Примара Віктора Медведчука досі блукає українською політикою. В 2004-му здавалося, що такі люди як тодішній лідер СДПУ(о) назавжди покинуть політику і, переконаний, нікому в голову б не прийшло запитати на Майдані революціонерку Юлю про те, чи можлива спільна робота з «князем тьми та темників».
Для журналістів він десь із літа 2002-го був наочним уособленням гніту, знищення професії. Руками своїх підлеглих він «ґвалтував» менеджерів і редакторів, забороняв говорити те, що бачиш, навіть згадувати ім'я та віднайдений голос Василя Стуса («коментар відсутній до всієї інформації з даної теми» - того дня, 2 червня 2004 року, жоден крупний канал не осмілився порушити «рекомендації» Банкової), цитувати політиків, дипломатів, громадських діячів, митців і просто громадян, які мали іншу, ніж Банкова, точку зору.
Протягом цих років я зібрав близько 2800 темників – найперший датовано 30 вересня 2001 р., найостанніший – 1 грудня 2004-го. Нагадаю, перше грудня – це пік Майдану, день відставки Януковича-прем'єра, вже після двох програних кучмівською владою турів президентських виборів. Система продовжувала працювати, обдурюючи глядачів і читачів. Медведчук діяв цинічно, ніби знаючи наперед, що жодного покарання – ні йому, ні його «технологам» не буде.
Чому я про це пишу сьогодні? Днями в одному з блогів Живого Журналу з'явився ось такий пост:
«В 2002 году вы как и все нормальные украинские журналисты левачили на выборах. Конкретно Вы - на СДПУ(о). Я занимался в том числе и учетом Ваших гонораров. Вот навскидку в архив глянул на первый попавшуюся ведомость: «За нашу единую ТУНДРУ», 10.10.2001, Михаил Косенко (Вахтанг Кипиани), 7500 знаков», ***уе. Потом став инсайдером кампании и будучи допущенным к внутренним документам паскудно слили т.н. «темники» и стали делать на мелком крысятничестве карьеру: «Князь тьмы и темников» и т.д. и т.п.».
Чим не компромат? Звинувачення – не дай Бог, враховуючи репутацію партії, її лідера, одного з найбільш одіозних персонажів тієї доби. «Журналіст», який «занимался учетом гонораров» у передвиборному штабі, пообіцяв оприлюднити якісь компрометуючи документи. Я вирішив розповісти про те, звідки в пресі з'явилися закриті за визначенням для чужих очей темники. Роблю це, звісно, не для дрібних «здирників від журналістики», а для тих, хто цікавиться закуліссям української політики за пізнього Кучми.
На початку осені 2001 р. почалася кампанія з виборів Верховної Ради. Я тоді останні тижні працював в газеті «Киевские Ведомости», яка незадовго до цього була перепродана Михайлом Бродським, який, до його честі, практично не втручався в редакційну політику (або втручався так, що журналісти, цього практично не відчували), Григорію Суркісу і Віктору Медведчуку. Звісно, офіційно це ніде не було зафіксовано. Пригадую, що тоді ще політолог Микола Томенко показував документ, де засновником значилась зареєстрована на якусь іноземну бабусю фірма з офшорних Віргінських островів. Зміни на гірше почалися дуже швидко.
Першою ластівкою цензури стала заборона на вживання абревіатури «КГБ» у статтях про дисидентів. Редактор Н. старанно викреслював ці три літери, заміняючи їх евфемізмами. Бо адвокат загиблих у таборах політв'язнів Василя Стуса та Юрія Литвина
не любив згадувати цю сторінку своєї біографії.
Але це були ще «квіточки». Далі було таке – редактор став давати доволі дивні завдання – і не усно як раніше, а на клаптиках паперу, явно вирізаних з якогось документу. Виглядало це так – «10. Победа союза левых демократов (СЛД) на парламентских выборах в Польше» або «В) реакція политикума на информацию о встрече в США Ющенко с майором Мельниченко».
З огляду на цифру і літеру стало зрозуміло, що десь існують документи, звідки й нумерація тем-завдань. Більше того, оскільки редактор практично не володів комп'ютером, було ясно, що загадковий документ він не сам набирає, його надсилають, а далі – ножицями, ножицями...
Почав принагідно розпитувати колег – чи вони щось знають про якісь дивні інструкції, які почали приходити. Ніхто нічого не знав.
Дозвольте самоцитату:
«Впервые украинские журналисты соприкоснулись с этим явлением в начале осени 2001 г., когда заметили, что полученные ими редакционные задачи каким-то чудесным образом стали совпадать с «указаниями», полученными от редакторов и менеджеров других газет и телеканалов.
Типичная ситуация. Начало традиционной пресс-конференции в понедельник в Верховной Раде. Несколько коллег-журналистов просто требуют слова. Но после первого же вопроса кого-то из соседей рук уже не тянут. А зачем, ведь ответ на редакционную задачу уже получен.
Вершиной ненормативной мудрости эсдеков стала настойчивая попытка сотрудницы пресс-службы Верховной Рады Украины всунуть мне в руки прямо на пресс-конференции тогдашнего первого вице-спикера Медведчука кусочек бумаги.
Это была шпаргалка: полностью вырезанный из темника конкретный вопрос к лидеру объединенных социал-демократов, связанный с принятием Земельного кодекса…»
Набагато пізніше вдалося дізнатися, що питання повністю відповідало змісту одного з темників – «в итоговых программах комментировать подписание Земельного кодекса, напоминать историю принятия, каждому воздать по заслугам, отметить последовательность СДПУ(о), которая через медиа-проект «Правовой всеобуч» начинает предметно консультировать граждан о реализации их права на Землю. Цитировать ProUA, что СДПУ(о) у Ющенко на Западе отобрали 2%, благодаря принятию Земельного кодекса».
Тим часом в газеті тривало закручування гайок. З'являлися явно замовні теми – і для відділів політики, міжнародного життя, навіть культури. Зростала кількість заборонених персон. Вольниця часів Бродського стала історією. Тут мені пощастило – зателефонували від Олександра Роднянського і вже через годину, після зустрічі з тодішнім власником «1+1», я радо погодився перейти на «плюси».
В газеті ми домовились, що зможу писати, якщо захочу, і час від часу я робив це, аж поки одного ранку в жовтні 2002 р. не побачив під своєю статтею прізвище… «Єгора Макарова».
Незадовго до цього на одному з круглих столів, у «Могилянці», в Центрі медіа-реформ, я запропонував колегам з різних видань дослідити дивну редакційну політику чільних телеканалів, низки газет тощо. Якщо уважно придивитися, всі вони були близькі до керівників СДПУ(о), або адміністративно підкорялися президентській вертикалі.
Прозвучала ідея – а давайте проведемо колективне розслідування звинувачень Медведчука в цензурі, а якщо підтвердиться – тоді влаштуємо йому бойкот. Редактор пояснив мені, що відтепер моє прізвище вже не зможе з'являтися в газеті, але під псевдонімом радо друкуватимуть і надалі.
Мені це здалося непристойним і, що символічно, на статті про 50-ліття великого пошуновувача свободи слова Володимира Путіна
«пРезидент всея Руси» трирічна співпраця з газетою припинилася: у врізі «Українська правда» писала – «запрет на его имя связан с критическими высказываниями в адрес Виктора Медведчука в ходе круглого стола на тему политической цензуры, который состоялся на минувшей неделе.»
Згадана вище прес-конференція у жовтні 2001 р. і стала відправною точкою в моєму журналістському розслідуванні такого явища як темники. Тривало воно майже три роки.
За цей час було опубліковано більше двох десятків статей, десятки інтерв'ю, дав сотні коментарів, зустрічався з політиками та дипломатами ЄС, ПАРЄ, ОБСЄ, США, Канади, Німеччини, Польщі, Угорщини, Словаччини, країн Балтії, колегами з десятків провідних іноземних видань, правозахисниками з Human Rights Watch тощо.
Всіх, кому це було потрібно для роботи чи реагування, я «снабжал» оригінальними документами, які неспростовно доводили існування державної системи політичної цензури медіа. На початку 2005 р. за сприяння співголови Харківської правозахисної групи Євгена Захарова вийшов 300-сторінковий збірник найцікавіших «совершенно секретных» інструкцій «
Влада Тьми і Темників«.
До чого все це? Оскільки колишні штабісти СДПУ(о) намагаються шантажувати автора цих публікацій файлами і документами, настав час розповісти про те, що ж було насправді.
Загальновідомо, що найкраще діє й використовується як компромат інформація, в якій в певній пропорції змішана толіка правди і з безсоромною брехнею. Ну, плюс трохи емоційності – звідси оця лексика вуличної шпани – звинувачення в «слівє», «лєвачєствє» і «крисятнічєствє»…
На початку осені 2001-го, випадково зустрів Петра Мілосєрдова, громадянина РФ, який входив у так звану групу «московських політтехнологів», котра працювала на партії та кандидатів, близьких до Леоніда Кучми.
Тоді тут гастарбайтило чимало відомих людей – Марат Гельман, Гліб Павловський, Олексій Плуцер-Сарно, більше відомий як упорядник словника слова х*й. Останнього тоді навіть призначили головним редактором партійного органу СДПУ(о) «Наша газета+».
«Сын кавказоведа Кима Бакши. Фамилию «Бакши» поменял на «Милосердов» в конце 90-х. Член КПРФ , член ЦК Союза коммунистической молодежи. На украинских выборах в 2002 году работал с
Маратом Гельманом на СДПУ(о) в Киеве. На выборах 2003 года работал одновременно на
СПС и
«Родину». Политтехнолог кавказофобской ориентации. Депутат муниципального собрания Войковского района Москвы.
Петро розповів, що він працює на есдеків і, як я розумію, оскільки не знав місцевого ринку журналістів, запропонував стати «райтером», інакше кажучи писати статті для розміщення в пресі. Це був той унікальний випадок, коли «на ловца, и зверь бежит». Це був прямий вихід на ідеологів і виконавців проекту «темники». Правда, слова такого тоді ще не було.
Звісно, мети «левачити» в штабі Медведчука й бути не могло, я надто поважав своє ім'я та професію. Свого критичного ставлення до минулого і теперішнього Медведчука ніколи не приховував.
Цього не знав лише Петро, який, на свою біду, не читав українських Інтернет- і просто газет. Зустрічі з Петром, а їх було дві чи три, -- це був інструмент розуміння того як «це» працює.
Дякуючи добрій людині, скажемо так, технічному співробітнику одного зі ЗМІ, я вже знав зміст кількох темників. Іноді, не маючи можливості скачати чи роздрукувати їх, мені зачитували на слух окремі фрагменти свіжих «інтерпретацій». Але і такий усний «інсайд» був цінний – хоча б так можна було дізнаватися про підготовку інформаційних провокацій, кого і за що будуть «мочити».
Коли в руки попали власне самі файли, я передав їх для публікації «Українській правді», іншим виданням. Були в «УП» й інші, зокрема, анонімні інформатори.
Ця інформація передавалась і за кордон. Добра поінформованість дипломатичних кіл і правозахисних інституцій – це теж була одна з форм боротьби за свободу слова.
Було припущення, що «темники» пишуть у штабі СДПУ(о). Це, наскільки вдалося з'ясувати, виявилося не так – темниками займався не офіційний офіс партії, розташований на розі вулиць Чапаєва та Івана Франка, а т.зв. «технологічний» - йому виділили, якщо не помиляюсь, цілий поверх в хмарочосі «Київміськбуду» біля площі Слави.
Спілкування з Петром виявилося корисним – принаймні, порівнюючи його «завдання» з отриманими з інших місць темниками показувало повну спорідненість ідеологем. Зокрема, згадуваний в блогах текст про «ТУНДРу» (тоді так називали блок прокучмівських політичних сил за першими літерами їхніх назв) був написаний за мотивами темника від 7 жовтня - «ТУНДРа, созданная как «блок больших начальников», блок изначально не имеющий идеологии. Противопоставить СДПУ(о), как партии постоянно существующей, имеющей свою идеологию европейской ориентации». Чи виходив цей текст десь і хто придумав псевдо «Михайло Косенко» -- не знаю, мені це не було цікаво.
Ці кілька тижнів «райтерства» не були чистим журналізмом. Хтось може закинути порушення стандартів професії – може й так, але робив я це не з корисливою метою, бо популярною є теза, що «всі так роблять». Знаю, більшість колег з цією тезою не погодиться. Бо загальновідомо – передвиборчі гроші, не тільки Медведчука, «пахнуть».
Моя «співпраця» з есдеками та їхніми московськими політтехнологами тривала дуже коротко. В другий, він же останній візит в гості до Мілосєрдова пощастило – секретарка на першому поверсі голосно замовляла квитки на Москву для… Павловського Глєба Олєговіча.
В ці самі дні голоси з Банкової заперечували: ніякого кремлівського політолога в Україні не було і немає. Проте, за підказкою однієї поінформованої людини, я сходив до певного будинку у Пасажі і через певний час особисто переконався, що знаменитий радник Путіна з двома ноутбуками заходить у парадне, відкриваючи його своїм ключем.
Пари зустрічей вистачило, щоб з'ясувати, що людина зі штабу СДПУ(о) мало чим може допомогти в досягненні поставленої меті – він був ретранслятором чужих «інтерпретацій».
Вимушене спілкування приносило свої плоди, але страшенно морально обтяжувало. Мені було, як кажуть галичани, «гірко в роті». Діяльність «темникоторців» викликала протест і почуття огиди. Але заради справи я мусив підтримувати відносини з «корисними» людьми.
Це була закрита від людських очей робота – шукати інформацію, яка становить суспільний інтерес, знайти докази тиску глави президентської адміністрації на медіа. Тим часом, Сергій Васильєв, керівник Головного управління інформаційної політики АП, раз-у-раз заявляв, що ніяких темників не існує…
Публікації в «Українській правді», резонансні виступи журналіста «5 каналу» Андрія Шевченка та голови парламентського комітету зі свободи слова Миколи Томенка, які першими з трибуни Верховної Ради заявили про існування методики підпорядкування всіх найвпливовіших медіа «темникотворцям» Медведчука – все це пробивало стіну брехні.
Не я один, наївний, був переконаний, що після перемоги демократичного кандидата справедливий суд зробить неможливим існування в політиці людей, які знищували право громадян на правду, спотворювали нашу професію, змушували редакторів і власників викручувати руки своїм журналістам, підкуповувати їх, декого просто залякували. В 2004-му чимало колег чули від своїх керівників, що «тепер тебе ніхто на роботу не візьме».
Так, можна закинути, що я «використав» есдеків – ні, це не так, сама партія тут ні до чого. Це була адекватна відповідь на акцію зі знищення демократії в країні, і соціал-демократична ідея стала однією з жертв Медведчука.
Врешті решт, в 2001-му керівникам штабу есдеків вистачило розуму, на відміну від нинішніх «інсайдерів», прийняти поразку без дурниць, звинувачень у продажу секретів – бо, дякуючи витоку інформації з їхніх штабів, наявність темників стала «секретом Полішинеля».
Ні в 2001-му, ні пізніше, я не називав імена відомих мені «райтерів» і «аналітиків», тих, які виконували завдання Павловського та його київських замовників. Питання не в них, а в політиках, які дозволяли собі накинути зашморг на всю Україну.
«Колеги», які нині виконують функцію «зливного бачка», забувають, що десятки людей сприяли в пошуках і передачі темників. Залишається лише подякувати тим, хто не мав сили сказати вголос, але не хотів миритися з брутальністю цензорів, близьких до глави АП.
Скажу лише, що це були колеги з «1+1», «Інтера», ICTV, СТБ, «Ери», Першого національного, обласних телерадіостудій, деяких газет (зразки різних інструкцій є в книзі «Влада Тьми і Темників»; ті, які не ввійшли до хрестоматії з політичної цензури, -- ще чекають на вдумливих дослідників). Пружина масового журналістського опору розкрилася, на жаль, тільки напередодні Майдану.
Майже чотири роки після тих надзвичайних подій свідчать – зло залишилося так і не покараним. І, припускаю, що в цьому є корені масштабної кризи, яку переживає країна в останні два роки.
Але, втішимося хіба тим, що «Інтер», «1+1», три канали Віктора Пінчука, ТРК «Україна», «5 канал» та інші загальнонаціональні мовники вже не отримують анонімні папірці й не роблять новини під команди з телефонної трубки. Зараз використовують тиск грошей. Але, в будь-якому разі, в кінцевому випадку, відповідальність несе не той, хто дає незаконну вказівку, а той, хто її виконує.
