«Якщо читачі і телеглядачі реально зрозуміють, що не лише Пінчук і Коломойський (для прикладу) роблять серйозний бізнес (а він, загалом, і без них там непогано розвивається) – це вже плюс нашому проекту. Адже якщо подивитися на вулицях Києва, Донецька, Дніпропетровська, ми побачимо, що різних бентлі, порше та інших набагато більше, аніж багатих людей, котрих ми всі добре знаємо», – так пояснив завдання проекту Андрій Юхименко, «КоммерсантЪ-Украина», на презентації програми «Кому належить Україна?».

 

«Кому належить Україна?» – перший великий спільний проект ICTV та українського «Коммерсанта»: ідея програми виникла на каналі у зв’язку з проектом, який свого часу реалізовував російський «КоммерсантЪ».

 

У презентації, присвяченій виходу програми в ефір (перший випуск – 12 жовтня), взяли участь генеральний директор телеканалу ICTV Олександр Богуцький, продюсер проекту Оксана Соколова, гендиректор і головний редактор газети «КоммерсантЪ» Андрій Гоголєв та заступник головного редактора газети Андрій Юхименко, керівник ділового блоку.

 

 

 

Мету проекту його творці визначають перш за все як інформування населення про історію розвитку і сучасний стан основних галузей бізнесу в Україні.

 

«Про тих людей, які володіють країною, які є ключовими в країні, сказано дуже багато. Але це фрагментарні відомості, фрагментарні знання, а ми намагалися створити просто загальну картину того, що є по кожній галузі: ключові люди, ключові підприємства, як вони (люди. – «ТК») стали ключовими, як вони отримали ці підприємства і як вони створили історію тієї чи іншої галузі. Власне, це історія українського капіталізму», – зазначила Оксана Соколова, уточнивши, що «Кому належить Україна?» не є «курсом олігархознавства».

 

«Це проект про те, що насправді в Україні працює промисловість, і життя у нас не лише у Верховній Раді вирує», – наголосила вона.

 

Телевізійна (ICTV) і друкована («КоммерсантЪ») версії «Кому належить Україна?» мають чітку диференціацію за аудиторією. Телевізійна версія готуватиметься з розрахунку на якомога ширшу аудиторію, для людей, що не є фахівцями з економіки – фактично, для пересічного глядача. Водночас матеріали «Коммерсанта» не виходитимуть за рамки загальних стандартів видання і будуть розраховані на представників великого і середнього бізнесу, інвесторів, «впливових людей».

 

 

 

Присутнім на конференції журналістам були представлені короткий фрагмент телепрограми та зразок газетної сторінки, присвяченої проекту. При цьому у відеоролику частина звукового супроводу була повністю вирізана, а на газетній сторінці (котра оформленням не відрізнялася від інших шпальт «Коммерсанта») єдиним читабельним фрагментом був заголовок «Химическая промышленность». Це творці проекту пояснили небажанням розкривати зміст матеріалів до їх офіційної публікації, «оскільки може з’явитися ще більше охочих, щоби цей матеріал не вийшов». Нагадаємо, ще раніше Оксана Соколова заявляла про тиск, що чиниться на команду проекту.

 

Факт тиску вона підтвердила, відповідаючи на запитання журналіста «ТК»: «Я не можу називати конкретних прізвищ, оскільки це не судові позови і не офіційні листи, а на рівні дзвінків… Ну от вчора мені подзвонив помічник одного з наших олігархів – фактично, він хотів дізнатися, що ми будемо говорити про цю особу. Я запропонувала: "Давайте ми запишемо інтерв’ю – тоді". На що отримала відповідь: "Інтерв’ю – ні, але текст ми б хотіли узгодити". Безумовно, я розумію, що стоїть за словами "Дайте подивитися текст" – наступне слово буде: "Давайте викреслимо половину і впишемо там зовсім інше". Дзвінки лишаються; на жаль, це не офіційні позови, не офіційні запити, не звернення на канал – це просто "телефонне право"». При цьому вона зазначила, що, на щастя, тиск обмежується саме дзвінками: «Поки на вулицях за нами ніхто не ганяється».

 

Андрій Гоголєв, зі свого боку, зауважив, що найкращий варіант у подібній ситуації – дочекатися відповідного офіційного звернення чи судового позову. При цьому, додав він, до останньої стадії не доходять «95, навіть 98 відсотків цих дзвінків».

 

Загалом закритість «перших персон», за словами пані Соколової, була однією з головних перешкод при роботі над проектом. А відповідні прес-служби виявилися взагалі неготовими до спілкування із журналістами – аж до «страшенного переляку» персоналу, коли мова ледь заходила про шефа.

 

Говорячи ж про гарантії того, що у програмі не з’явиться замовних матеріалів, вона зазначила: «Коли ви побачите першу програму і послухаєте тексти, ви зрозумієте, що власники таких текстів точно не замовляли». А Олександр Богуцький назвав гарантією… саму Оксану Соколову.

 

Під час неформального спілкування, після завершення основної частини прес-конференції, «гарант антиджинсовості» Оксана Соколова відповіла на низку запитань журналістів. Ось деякі з них:

 

– Багато дзвінків очікую, багато критики. Незадоволених буде більше, ніж задоволених, але сподіваємося, що нашому головному глядачу, «маленькому українцю», це буде цікаво і пізнавально.

 

– Ведучого як такого в кадрі немає. Це коментований жанр, а не жанр репортажу, один цільний матеріал на одну тему, автор залишається за кадром.

 

– У проекту немає спонсора. Все робилося за гроші ICTV.

 

 

 

– Працював відділ публіцистичних програм – не так багато людей, бо у нас основна маса людей задіяна на «Фактах тижня», на «Максимумі». Хоча були люди, виведені з іншого виробництва і перекинуті на це, було додатково найнято декілька працівників. А загалом більш за все витрачалося часу на погодження і домовленості на запис тих чи інших інтерв’ю. Це було найголовніше і найскладніше завдання.

 

– Експерти і топ-менеджмент підприємств.

 

– Так, дуже часто. Це політика абсолютної більшості, саме топ-менеджмент – це ті люди, які озвучують стратегію підприємств, політику, так що, я думаю, це в принципі нормальна практика. Власник же – це, як правило, приватна особа, і ясно, що він не завжди має бажання спілкуватися. Для цього є спеціальні люди.

 

– Ми орієнтуємося на чоловіків віком від 30 до 60 років, соціально активних і небайдужих. Проект робиться з розрахунку на широку аудиторію, не лише для фахівців-економістів. Загалом ми і тижневик свій, і публіцистичні проекти, які робимо, орієнтуємо все-таки на «маленького українця», фактично тих людей, яких у країні більшість (тому я вважаю, що середнього класу як такого в Україні немає, він дуже-дуже тонкий, цей прошарок). «Маленький українець», найбільш незахищений, якому на сьогодні потрібна і підтримка, і захист, і увага – ми працюємо перш за все для нього.