На початку жовтня у Лондоні відбулося кілька показів документального фільму «Помаранчеві хроніки» (Orange Cronicles). Згодом, 17 – 18 жовтня, фільм двічі презентували в Мюнхені. «Помаранчеві хроніки» широко відомі у Північній Америці, де стрічка стала лауреатом кількох престижних кінофестивалів. У червні минулого року фільм здійснив тріумфальне турне по США і Канаді, його дивилися у Лос-Анджелесі, Бостоні, Вінніпезі... У червні цього року «Хроніки» було відзначено на фестивалі Незалежного кіно у Філадельфії, у березні наступного року їх покажуть на міжнародному кінофестивалі у Клівленді (заплановано чотири сеанси).

 

В Україні «Помаранчеві хроніки» теж демонструвалися, але широкому загалові фільм залишається невідомим, позаяк покази відбувалися або у вузькому колі фахівців (VI Київський міжнародний фестиваль документальних фільмів, Київ, 21 – 25 травня 2007 р.; фестиваль проходив у приміщенні Інституту екогігієни і токсикології) або у мало кому відомому клубі «Пори» (6 грудня 2006 року). Зважаючи на безперечні достоїнства «Хронік», варто зупинитися на цьому фільмі окремо.

 

Автор стрічки – американець українського походження Дем’ян Колодій, за фахом кінооператор, мешкає у Нью-Йорку. Його дідусь із бабусею були змушені емігрувати з України після Другої світової війни. Пан Дем’ян бере активну участь у житті української громади у США, є членом Українського конгресового комітету Америки. Розчарувавшись у президентських виборах 2004 року в Сполучених Штатах, молодий оператор перейнявся бажанням простежити за виборчим процесом на землі своїх предків. Він здобув статус офіційного спостерігача від міжнародної організації й вирушив до України. «Для мене цей момент був спробою відтворити історію моїх батьків, з’ясувати, що то є – модерна Україна. Для мене це все було дуже історично», – каже Дем’ян Колодій в інтерв’ю Бі-бі-сі. «Батьки мені сказали, що вони заплатять за квиток, я взяв камеру, купив штук 20 касет і поїхав», – оповідає автор хронік.

 

Він одразу ж опинився у самому вирі подій. Як справжній професіонал (має відповідний диплом коледжу Емерсона в Бостоні), Колодій намагався об’єктивно показати всіх учасників тих вікопомних подій – як «помаранчевих», так і «біло-блакитних». Певною мірою йому це вдалося, попри те що останні не дуже охоче йшли з ним на контакт, кидаючи в обличчя докори, що він працює за гроші. Згодом Колодій переконливо спростував ці закиди. Справа в тому, що він монтував свій фільм аж два роки – у вільний від основної роботи час. Якби він знімав на замовлення, то, користуючись кон’юнктурою, поквапився би якнайшвидше випустити свою стрічку, коли попит на неї був би шаленим. Але автор працював вдумливо й відповідально, осмислюючи зміст кожного епізоду. В результаті ми отримали цінний кінодокумент, що посів гідне місце в літописі помаранчевих подій.

 

Молодий оператор використав свій статус спостерігача на всі 100, і навіть більше відсотків. Колодій зі своєю камерою проникав туди, куди ані вітчизняних, ані зарубіжних репортерів і близько не підпускали. Наприклад мені, уродженцю й мешканцю Липок, де розташовані Адміністрація (нині Секретаріат) Президента України, Верховна Рада і Кабмін і де я знаю кожний прохідний двір і паркан, попри всі «воєнні хитрощі» й журналістські посвідчення, так і не поталанило побачити події біля Адміністрації Президента України з боку Лютеранської вулиці. І лише паспорт із пропискою по вулиці Інститутській дозволив спостерігати за тим, що відбувалося біля Адміністрації й Кабміну, оскільки не пропустити мене на вулицю проживання було неможливо.

 

Побував Колодій і на виборчих дільницях, і в Українському Домі, де знаходили притулок і нічліг до трьох тисяч приїжджих революціонерів. Ось унікальні кадри, де молодик начитує на трансляційну точку «речівку»: «Предки наші вигнали фашистів німецьких / тож виженемо тепер бандитів і донецьких». Оператор знімав події так, як вони відбувалися, не редагував нічиїх висловлювань, не підфарбовував дійсності. Він охопив широке коло учасників революції, зафільмував висловлювання представників усіх поколінь і соціальних прошарків. Ось легінь каже на камеру: «Нас тримали в загоні, а тепер ми маємо право на свободу і нам ніхто не перешкодить». Ось жінка середнього віку, працівниця ресторану, розповідає, як вона по 3 – 4 рази на день привозить на Майдан безкоштовну гарячу їжу: «Будемо годувати стільки, скільки потрібно буде».

 

І це – аж ніяка не «помаранчева» пропаганда, а правдива замальовка тих подій. Можу засвідчити: кілька моїх знайомих бізнесменів робили те ж саме і теж власним коштом. А ось молода дівчина, мабуть, студентка: «Я хочу прокинутися одного дня у країні мрій, де нема влади, яка постійно бреше... Я хочу, щоб я могла нормально жити в цій країні, щоб мої діти, мої онуки, мої правнуки нормально жили, і я сподіваюся, що ми переможемо». Ось стара бабця, шлях якої до Майдану склав 600 кілометрів: «Ми переборемо й поїдемо додому!». Ну й, звісна річ, невтомна бабка Параска!

 

Крім цього, всюдисущий Дем’ян потрапив до так званого потягу дружби – автоколони, у складі якої він побував у Донецьку, Криму, Одесі та інших місцях Східної та Південної України – регіонах традиційного впливу «біло-блакитних». І там він зняв на свою безсторонню камеру вороже ставлення місцевої влади до міжнародних спостерігачів, побиття нечисленних «помаранчевих» загонами спецпризначення. І там Колодій знімав об’єктивно: кілька революціонерів, яким я надавав притулок у своєму помешканні, а також кілька моїх колишніх учнів їздили спостерігачами, зокрема, до Старобельська Луганської області, розповідали мені про неприязнь до них із боку місцевих адміністративних органів і про доброзичливе ставлення простих людей, в оселях яких вони зупинялися.

 

Зараз деякі політики у запалі передвиборної боротьби закликають до нових Майданів. З Івано-Франківська доходять звістки про формування загонів активістів і добровольців для участі у річниці Майдану. Учасникам обіцяють оплатити проїзд, харчування й проживання. Як це відрізняється від того – справжнього й щирого Майдану 2004-го! Адже тодішні революціонери у своїй більшості приїздили власним коштом. Скажімо, легені та юнки з Рівненської та Волинської областей, яким я протягом кількох тижнів надавав притулок і трошки підгодовував, добиралися до Києва самотужки, про що й розповідали мені, називаючи при цьому «дядьком Сашком». Повірити в їх нещирість я просто не можу.

 

Щоправда, потім їх «підігрівали» грошима, одягом і харчами, але в перші тижні вони обігрівалися у під’їздах, звідки їх і витягнула моя жаліслива дружина, запросивши на яєчню з салом. Днями до мене завітав один із них – Мишко з Рівного. Ми разом переглядали фільм Дем’яна Колодія. Було дуже сумно й прикро. Чомусь згадалося, як Віктор Ющенко назвав річницю Майдану «роковинами». Може, він мав рацію? Може, варто напередодні чергової річниці тих подій показати «Помаранчеві хроніки» на одному з популярних телеканалів (адже існує телевізійна версія фільму)? Може, тоді «помаранчеві» лідери хоч щось згадають і зрозуміють?

 

Як би там не було, як безпосередній свідок тих подій і як фаховий історик стверджую: стрічка Дем’яна Колодія є неупередженим і правдивим кінодокументом епопеї Помаранчевої революції.