутою, не даючи глядачеві передихнути. Вони не шукали нічого оригінального, не винаходили велосипеда. Подібна манера для жінок-авторів зазвичай не характерна…

 

Повертаємося до «Загону». На фоні основної, помітно розтягнутої без жодних для цього причин історії, значно цікавішими за «великий» фільм виглядають флешбеки, які повертають нас у минуле кожного з героїв. З цими міні-новелами і сценарист, і режисер впоралися, як на мене, дуже добре. Хоча є в загоні один персонаж, постать і характер якого не сприймаються в сьогоднішніх умовах, викликаючи не задуману жалість чи співчуття, а відверту відразу. Згаданий уже слабак-кінолог, колишній скрипаль Женя Бєлозерцев (Сергій Загребнєв) – ідеаліст, який ніби прийшов із радянського кіно 50-х років минулого століття. Це занудний у своїй порядності толстовець, якого щиро обурюють крадіжки призначеного для собак м’яса. Він готовий підставити не лише другу щоку, а й при потребі – інші частини тіла спецназівцю Романову та його однодумцям. Він постійно намагається закликати «хлоп’ят» жити дружно і щиро не розуміє, чого з нього всі сміються. Якщо в персонажа подібної історії відсутній будь-який стрижень для життя, він починає дратувати глядача. Треба вбити його або дати можливість здійснити чоловічий вчинок – і всі зітхнуть спокійно. Проте, повторюся, для сценариста подібне вирішення виявляється, мабуть, надто простим і стандартним.

 

Але історія «Загону» не закінчена. Попереду, очевидно, стільки ж серій. Значить, продюсери знають щось більше про прихований потенціал серіалу, аніж пересічні глядачі. Тому, принаймні, наберімося терпцю і дочекаймося продовження.