У моєму журналістському житті був період, коли я боявся інвалідів і водночас – прости, Господи – починав тихо ненавидіти їх. А вголос таврував себе за бездушність, черствість, зашкарублість душі: фактори, які породжують цю нелюбов до людей із особливими потребами.

 

Почалося з того, що редактор однієї з газет, де мені довелося працювати (тепер цей медійний проект успішно закрито), поставив перед нами, кореспондентами, суворе завдання – у кожен номер, на крайняк – через номер повинен виходити матеріал про інваліда. Ми мусили брати слід чергової людини з особливими потребами, базуючись на публікаціях газети «Факти». Так я мимоволі познайомився із глухим композитором із Обухова, безногим чоловіком із Запоріжжя, в якого дружина – теж інвалід (щоправда, по зору), паралізованим екс-мотогонщиком та іншими. Чим менше в людини було кінцівок, тим більше було шансів, що редактор відправить мене або когось іншого до нього в гості.

 

Трохи раніше, працюючи в черговий раз на телебаченні, я серед іншого знімав спільноту інвалідів Білої Церкви, безногого тракториста із Закарпаття і мав усі шанси потрапити до лепрозорію на Одещині, щоби потім показати і розказати глядачам про те, як прокажені там одружуються.

 

Кілька тижнів тому плюсівська «ТСН», починаючи від ранкового «Сніданку» і аж до вечора, крутила в повторах, явно смакуючи або виконуючи спеціальне розпорядження, сюжет про весілля інвалідів у Броварах. І вже кілька тижнів на «1+1» моя дружина зі сльозами на очах дивиться «Танцюю для тебе» – програму, яку невідомо хто першим охрестив «Танці з інвалідами», і ця народна назва вже стійко прижилася ще до її згадки на «Телекритиці».

 

Чому інваліди так хворобливо цікавлять засоби масової інформації, що довкола них уже влаштовуються феєричні танцювальні шоу з популярними людьми у ролі ведучих та на танцполі? Тимчасом як ті ж самі параолімпійські ігри, які, за словами моїх респондентів-інвалідів, відбуваються регулярно, і не лише в столиці, якось не особливо переймають мас-медіа.

 

Аби знати відповідь на це просте запитання, кожному треба згадати самого себе в приміській електричці, вагоні метро, на вокзалі – словом, всюди, де є багато народу і де постійно або жебраки з виразками чи без кінцівок просять милостиню, або згорьовані жінки жебрають комусь на операцію. Ми намагаємося або швиденько проскочити повз, або відвести очі, або кинути їм 50 копійок, очистивши власну совість і придбавши за цю скромну суму щось типу індульгенції. Мовляв, і я теж не байдужий, і за свої гріхи відбуваю покаяння, і на мої благі діяння звернуть увагу на небі.

 

Преса, а головне – телебачення, говорячи про інвалідів та їхні проблеми, жодним чином не прагне їх вирішити. Інвалід – це завжди соціальна проблематика, якої ми з вами, глядачі та читачі, вимагаємо від ЗМІ. Закрийте «Світські хроніки»! Припиніть буржуйські шоу! Геть споживацькі програми! Глянцеві серіали – на смітник, політичні розбори під виглядом шоу – ще далі! Покажіть, як живе простий народ, розкажіть про його проблеми, біди, будьте ближче до реального життя.

 

Американська акторка Шарліз Терон колись завдала собі свідомого каліцтва: позбавилася двох передніх зубів, аби зіграти головну роль серійної вбивці у фільмі «Монстр» і за цю самопожертву отримати «Оскара». Останнім часом мені здається: аби якась людина стала цікавою для медіа, зокрема телевізора, вона мусить, за прикладом пані Терон, якимось чином себе скалічити.

 

Щоправда, не поспішайте цього робити. Насправді жодна публікація і жоден сюжет ще не вирішив проблеми жодного інваліда.

 

Журналістам цих людей, думаю, все ж таки шкода. Коли доходить до редакторів, жалість якось притупляється. А керівництво проекту чи каналу за прикладом міліції «рубає палки», тобто безпристрасно фіксує, скільки разів на день або на тиждень їхній канал був соціально відповідальним, показавши по телевізору чергову людину з особливими потребами і вкотре давши посилання в бік бездушних чиновників та байдужого суспільства.

 

Отже, ми з вами байдужі до інвалідів, бо не віддаємо кожному з них частину своєї заробітної платні. Телебачення, навпаки, має індульгенцію – програма «Танцюю для тебе», наприклад, здатна під фінал зробити одне велике диво, коли якась пара витанцює для нещасного знедоленого перемогу і, відповідно, потужну матеріально допомогу. Навіть якщо пара вилітає з проекту, її підопічний інвалід щось та отримує. Одноразову, на кілька порядків більшу за пенсії по інвалідності, але все ж таки відносно невелику фінансову допомогу, яка може вважатися гуманітарною.

 

Розрахунок на те, що це все проковтнуть і обурюватися ніхто просто не насмілиться, був, здається, стовідсотковим. Ну як же: невже в когось повернеться язик сказати щось проти тих, хто власними ногами витанцьовує диво для людини, яка потребує допомоги! Але в цьому всьому є один момент, який не змогли прорахувати навіть найхитріші топ-менеджери та креативники. А саме: якщо є можливість надати інваліду невеличку або значну фінансову допомогу, чому б не зробити це без телевізора? Не в форматі телешоу, а в форматі ось такого сюжету «ТСН»: з ініціативи каналу «1+1» вісім людей із особливими потребами отримали енну суму. Закликаємо вас, колеги, виявити таку саму ініціативу. Коментар керівництва каналу, вдячні синхрони щасливих інвалідів. Усе.

 

Свого часу я пройшов через іще одне випробування: знімав кілька сюжетів про київські хоспіси, де помирають онкологічні хворі. У такий спосіб демонструвалася соціальна небайдужість певного каналу, певного проекту, певних телеперсонажів. Хоча логіка вимагала, щоби ці персонажі перерахували бодай $100 зі своєї зарплати на рахунок тих самих хоспісів, якщо вже так переймаються. Користі, повірте, було би більше.

 

Тікаючи від інвалідів у переходах та на вулицях, ми бачимо їх по телевізору в прайм-тайм. Прямими включеннями чи просто сюжетами про того чи іншого нещасного розбавляються яскраві танці, роблячи їх не просто розважальними, як «Танці з зірками», а ще й соціальними, типу людяними. Нас із вами змушують дивитися на те, від чого ми в побуті – ніде правди ж діти! – сором’язливо відводимо очі. Бо не знаємо, як допомогти всім, де знайти дівчинку, яка, відірвавши останню пелюстку від чарівної квітки, загадає бажання, щоби хлопчик Коля кинув костури і побіг із нею гратися. Хто забув – є така дитяча казка про чарівну квітку із сімома різнобарвними пелюстками.

 

Виявляється, на телебаченні знають, де ростуть чарівні квіточки. Ось тільки нам так і не розказали, як проходив «кастинг інвалідів» для танцювального шоу. Чому саме ці вісім із сотень тисяч потрапили в «казку»? Бо проект за шість тижнів добіжить кінця, і невже тепер з року в рік інваліди будуть брати в облогу телецентр на Мельникова, щоби в наступному сезоні і заради них потанцювали?

 

Вкажіть рахунки хворих людей. Скажіть пізніше, скільки грошей було на них перераховано. Покажіть у сюжетах результати: як ми з вами, свідомі громадяни, без всяких sms-голосувань здатні реально допомогти ближньому. Ось у цьому, як мені здається, і буде та сама декларована соціальна відповідальність телебачення.

 

Танці ж із «зірками» повинні розважати, як це було кілька сезонів тому, а не витискати сльози болю та горя.