Європейські ЗМІ: антиукраїнський піар чи дилетантство?

Нині, мабуть, ні для кого не є секретом, що старі європейські нації з певною засторогою ставляться до євроінтеграційних зусиль України. Чому так склалося? Звичайно, можна довго (й справедливо) розводитися про наших політиків, про наслідки первинного накопичення капіталу, ще про якісь негаразди нашого внутрішнього життя, проте... Є ще один, дуже важливий аспект, що примушує євроскептиків раз по раз відфутболювати нашу країну від бажаного членства в ЄС. Цей аспект – західні ЗМІ. Якщо системно й уважно почитати те, що про нас пишуть у Європі, ми одразу зрозуміємо, що недавній скандал із лялькою Гітлера або з «листом істориків» у газеті Le Figaro – це лише невелика частина того бруду, який щоденно виливається на нашу країну. Звичайно, можна сказати – самі винуваті, менше треба робити з країни божевільню. Проте проблема полягає якраз у тому, що західні ЗМІ подають не лише об’єктивні факти про Україну. Досить часто вони, свідомо чи ні, дезінформують європейців щодо того, що відбувається в Україні, щодо її історії, а іноді дозволяють собі явно пропагандистські і не підкріплені жодними аргументами випади.

Вісім мільйонів українців мають російські паспорти – The Times

На сьогодні приблизно 70% аналітичних матеріалів про Україну, що публікуються в європейській пресі, на жаль, мають досить негативне забарвлення. До речі, російські видання, які спеціалізуються на перекладі закордонної преси, наприклад, «ИноСМИ», ретельно перекладають такі статті, звертаючи мало уваги на неупереджені або, тим більше, позитивні публікації про Україну.

Так, наприклад, провідна британська газета The Times у статті під назвою «Майбутнє все ще помаранчеве» пише, що в України проживає вісім мільйонів громадян Росії (у статті йдеться саме про громадян, тобто власників російського паспорта). Газета розглядає цей факт у контексті роздумів на тему, де Москва вирішить застосувати силу наступного разу. У цьому ж контексті стаття наводить відому цитату Путіна, який сказав на саміті НАТО у Бухаресті, у приватній розмові з іншими главами держав, що взагалі не вважає Україну за державу.

Інша стаття у тій же «Таймс» розповідає про перспективи вступу України до ЄС під оптимістичним заголовком «Європейський Союз не хоче ставити на вступ України, і правильно робить»: «Україна занадто велика для того, щоб ЄС навіть просто розглядав розширення за її участі – принаймні, зараз, коли виборці вже й так ситі по горло тим, що є. Населення України – 46 мільйонів (у десять разів більше, ніж у Грузії), і таку країну неможливо просто “додати” в Європу».

За інформацією «Вікіпедії», наклад «Таймс» становить приблизно 700 000 примірників щодня. Очевидно, що величезна цільова аудиторія газети дасть радше негативну відповідь на питання, чи варто взагалі підтримувати тісні зв’язки з Україною.

Практично вся українська територія всіяна братськими могилами євреїв – Le Monde

Одне з основних правил пропаганди полягає в тому, що в першу чергу слід звертатися не до розуму, а до почуттів людини. Бо на раціональному рівні людина завжди здатна побудувати свою систему контраргументації. Але якщо вплив на людину відбувається на емоційному рівні, поза свідомим контролем людини, раціональні контраргументи не спрацьовують. Яскравим прикладом такої пропаганди можна вважати ще один перл закордонної журналістики – відому статтю «Україна – європейська країна? Не факт», автора Міхаеля Празана, опублікована у провідній французькій газеті Le Monde.

У своїй статті автор не тільки ставить під сумнів територіальну цілісність України, а ще й розкриває очі французам на те, що являють собою самі українці: «Галичина, колись регіон Польщі, а тепер України, де націоналістичні настрої є дуже сильними, з жалем згадує про часи нацистської окупації, що надає своєрідний відтінок поняттю “прозахідна позиція”, якій у тих краях властиві абсолютно інші цінності».

Далі автор розповідає про святкування річниці УПА у Львові 27 липня: «Потрібно було бачити, з якою гордістю місто нарядилося в кольори дивізії СС, свастику на розклеєних плакатах, які інформували про проведення демонстрації – і це в самому серці країни, яка в майбутньому стане членом Євросоюзу! Ця демонстрація викликає сумніви у так званих “спільних цінностях”, які ми начебто поділяємо з прозахідно налаштованими українцями...». Далі автор добиває бідолашних французів інформацією про «геноцид євреїв, у якому взяла участь значна частина населення України». За інформацією автора, виявляється, що «практично вся українська територія найжахливішим чином усіяна братськими могилами, куди скинули трупи майже мільйона єврейських жертв нацизму».

Для довідки: наклад Le Monde складає приблизно 500 тисяч примірників. Це найбільш популярна газета Франції, причому вона відноситься до категорії якісних і серйозних видань, а не до жовтої преси.

Оскільки все це було надруковано у найпопулярнішій французькій газеті, можна зробити два висновки: або вони дійсно сприймають це серйозно, «чули дзвін, та не знають, де він», або це пропагандистський матеріал, що переслідує певні цілі. До речі, я обговорила цю статтю зі своїми знайомими з Франції. І вона не викликала в них жодних запитань – вони все прийняли на віру. Лише після того, як я спростувала викладені там факти, вони замислились і сказали, що дійсно, напевно, автор «у чомусь» перегнув палку.

Крим має належати Росії, адже там полюбляли творити Пушкін і Толстой – Le Point

Європейські газети вже звикли вживати як синоніми поняття «Крим» і «нова гаряча точка», хоча там і не ведеться ніяких бойових дій. З початку вересня на цю тему було написано, і продовжує виходити, маса приблизно однакових за змістом статей у найрізноманітніших мас-медіа, від провідних центральних ЗМІ до невеличких східноєвропейських сайтів. Підрахувати їх кількість просто неможливо – Ґуґл видає більш ніж 700 посилань як на різні версії, так і на передруки. Висновки автори цих статей роблять невтішні – Україна майже напевно підпадає під удар, російський Крим було подаровано Україні Хрущовим, там проживають майже самі росіяни, та і взагалі нема чого Україні пхатися в ЄС, маючи такі проблеми під боком.

Усі ці статті настільки подібні, що просто немає сенсу тут їх цитувати і розглядати окремо. Досить сказати, що більш ніж 90% усіх статей про Крим у європейських ЗМІ зображують його як анклав Росії. Фрази-кліше з таких статей – «російських прапорів набагато більше, ніж українських», «я не зустрів у Криму україномовного населення», «кримчани хочуть приєднатись до Росії». Та і самі заголовки статей є досить промовистими: «Український порт із сильним російським акцентом» (International Gerald Tribune, європейське видання), «Крим: розколотий півострів, російський флот і українська гордість» (The Guardian, Великобританія), «Є побоювання, що Севастополь може стати для Росії новим портом приписки» (The Times, Великобританія), «Російська "дипломатія канонерок" у Криму» (Бі-бі-сі, Великобританія) та багато інших.

Усі ці статті об’єднує те, що, висвітлюючи ситуацію в Криму, вони чомусь надають слово здебільшого проросійськи налаштованим громадянам, фактично граючи на їх боці і створюючи односторонню перспективу. Навіть найбільш помірковані матеріали на цю тему слугують провідниками точки зору Москви, яка вважає Крим, якщо не всю Україну, частиною Росії. Не подаються точки зору українських експертів та політологів – але, натомість, цитуються вислови російських політиків та експертів. Більшість статей – це репортажі із Севастополя, на основі яких робиться узагальнення і висновок щодо настроїв усього Криму. Про спільноту татар, третю за чисельністю групу населення на півострові, не згадує майже ніхто із закордонних ЗМІ. Татари є корінним населенням Криму, яке депортували ще при Сталіні і яке змогло повернутися в Крим лише за підтримки Києва на початку 1990-х років.

На підтвердження тези, що Крим є ближчим до Росії, ніж до України, наводяться численні історичні аргументи. Наприклад, французька газета Le Point («Битва за Севастополь», Le Point, Франція) дає велику історичну довідку – починаючи з того, що Севастополь заснувала Катерина ІІ, і закінчуючи такими переконливими аргументами, як «творити у Севастополі полюбляли Пушкін і Толстой».

Крізь численні репортажі й історичні довідки чітко простежується стратегічний план – хто володіє Севастополем, найкрупнішим портом Криму, той володіє і Чорним морем. Поки що, після прочитання всіх тих статей, складається враження, що Севастополем і Кримом впевнено володіє Росія.

Однобокість матеріалів про Крим стала вже очевидною і для європейських журналістів – так, Джеймс Марон написав у статті «Європейське майбутнє України» (Guardian, Великобританія): «Це півострів, який більшість людей не зможуть швидко знайти на карті, але після війни в Грузії Крим не сходить із заголовків. Ми багато читаємо в газетах і журналах про натовпи, що вітають російських моряків, які повертаються на чорноморську базу російського флоту в Севастополі, про протести проти заходу в порт кораблів США, про зростання напруги і надзвичайно високі сепаратистські настрої. Все це звучало для мене вкрай дивно, коли я був там минулого тижня. Жодних протестів, жодних справжніх ознак напруги – українські і російські матроси випивають разом в одних і тих самих кафе, без жодного натяку на ворожість... Дійсно, більшість людей, із якими я спілкувався в Криму, є проросійськи налаштованими. Вони поділяють точку зору Росії на війну в Південній Осетії і виступають проти антиросійської реакції президента Ющенко. Але це зовсім не означає сепаратизму і підтримки союзу з Росією». Далі журналіст посилається на дані українських (а не російських) чиновників, розвінчує міфи про масові антиукраїнські протести і показує, що союз Криму і Москви більш популярний у Москві, ніж у Криму. На жаль, ця стаття – одна з дуже небагатьох, які показують збалансовану точку зору на події в Криму.

Такі матеріали дійсно можуть бути частиною певної піар-кампанії – Міжнародна федерація журналістів

Останнім часом складається враження, що західні ЗМІ неначе виконують чиєсь замовлення – замовлення на негативну інформацію про Україну. Вони підбирають факти під картинку, а не будують картинку, виходячи із самих фактів. Свідомо чи ні, але ЗМІ використовують один із прийомів пропаганди – бажаний стан речей подається в них як доведений факт. Цей прийом створює певні настрої в суспільстві – люди починають думати, що «диму без вогню не буває, і раз про це говорять, то так воно і є». В результаті людина приймає ту точку зору, яку їй подають, як пріоритетну, оскільки її поділяє більшість ЗМІ.

Я звернулась із запитанням до Міжнародної федерації журналістів – чи дійсно можна сказати, що в європейській пресі існує антиукраїнське замовлення, чи такі статті можна пояснити швидше непрофесіоналізмом або некомпетентністю журналістів. На думку Олівера Мані-Кьорла, керівника підрозділу МФЖ, такі матеріали дійсно можуть бути частиною певної піар-кампанії: «На жаль, не можна чітко сказати, наскільки розповсюдженим у Європі є явище замовних публікацій. Спритні медіаманіпуляції не є дивиною для, наприклад, Великобританії. Але слід розрізняти ефективні піар-кампанії, в рамках яких вони могли безкоштовно надіслати статті, приміром, про Крим, до британських медіа (які, у свою чергу, просто використали їх без перевірки достовірності), і коли платять за публікацію статті. Наприклад, на даний момент ми зіткнулись із ситуацією по Білорусі, коли з’явилася певна кількість позитивних статей, у яких Лукашенка змальовують як проєвропейськи налаштованого політика, що закликає ЄС покращити відносини. На нашу думку, це є результатом його піар-кампанії, що проводиться відомим британським піар-технологом, лордом Тімом Беллом, який і розміщає такі статті. Але, ймовірно, він за них не платить».

Звичайно, не можна сказати, що стаття в мас-медіа може переконати європейців у чому завгодно. Але часто саме ЗМІ диктують людям, як потрібно думати, і нав’язують своїй аудиторії «правильні» теми для обговорення. Вони цілеспрямовано створюють проблему і надають високої ваги тим чи іншим подіям. По мірі зростання напруги у світі, зростає і відчуття страху у цільової аудиторії всіх цих статей – і вони вирішують за краще не мати справи з Україною. Можливо, слід задуматися над проведенням ефективної піар-кампанії України за кордоном. Оскільки якщо цього не зробимо ми – зроблять за нас. Тільки щоб потім нам не довелося дивуватися, чому європейці вважають нас неосвіченими дикунами, діти яких бавляться ляльками Гітлера.

P.S. Наприкінці вересня помічник головнокомандуючого ВМФ Росії Ігор Дигало влаштував для західних журналістів тур російськими військовими кораблями, що базуються у Севастополі. Учасником пропагандистського турне була і кореспондентка американської газети «Лос-Анджелес Таймс» Меган Стек, репортаж якої було надруковано у випуску газети від 28 вересня: «Ті брудні кораблі – то українські, – наголошує із легким сарказмом на борту військового катера прес-секретар російського флоту. – А ті, чисті, то російські...».

Оксана Романюк – редактор англійської редакції УНІАН