Із 6 жовтня на каналі СТБ стартував перший у новому сезоні випуск програми «За Вікнами» з новою ведучою: Богдана Кутєпова замінила Наталя Франчук. Цей проект вартий уваги вже хоча б через те, що пережив свого головного конкурента – програму «Агенти впливу», яка виходила на «Інтері» і теж була у форматі «розслідування». Формат справді дуже модний, навіть при тому, що самі журналісти ще чітко не визначилися, що ж таке журналістське розслідування, як воно повинно проводитися, для чого і яким мусить бути бюджет одного розслідування.

 

«Агенти впливу» з ефіру зникли і мають воскреснути після 1 листопада. Та й на слуху саме ці два проекти були не стільки через їх наповнення, скільки через контрпрограмування, до якого вдався «Інтер» у боротьбі за рейтинги. Так чи інакше, відтепер «За Вікнами» – поза конкуренцією. Цей проект залишився єдиним, так би мовити, серйозним гравцем у царині соціальної журналістики, де оголюються суспільні виразки, розтинаються застарілі гнійники та теоретично відстоюються права та свободи особистості.

 

Вже другим випуском від 13 жовтня «За Вікнами» привернула до себе увагу громадськості сюжетом журналістки Лесі Штогрин, який був не лише чільним у програмі і мав небувалий хронометраж – більше 20 хвилин, це вже маленький документальний фільм! – а й має всі підстави для того, щоби стати етапним і для журналістки, і для програми, і взагалі вважатися візиткою другого сезону «За вікнами».

 

Але чи можна вважати кадри, зняті прихованою камерою в Святошинському інтернаті для психічно хворих, журналістським розслідуванням, а саму Лесю Штогрин – кимось на кшталт Воїна Світла?

 

Словник подає значення терміну «розслідування» як виявлення особи чи групи осіб, яка винна у скоєнні злочину або зловживанні. За виявленням винних настає покарання, і тут журналіст уже безсилий, бо він – не представник закону, а лише виразник громадської думки. У своєму розгорнутому інтерв’ю після ефіру згаданої програми Леся Штогрин, зокрема, говорить, що слід зробити, щоби журналісти не стріляли своїми сюжетами вхолосту: «Повинна бути якась громадська ініціатива. Треба об’єднуватися, говорити про те, що пропускати факти, які журналісти викладають у таких сюжетах, просто так не можна. Це дуже серйозна проблема. За кордоном такі сюжети провокують відставку високопосадовців, навіть до найвищих чинів – міністрів». У нас, говориться в тому ж інтерв’ю, подібне за визначенням неможливе.

 

А раз так, то відеозйомки, на яких докладно показано, як і хто знущається з психічно хворих, я б вважав не розслідуванням, а саме дослідженням.

 

Звісно, Леся Штогрин заслуговує на всякі похвали. Скажімо, я в свої майже 38 років не готовий до подібних дій. Тобто, дивитися на все це і потім розказувати правду я все ж таки готовий. Влаштовуватися заради цього на роботу, з якої потім, через кілька тижнів, доведеться звільнятися зі скандалом, теж записаним на приховану камеру – ні. Для цього потрібно значно більше нервів та мужності, аніж для споглядання за кошмарами в закладі, який називають «дурдомом». Наприклад, моя вразлива дружина не змогла дивитися на це навіть по телевізору – втекла на кухню.

 

При всій своїй мужності Леся Штогрин не сказала, мені здається, головного: справа не в тому, що санітарки там працюють за 600 гривень, тому й втратили людську подобу. Мовляв, контингент складний, не будеш кричати чи битися ти – придушать тебе, бо вони хворі і неконтрольовані. Але якщо людям, які працюють не лише в цьому конкретному інтернаті, а й у цій системі, підняти платню навіть у десять разів, свого садистського ставлення до пацієнтів вони не змінять. Людяність за гроші не купиш. В ідеалі треба повністю міняти керівництво і персонал, як колись Антон Макаренко викорінив свавілля в колонії для неповнолітніх. Проте масових замін персоналу чи підвищення зарплат теж не треба чекати. Максимум, що може бути – головному лікарю і санітаркам вставлять пістон за те, що пустили на територію журналістку, не розкусили її.

 

Якщо вже говорити про розслідування як висновок, що робиться в результаті аналізу зібраних фактів, я би швидше виділив наступний сюжет програми від 13 жовтня: про будівельні кидалова під шапкою Служби безпеки України. Будівельні фірми, оголосивши, що замовником будівництва є СБУ, дають таким чином гарантію: все буде чесно, будинок здадуть вчасно, гроші інвесторів не гавкнуть, як із «Еліта-центром». Проте згодом будівельний об’єкт заморожується, інвестори смокчуть лапи і скаржаться телекамерам, а журналіст на пальцях пояснює, чому це відбувається. Висновок: довіряти не можна нікому. Інший висновок, який уже роблять глядачі – купуйте житло на вторинному ринку і робіть там ремонт.

 

Так само повноцінні розслідування бачив і в програмі від 20 жовтня. Ось журналісти дізналися й аргументовано пояснили, хто винен у тому, що справу про вбивство, яке скоїв у результаті ДТП водій-товстосум на Дніпропетровщині, не можуть не лише довести до суду, а навіть відкрити. Тут журналісти дійшли у своєму розслідуванні аж до міністра внутрішніх справ і отримали від нього резолюцію.

 

Наступний сюжет – поетапне, старанне, багатошарове викриття згубної для пересічної людини діяльності секти саєнтології, забороненої, до речі, в багатьох країнах, незважаючи на те, що її «обличчями» давно стали Том Круз та Джон Траволта. Автор цього сюжету – сама ведуча, Наталя Франчук, і вона так само, як і її колега Леся Штогрин, провела експеримент на собі, застосовуючи приховану камеру.

 

Третій сюжет – фальшиві дипломи, і знову нам пропонують замість досліджень та особистих вражень міцно зліплений соціальний детектив. У фіналі якого – прекрасна фраза однієї з героїнь сюжету: «Диплом дипломом, але треба спілкуватися, ми дивимося на людину». Якби всі так ставилися до дипломів, бізнес на їх підробках давно б загинув. Словом, усі ці сюжети вкупі зі згаданою у попередній програмі історією про будівельні афери справді доведені якщо не до крапки, то до хоч відкритого – але фіналу.

 

Тоді як у резонансному і професійно зробленому сюжеті про Святошинський інтернат насправді немає ані початку, ані фіналу. Ті, хто бачив, заперечать: але ж який там фактаж, це ж справжній шок! Але я хочу запитати вас: невже хтось вважав і вважає, що в інтернатах для психічно хворих, до того ж – державних, чи інших подібних закритих закладах пацієнтів годують перетертими курячими супчиками з білим хлібом і на руках укладають, носять до туалету і назад?

 

Ми побачили, як воно є. Ми переконалися: так і знали. Ми нічого не можемо змінити. Ми, глядачі, не підемо волонтерами в інтернати. Леся Штогрин та її колеги теж не будуть проводити там свій час, виявляючи людяність. Взагалі, не може ані знімальна група, ані окремо взятий журналіст, ані навіть цілий канал взяти шефство над кожним героєм того чи іншого сюжету, над дитячим будинком із периферії, де воші, голод та педофілія, над тими, кого обдурили та скривдили в міліції, суді, ЖЕКу. Так само, як у жодній державі нема стільки поліцейських, щоби від народження до смерті стояти над людиною, оберігаючи її від негараздів. Бо, по-перше, потрібен хтось, хто оберігатиме самого поліцейського. А по-друге – той, хто оберігатиме від поліцейського.

 

Тому, мені здається, практична користь від сюжетів про будівельні афери, корупцію в прокуратурі чи способи, якими тоталітарні секти викачують бабло з кишень простого народу, тобто про те, як не попастися і що на нас чекає, на порядок більша, ніж від просто зйомок прихованою камерою і коментарів до показаного.