…або «Великий» проект в країні «маленьких українців». З телепрограми, яка так і не вийшла в ефір.
Два с половиной года назад, зимой 2006 года, во время выборов в Верховную Раду, мои хорошие знакомые, сотрудничающие с одним украинским телеканалом, придумали «под меня» оригинальную телепрограмму. Предполагался нетривиальный ряд актуальных политических и общественных идей, необычные и живые изобразительные средства, ну и немного экономической тематики.
Было отснято два варианта программы. Однако проект закрылся, не успев открыться. Канал не устроил сам тон демо-ролика: там была очень жесткая эстетическая концепция (кто-то назвал это фашистской эстетикой): угловатая заставка, «колючий» музыкальный фон, крайне жесткий монтаж, в котором по секундам мелькали суперкрупные планы, некоторые вполне зверские кадры на перебивках, в кадре (в одном из вариантов) я сидел в студии не за столом, а на столе (очень известном и узнаваемом столе, ставшем чем-то вроде бренда этого канала) ну и т. д.
Еще канал сказал – мол, это будет похоже на рекламу (хотя это было не так: в Украине не было и нет сейчас политических сил, которые могли бы подписаться под нашими словами). В принципе, тогда все каналы тупо рубили бабло на выборах со всех политсил, поэтому подобные проекты им казались нерентабельными и неинтересными.
Но, как мне показалось, больше всего людей смутил дискурс – идейно-словесная направленность наших художеств – такой ну почти имперский стиль, который мы хотели создать в украинском телепространстве. Так что вполне логично, что проект закрылся, не успев открыться.
Однако, как представляется, тема адекватной эстетической – художественной, телевизионной, графической, музыкальной репрезентации Украины‑как‑субъекта, тот самый «имперский стиль», характерный для всех великих культур и сильных государств, остается реальной проблемой, незаполненной лакуной, чистой страницей украинского символического пространства.
Ну а полный вариант текста в феврале 2006 года выглядел так (в кадре звучал немного сокращенный вариант):
Кожна велика країна, яка претендує на достойне місце в історії, створює свій «великий» проект. Себто визначається: навіщо вона існує – заради якої мети, яка в неї «прив’язка» до найвищих смислів буття, і що з нею буде не лише за п’ять чи сім, а і за тисячу років наперед.
Без такого самоусвідомлення, або, по-сучасному, без такого проекту, країна, наче сиротина вбога, вмирає або тусується по обочині – перетворюється на «лімітроф», маргінальну зону – на такий собі «санітарний кордон» між великими сусідами. Її територію, наче шкуру забитого мамонта, ділять між собою хижі мисливці. У випадку з Україною мисливці – це певно що Сполучені Штати, Західна Європа (в першу чергу Британія), час від часу Росія. А також потужні транснаціональні корпорації, які в сучасному світі є найвпливовішими гравцями.
А Україна, так сталося, країна велика – дякувати не в останню чергу Леніну (за Донбас), Сталіну (за Західну Україну) і Хрущову (за Крим та Севастополь). «Папа» Кучма казав: Україна –– не Росія. Хочеться уточнити: Україна – і не Швейцарія. Ну й не якась там західноукраїнська Рутенія – мініатюрна країна на кшталт Словаччини чи Словенії.
Україна – індустріальний гігант, морська держава, транзитний монополіст, країна з колосальними ресурсами. Причому головні ресурси – не клімат, не корисні копалини, не чорноземи і навіть не природний газ з Шебелинських родовищ.
Головний ресурс України – це творчі, креативні можливості людей.
* * *
Коли людина не знає, до чого прагнути, чого хотіти, її життя втрачає визначеність. Та й узагалі – це не життя, а існування.
Щось подібне відбувається і з країнами.
От Росія добре знає, чого хотіти: й у форматі вічності, і конкретно – чого хотіти тут і зараз, і перш за все – чого хотіти од України. Наприклад, контролю над українською газотранспортною системою. Це просто і зрозуміло – як сльоза піонерки. Проте нічого кримінального чи навіть недружнього щодо України в такому бажанні немає.
Але чому Україна позбавлена зовнішньополітичних амбіцій та навіть мрій – оце найскладніше питання.
Українські політичні статисти мріють про Європу, євроінтеграцію та стандарти євроспоживання. Але це не мрії представників великого народу, господарів своєї країни та держави. Це мрії закомплексованих хутірських підпанків.
Адже Україні все життя, всю історію доводиться грати в чужі ігри. І що страшно – на своєму ж полі. Проте інакше й не буває: чужі ігри завжди відбуваються лише на своєму полі. А от власну гру можна зіграти де завгодно. США, наприклад, граються по всьому світі, і виключно у свої ігри.
До певного часу українська національна стратегія «хати з краю» була таким собі українським айкідо – ледь не буддійською формою виживання, а фактично – технологією самозбереження. Це інстинкт антилопи, яка тікає й од гепардів, аби її не наздогнали та не розтерзали, й од слонів та буйволів, аби її ненароком не затоптали.
Газова криза, газова інформаційна війна – це не лише виклик для української енергетики чи металургії, це, насправді, заклик до переродження України. Це як підліткова мутація: дівчина стає жінкою, хлопчик – козаком. Або не стає… Бо світ підліткових забавок, в якому Україна існувала останні 15 років, скінчився. Українська антилопа має переродитися – ну якщо не на слона, то краще на тигра чи вовка. Інакше – з’їдять або затопчуть.
Час відсторонених спостерігачів минув, і не лише для України – він минув у всьому світі. Для України це відбулося якраз на наших очах, у режимі прямого ефіру – на межі 2005 та 2006 років. І дякувати за це міжнародному газовому інтернаціоналу, до якого входять також і російська, й українська газові мафії. Це під час «холодної» війни можна було просто вболівати – за США чи СРСР. Тепер так: або ти гравець, або м’яч, яким грають інші гравці. Є ще одна альтернатива: можна бути футбольним полем, яке топчуть гравці, бігаючи за м’ячем. Четвертого немає – сучасні геоекономічні війни не передбачають вболівальників.
* * *
Маленька країна завжди програє – якщо це не Швейцарія та не Ізраїль. Ті «маленькі українці», що прагнуть, аби Україна була «маленькою» країною, а таких найбільше серед політиків, тягнуть її у небуття.
Газове потрясіння створило умови для переродження: тепер Україна змушена ставати гравцем, хижаком, суб’єктом, великою країною. Або дати дорогу іншим державам. І змиритися з долею України-окраїни, лімітрофу.
Безсумнівно, подорожчання російського газу переструктурує українську економіку, особливо на Сході та Півдні. Металургійні мільярдери перетворяться на мультимільйонерів. Зникнуть своєрідні середовища існування – східноукраїнські технополіси – з усією специфічною пролетарською культурою та типом мислення, промине весна на Зарічній вулиці. Подорожчання імпортного газу – це дуже тяжкий виклик для міст-заводів, але, з іншого боку, це поштовх до запровадження нових, постіндустріальних технологій, які створюють екологічно безпечне середовище існування. Звісна річ, перебудувати старі заводи чи впровадити на них енергоощадні технології надзвичайно складно – не набагато легше, ніж злітати на Марс. Всі, хто коли-небудь будував власну хату, добре знають: звести нову простіше, дешевше та швидше, аніж перебудувати стару.
* * *
Але «вічне» українське питання залишається: чому з отакенними ресурсами Україні не таланить ані у внутрішній політиці, ані у стосунках з іншими державами? Чому Україну усі переграють?
Бо українські політики мислять: з ким Україна? А не: хто з Україною? До кого долучитися? А не: яку велику істину Україна може дати іншим народам та державам? І якщо російський газ по 230 американських «зелених рублів» за тисячу кубів, то спасибі, що не по 240. Поки що українські політики не навчені мислити в категоріях «великих» проектів. А без образу ідеальної країни – без образу сяючого «града на холме» – не буде зрозумілим, що робити і в буденному житті: тут і зараз. У тому числі – з газовою трубою й у стосунках з Росією.
Без «великого» проекту Україна – це м’яч або поле. І лише визначення – куди і навіщо бігти, лише розуміння – куди, навіщо і за якими правилами бігають інші гравці, дає шанс на повноцінну участь в актуальних процесах. Отож, дякувати газовій кризі, – вона мобілізувала українців нарощувати власну конкурентноздатність та змусила засумніватись у стратегії України як євроокраїни.
Але бути гравцем, м’ячем чи футбольним полем, бути антилопою, шакалом чи вовком – це вибір кожного. І подальше існування України залежатиме від того, кого, зрештою, виявиться більше: вовків, антилоп, жертовних овець чи шакалів.
До речі, саме вовк, братик-вовчик – це український тотемний звір, це ініціатичний символ запорізьких козаків‑сіромах, це, врешті‑решт, улюблений персонаж народних українських казок.
Антон Павлович Чехов, малоросіянин за походженням, сто років тому думав: як із своєї душі витиснути раба? Зараз українське надзавдання повинно формулюватися так: як із власної національної душі витиснути шакала, мамонта та жертовну вівцю.
Україна має стати вовком.
