Ну ось, дожилися. Від телебачення вимагають моральності.

 

Попередня вимога – духовність – якось поступово зійшла нанівець, коли стало зрозуміло, що на сто разів повторену претензію «у вас культурні програми о 2-й ночі!» можна сто разів відповісти: «так рейтинги ж!»; «чого показуєте про російських бандитів, а не про українських героїв?» - «так аудиторія ж!» - і так далі. Експерти та лідери громадської думки сто разів зійшлися на тому, що український телепростір, по-перше, ніякий не український, по-друге, розрахований на барбоса, а відтак на барбосів нас і перетворює. І замовкли, бо в кабінетах, де вирішують, що показувати по телевізору, думкою експертів і моральних авторитетів не цікавляться. Там є свої авторитети.

 

Ще гірше вийшло з соціальною відповідальністю (і з відповідальністю взагалі). Це словосполучення, з’явившися спершу в експертному середовищі, перейшло до лексикону піарників великого бізнесу і тепер асоціюється, завдяки частому вживанню у прес-релізах, із компенсацією за виробничі травми, путівками в санаторії та благоустроєм території. Якщо ви нагадуєте телевізійникам про те, що, окрім заробляння грошей, ЗМІ ще й виконують певні життєво важливі функції у суспільстві, на вас дивляться так, ніби ви щойно, вибивши двері з табличкою «зайнято», ввірвались у чужу кабінку туалету. На пропозиції до телеканалів усвідомити свою відповідальність за вплив, який вони чинять на суспільство і на кожного громадянина, є універсальна відповідь: «не подобається – не дивись».

 

І ось – моральність. Ні, не «суспільна мораль», яка в нас зводиться до відсутності в ефірі оголених тіл і випущених кишок. Автори відкритого листа до «1+1» та їхні численні (у блогах, які я регулярно читаю, бачив принаймні півтора десятка дописів подібного змісту – це великий відсоток) однодумці вимагають від телебачення, власне, бути моральним по-людськи. Ба більше – мати совість!

 

Закиди до програми «Танцюю для тебе», яка поки що істотно відстає від «Танців з зірками» як за якістю (танці двох непрофесіоналів, нашвидкуруч підготовлених хореографами), так і за рейтинговими показниками, можна сформулювати так: програма викликає жалість і співчуття до знедолених, для реалізації чиєї мрії – а мрія, як правило, досягається енною сумою грошей, - танцюють «не-зіркові» учасники шоу. Не можна, мовляв, змушувати аудиторію і журі обирати з-поміж восьми людей, які потребують допомоги, когось одного, хто гідний її найбільше.

 

Головний контраргумент на це: якщо можна допомогти хоч одній людині, то це краще, ніж не допомогти жодній. А коли для цього треба влаштувати шоу з піснями, танцями, декораціями й 64-зубою усмішкою Інни Цимбалюк, то що ж поробиш? Телеканал – це бізнес, йому треба гроші заробляти. Ну, і коронне: не подобається – не дивіться, ніхто ж не змушує.

 

Останній аргумент, хоч який він універсальний, можна винести за дужки, адже глядачів таки «змушують» дивитись телевізійні конкурси… ну, хоча б їхні емоції, азарт, а зрештою – реклама. Туди ж – за дужки – винесемо й до абсурдності наївне твердження, що, мовляв, якщо у багатеньких дядь і тьоть із «1+1» є гроші, то вони могли би просто роздати їх бідним, а не робити з цього шоу.

 

Вимоги щодо моральності на адресу телеканалу як такі викликали у вашого автора щирий подив. Моральність – після «Великих українців»? Після того, як інший провідний канал країни зібрав гроші з сотень тисяч людей, а потім дозволив зацікавленим особам переграти результати голосування, і йому не просто за це нічого не було, - ні, величезна кількість лохів-телеглядачів, яких таким чином «подоїли», залишилися вдячними! А то й щасливими, що переміг «їхній кандидат». Хіба для цього стільки років пропагували ідею «медіа – це бізнес і нічого, крім бізнесу», щоб тепер гратися з аудиторією, яка готова і прагне бути обманутою, в якусь чесну гру?    

 

І навряд чи причина в «1+1» та його «барбосизації» та «румунізації» (а насправді – цілком логічного, хоч і не дуже приємного багатьом працівникам каналу та його відданим глядачам, прагнення іноземного інвестора перебудувати свій актив за зразком успішного телеканалу Pro TV). Прикладів порушення норм людської моралі достатньо в історії чи не кожного телеканалу. Якщо медіа – бізнес, і цукровий завод – бізнес, то чому медіа не дозволено те, що дозволено цукровому заводу? Чому цукровий завод повинен тільки виконувати закони і платити податки, а медіа – ще й дбати про якусь мораль і етику? Де вони – мораль, етика? В ліцензії записані? Судді хто?

 

З тим, що українська реалізація латиноамериканського формату Bailando por un Sueño («Танцюй заради мрії») є маніпуляцією почуттями аудиторії, причому грубою і досить цинічною, важко сперечатись. Хоча б тому, що глядачі та журі поставлені в ситуацію, коли вони нібито мали б оцінювати якість танцю (як це було у «Танцях з зірками»), проте насправді, - якщо вони, звичайно, не мають серця з каменю, - порівнюють серйозність і нагальність потреби восьми людей, заради яких танцюють їхні «соньядорес» («мрійники»). Дівчинка з опіком на обличчі, яка мріє бути красивою, чи хлопець-інвалід, який хоче відкрити майстерню та лагодити для інших інвалідів візки? Мати восьми дітей, якій треба поставити їх на ноги, чи дочка, яка мріє, щоб її мама лікувалася в Тибеті? Світланка, яка з кожним днем втрачає зір, чи тітка Рівіль, яка вилікувалась від невиліковного розсіяного склерозу і тепер хоче лікувати дітей, хворих на рак? І до чого тут, чорт забирай, танці? Людина, перед очима якої проходять ці розпачливі історії, і яка все одно вмудряється тверезо оцінювати танцювальні номери і визнавати когось гіршим, а когось кращим танцюристом – нормальна?

 

А ви - уявляєте дівчинку з пошрамованим обличчям, яка ридає перед телеекраном, бо її мрія про пластичну операцію не здійсниться – через те, що її представник не досить добре станцював?

 

З іншого боку, не варто занадто перейматись тим, що семеро з восьми учасників змагання програють. Як показали підсумки перших раундів, «мрійники», що вилітають із проекту, отримують від добрих людей (каналу і спонсорів) компенсацію, яка, навіть якщо не дозволить їм реалізувати їхню мрію, то, принаймні, полегшить гіркоту поразки.

 

Є ще один універсальний аргумент – мовляв, це формат, реалізований у багатьох країнах (Мексика, Аргентина, Панама, Еквадор, Коста-Рика, ну і, звісно, Румунія!), тож претензії – до мексиканців. На жаль, не було нагоди зазирнути до «біблії» формату, проте в усіх джерелах, написаних зрозумілими вашому автору мовами, відсутні згадки про те, що мрія близької людини, яку прагне здійснити «мрійник», обов’язково повинна бути виходом із скрутного чи трагічного становища. Мрія може бути всякою. Поїхати в навколосвітню подорож – мрія, переспати з мулаткою(ом) – теж мрія, отримати автограф від англійської королеви, повінчатись у готичному соборі, піднятися на Джомолунгму, словом, фантазія людська не має меж…

 

…Але українську реалізацію «Байландо пор ун суеньйо» інсайдери називали «Танцями з інвалідами» ще тоді, коли був відомий лише факт купівлі формату! Проект «із міцною соціальною складовою» (цитата з сайту «Танцюю для тебе») не міг бути легким і веселим розважальним проектом, він ще до свого початку був запрограмований на вибивання болісної сльози. Можна припустити, що пари, у яких «мрійники» змагаються за реалізацію найменш серйозних мрій, вилетять у числі перших (багатодітна мама Ірина Бочай – у неї ж ніхто не вмирає; молодша сестричка Юлі Скрипник, яка має вчитися – канал підкине їй грошей на перший семестр). Інший результат може викликати у глядачів ще більше обурення: мовляв, як можна відсіювати тих, кому більше потрібна допомога? Гірка іронія про «двобій безногого інваліда та вагітної хворої жінки», яка прослизнула в коментарях до колонки Наталки Позняк-Хоменко «Танці на сльозах», має всі шанси справдитись у фіналі.

 

Глядач – не такий уже й барбос, якщо придивитись, - активно голосує пультом у відповідь на спробу попаразитувати на його емоціях. Дві години інтенсивного співчуття, змішаного з посередніми танцями, щосуботи – це забагато. Показники другого випуску шоу дещо зросли в порівнянні з геть провальним першим, та це все одно далеко не те, чого сподівалось керівництво «Плюсів» від дорогого проекту власного виробництва. Мабуть, «Танці з зірками-4. Міжгалактична ліга» були б кращою ідеєю.

 

Телеменеджерам – як «Плюсів», так і інших каналів, адже вчитись на чужих помилках завжди краще, - варто замислитись: можливо, невдачі «Танців з інвалідами» - це не наслідок вдалого контрпрограмування, а перший урок, який аудиторія дає каналу за неповагу до неї. Це ще зовсім маленькі паростки народного гніву, але що буде, якщо вони виростуть?