Нам усім треба часом із кимось говорити, бажано - щодня. І не просто говорити, як зі стіною, чи з домашньою твариною, а бути вислуханими, оціненими і дістати відповідь. У формі Інтернету, точніше інтерактивного його аспекту, людство знайшло розв'язання довічній проблемі самотності. Якщо в тебе є комп'ютер, ти ніколи не будеш сам, бо завжди зможеш когось у тому комп'ютері облаяти, а якщо пощастить - то у відповідь облають і тебе, і акт спілкування таким чином здійсниться.

 

Я не погоджуюся з тими, хто каже що Інтернет - це клоака. Ні, це швидше така велика безкоштовна психотерапевтична клініка, де всі знаходять саме те, що їм потрібно - підтвердження комплексам неповноцінності, манії величі чи задоволення садо-мазо схильностей.

 

В українському контексті коменти і форуми відіграють безцінну роль - за відсутності великої кількості аналітичного матеріалу (бо тих політологів, економістів і мистецьких критиків можна перерахувати на втомлених від клавіатури пальцях - це другорядні герої серіалу «Україна», який щодня розгортається перед очима здивованої публіки на всіх аутлетах ЗМІ) - той аналіз споживачі інформації повинні генерувати самі, і вони це й роблять, з різними ступенями успішності через коментарі і обговорення.

 

У коментів є три риси, які роблять їх унікальним медіумом людського спілкування: миттєвість, анонімність і свобода. Усі три, звісно, залежать від бажання автора: хочеш - пиши щось одразу,  як прочитав; хочеш  - підписуйся «Козьма Прудков»; хочеш - кажи абсолютно все, до теми і не.

 

Свобода, другий бік якої - вседозволеність, для когось - погано, а як на мене - прекрасно, бо не переживши її, до балансу і визнання авторитетів без самоцензури - не дійдеш. Тим більше, що авторитети в кожного мають бути свої. Не забувайте, що ми досі несемо тягар авторитарного, хоч як би пафосно це не лунало, минулого, на генетичному рівні. Коли на Заході танцювали фокстрот, у нас ішли більшовицькі обшуки, коли там дивилися Кларка Гейбла у стрічці «Заколот на "Баунті"», у нас заарештовували кожного третього, коли там Елвіс Преслі співав про сині замшеві черевики, у нас Хрущов виступав на ХХ з'їзді КПРС і так далі.

 

Десь наприкінці 90-х одні англійські знайомі відвідували Київ разом з 10-тирічним сином, я показувала їм Майдан і пояснювала, що колись тут стояв пам'ятник Леніну і його солдатам та матросам. «Ленону? - здивовано спитав хлопчик. - А для чого його знесли? І що це були за матроси?». Тоді я позаздрила його неосвіченості, якою зараз, напевно, може пишатися багато українських дітей. А багато дорослих може пишатися можливістю казати все, що вони думають, навіть якщо часом і ховаються за «Анонім», «дядя Вася» чи «Данілич».

 

Миттєвість створює враження дебатів, розмови у багатьох напрямках, адже коментатори критикують найчастіше одне одного. Може, це враження і є справжніми дебатами, спонтанно організовуваними спонтанними інтернет-ЗМІ. І якщо комусь здається, що Україні бракує стратегії розвитку держави - варто зазирнути на будь-який з форумів будь-якого з сайтів політичних новин - і там варіантів такої стратегії буде подано щонайменше двадцять.

 

Щира хаотичність природи веб-коментів чимось нагадує сюрреалізм українського сьогодення. Кожен наступний вписаний рядок може бути мало пов'язаним з рядком попереднім, а може напряму витікати з нього. Три суди вирішують долю президентського указу про дострокові вибори - у британського колеги-журналіста робляться квадратними очі, а чоло збирається у дрібну гармоніку, коли він намагається розібратися у подіях минулих вихідних і записує в стовпчик назви установ: «Окружний, апеляційний, печерський...». 

 

Він несміливо питає: «а чому?», хоча явно усвідомлює приреченість такого запитання. Я раджу йому почитати українські сайти і особливу увагу приділити коментам, щоб побачити всю гаму можливих відповідей.

 

У попередній замітці я вже висловлювала думку, що «Старшого брата» в Україні немає, бо набагато реальніше реаліті розгортається щовечора зразу на кількох каналах у зразу кількох програмах - від новин до політичних ток-шоу. Це ж реаліті живе на радіо, в інтернеті,  пресі і навіть у мобілках, а найцікавіше те, що глядач/слухач/читач/дописувач не втомлюється підживлювати цей багатосезонний проект. 

 

І не лише у дискусіях на політичні теми. Агресія і життєствердність коментів - це наше своєрідне «все», і так, я погоджуюся - тема не розкрита. І сподіватися, ще довго не буде, в іншому разі - ми тут марно витрачаємо час.