Із кожним днем по праву і по ліву руку від Дніпра живеться нам що далі, то бідніше... Зате, беззаперечно, веселіше! Афіші нашої столиці (а також інших українських мегаполісів-«мільйонників») наче навмисно оскалилися на глобальну фінансову кризу, та ще й на місцеву параною – тільки-но й знають грайливо корчити «гримаси» доволі-таки вгодованих фізіономій імпортного шоу-бізнесу...

 

...Лиш глянь! Тут тобі й бадьоро відреставрована для пострадянських промислів призабута легенда Queen: без Фреді Меркюрі, звичайно ж, – Царство йому Небесне, добре, що він хоч не почує голоси своїх колишніх односправців.

 

Тут же, в наших розкішних декораціях, зовсім недавно світила колінками активна учасниця радянської нічної телепередачі «Мелодії і ритми зарубіжної естради». Це шоколадна Глорія Гейнор – живе іще «курилка». За неї платять зовсім не копійки – десь 350 тис. у.о. становить її гонорар.

 

Ті ж афіші чарують, здавалося б, колись недосяжними «лексемами». Чарують тих, хто раніше, у часи студентства, і по складам ледь міг щось прочитати. Тих, що навіть в епоху «Голубих вогників» і мріяти не смів побачити усіх їх, ще й один сезон – Pink Floyd, Deep Purple…

 

Та ну, невже? Так-так, повірте.

 

А далі завітають ще й Ерос Рамазотті, Крістіна Агілера... Остання, до речі, – концертна рекордсменка. Як за «авторським гонораром», так і за ціною на квитки. Максимум тут становить десь 9500 грн.

 

Є ще багато інших заслужених артистів Євросоюзу і США. Серед них улюблений італійський виконавець нашого Президента, чиї пісні засвоїти не важко, – Тото Іванович Кутуньйо. Є ще космічно-класний Дідьє Маруані, який усе ніяк не відлетить у небо, тому що на землі, а особливо в країнах СНД, дуже незле платять пенсіонерам шоу-бізнесу. І ще є безліч інших...

 

Навіщо їх перераховувати? Самі ж містом їздите – афіші бачите.

 

Не вперше нам доводиться напружувати звивину над найбанальнішим питанням: з якого дива в нинішню епоху нашої державної злиденної і перманентної політдестабільності стався такий сезонний золотий «зорепад»? Причому виключно не найсвіжіших star...

 

Можливо, це смаки стали значно витонченішими?

 

І колишній концертний «електорат», що небаченими порціями раніше споживав крем-брюле з російського «попу» в палаці «Україна», саме зараз – за досить короткий період – так елегантно «оєвропеївся»… Огламурився… Окультурився. І, нарешті, вивчив декілька фраз з російсько-англійського розмовника для радянських туристів?

 

Звідки така шалена купівельна платоспроможність у тих, хто вічно ниє, – через апетити «даїшників», через зростання цін, через банкрутство банків, через інші витівки партій та уряду?..

 

Відповім! Поділюся виключно суб’єктивним здогадом.

 

Цей нинішній якийсь сплановано-масований наїзд на наші плантації імпортних шоу-бізнесових газонокосарок – справа психологічно та історично обґрунтована.

 

По-перше, уже виснажилися землі заморські. Уже скрізь побували разом зі своїм гамузом ці бойові «друзі-трактори», зібравши не один урожай. А тут – неважливо, чи криза, чи інша клініка – по суті, цілина неорана! Сюди лети хоч цілим стадом мух – медом скрізь намазано.

 

По-друге, скільки б крокодилячих сліз я не лив, але, вибачайте, епоха «кремлівських горців» (Пугачова, Ротару, Леонтьєв та ін.) мало-помалу закінчується: «мало-помалу згасає небесне світло, мало-помалу свято втихає…». І після цього «запрошення на захід» російська попса так і не випустила в світ жодної самодостатньої концертно-конвертованої одиниці... Доношують старе. А обновки не завжди фасоном виходять – щоб збирати аншлаги в концертних залах. Їх зазвичай вистачає лише на корпоративи.

 

По-третє, та ж і шум пройшов не тільки по всій великій Русі… Про те, що тут і в нас дорогі закордонні зірки приймаються на такому сакральному рівні, ніби вони спадкоємці Ісуса та Магдалини (за версією Дена Брауна). І бетонну палю в цій добродійній справі упевнено застовпив Віктор Михайлович, розголосивши на весь світ, як люблять у нас Джона Елтона й Маккартні Пола. А також інших, на жаль, поки що не «народних» артистів України. Тільки фішка в тому, що «шАрові» майданні видовища за участю згаданих монстрів жанру, на мій суб’єктивний погляд, більшою мірою – це бенефіси самого Віктора Михайловича. Оскільки це індустріальні концертні гімни його власному блискучому Его. А сер Джон і сер Пол, при всій любові до цих друзів нашої країни, все-таки – лише гарнір до цього могутнього Его. Хоча й піднесений з блиском, із вишуканістю та необхідним піар-супроводом.

 

По-четверте, звичайно, друзі вибачайте, але чи багато українських естрадних артистів з українськими паспортами можуть нашкребти 150 тисяч гривень – на одну лише оренду вотчини родини Мозгових, палацу великої культури «Україна». Оксана Пекун нашкребе? Катя Бужинська назбирає? Співак з гордим прізвищем Князь – хіба цей? Мені, звичайно, не відомо, хто виступає спонсором найближчого шоу Ірини Білик в тій же «Україні». Але, побачивши на афіші скромний припис – «гість програми – Арктика», – наївно вирішив, що це якась фінансова піраміда, яка після шоу одразу ж зростає... А виявилося, що Арктика – співачка, яка рекламує товари народного вжитку.

 

Ну й по-п’яте... Якби ми не мріяли про рожевий європейський вибір, про вектор саме в цьому благому напрямку – навіть у зв’язку з цією масованою концертною негодою, – а, можливо, все значно простіше: хто ходить на всі ці шоу? А валять на них, в основному, всі ті, хто є більш-менш фінансово-спроможним, наш «прошарок» трохи вище середнього класу. Він, як сметана на молоці, миттєво сформувався в країні – завдяки щорічним виборам.

 

Це ті меломани, які ще вовтузячись у своїх дитячих ліжечках дивилися крадькома від батьків по чорно-білому тєлєку все ті ж «Мелодії і ритми зарубіжної естради». І нарешті – після щорічних виборів – здійснюється кожна мрія. Вони купили те, що нещодавно здавалося недосяжним, дефіцитним, як колись банани. Вони «інтегрувалися» в те, що їх вабило своєю романтичною віддаленістю, а тепер – будь-яка нота по кишені.

 

Ось ті наші – «істинні» і головні «поціновувачі» – вони на особистому (чи на викраденому у прем’єра) літаку можуть куди-хоч полетіти на будь-який Мадоннин концерт – хоч у Чорногорію, хоч в Африку... І правильно собі летять. Там хоч квитки значно дешевші, ніж в Києві – в епоху кризи та пустопорожніх балачок.