У Гая Рітчі, видатного британського кінорежисера сучасності – важке життя. Відповідальність, яку кладе на його плечі шлюб із Мадонною, можна порівняти хіба що з нелегкістю посади Папи Римського: кожен твій крок прискіпливо відстежується, надлюдяність очікується від тебе чи не щодня і в усьому, що ти говориш і робиш, намагаються відшукати прихований, найчастіше моралізаторський, сигнал. А ти – просто здібна людина, яка опинилася на верхівці певної соціокультурної піраміди. Точніше, ні: ти – складно здібна людина, яка опинилася на верхівці піраміди, яку сама протягом років будувала.

 

 

Він героїчно протистоїть світові, який намагається применшити його до обсягів містера Чікконе і покірно приймає стусани долі, яка незрозуміло чому дає низькі касові збори саме тим його фільмам, де одну з ролей виконує сама місіс Рітчі. Він, попри все, говорить: «Я знаю, що я добрий кінорежисер. Я знаю, як робиться якісне кіно».

 

 

Гай Рітчі не знімає блокбастерів, а натомість майже артхаузні фільми, в яких, окрім злочинців, що ідуть шляхом комічних пригод до примарної перемоги, як правило у вигляді якогось матеріального зиску, головний герой завжди один – Лондон, з його блискучою вилощеною спинкою і забрьоханим багнюкою животом. Цей Лондон – несправжній, він складений зі шматочків розкиданих у різних кутках пазлів: звідкись взято брудну вулицю, звідкись розкішний автомобіль, звідкись чоловіка в шубі і золотих кільцях, який може виявитися наркоділером або реп-музикантом, звідкись – жінку-вамп на нереально довгих ногах, звідкись – жменю зброї, і з усього цього Рітчі складає свій казковий Лондон, зі злими чаклунами, принцами на білих конях та принцесами, яких треба негайно врятувати.

 

 

Найновіший його фільм – «Рокнролла» – вийшов на екрани Лондона кілька тижнів тому, отримав традиційну частку скепсису від тих кінокритиків, які не можуть відокремити Гая від Мадонни, але і достатню (ура!) кількість позитивних відгуків від тих, хто розуміє, що він таки справді робить гарне кіно.

 

«Рокнролла» – фільм про те, як кілька дрібних гангстерів випадково втрапляють у гру з набагато вищими ставками за ті, до яких вони звикли, викрадають небезпечно великі суми, кілька разів висять на волосинці між життям і смертю, закохуються, розкохуються, встановлюють нарешті справедливість і, взявши собі відносно скромну частку чесно награбованого, повертаються до дрібногангстерських розкладів. І так, у цьому фільмі справді є російські герої. Один із них – блакитноокий мільярдер Юрій із триденною щетиною, якого ми вперше бачимо на тлі його власного стадіону одного з лондонських футбольних клубів.

 

 

Схожість Юрія на одного відомого російського мільярдера, який придбав один відомий лондонський футбольний клуб, – пародійна, і решта фільму – також. Рітчі висміює всіх героїв, але водночас ділить їх на хороших і поганих, і ми, глядачі, любимо хороших і не любимо поганих. І правильно робимо, бо в кінці всі погані зникають, а лишаються тільки хороші, і ми виходимо з кінотеатру з почуттям встановленої казкової справедливості, як діти, яким мама, читаючи на ніч історію про Білосніжку та її невгамовних гномів, тішаться від найостаннішого рядочка найостаннішої сторінки: «І жили вони потім довго і щасливо!».

 

 

У Лондоні, який ніжно знімає Рітчі, НЕ жити довго і щасливо просто неможливо. Особливо якщо ти романтично налаштований гангстер, який блукає вулицями Сохо, залазить у лімузин до інших знайомих гангстерів, просто щоб перетерти про пару важливих справ, а потім іти собі грати в карти у підпільному гангстерському клубі.

 

 

Візуально фільм – винятково красивий. Знятий у коричневато-чорних тонах, він починається з довгої мускулястої спини самого Рокнролли (це слово «rock-n-roller» – тобто, рок-музикант, але вимовлене з типово лондонським акцентом, який схильний до випускання приголосних і однозначно не товаришує з кінцевим «р»), який дістає з задньої кишені джинсів пістолет, натискає на спусковий гачок і... пістолет виявляється запальничкою! Ось і налякав-надурив уперше за фільм, радісно хихотить Рітчі за кадром. Він зробить це ще неодноразово, але під кінець ви вже розслабитеся, бо будете знати, що у цій казці переможе добро, хоча і гангстерське.

 

 

Є майже барокова сцена на лондонській вечірці, де підступність і зрадливість нагадує шекспірівських героїв. Шекспірівською лірикою бринить і печальний підсумок від росіянина Юрія: «Краса – жорстока пані». Через кілька секунд після цього він знищить одну таку жорстоку красу.

 

 

Фільм багатий на звуки, передовсім на мову. Рітчі і раніше грав із акцентами – у «Снетчі» Бред Пітт грав ірландського боксера, який говорив так, що лондонські злодії не могли його зрозуміти. У «Рокнроллі» головний герой – шотландець із «р» твердим, як і його протестантська мораль, інший головний герой – старий кокні, з плямкаючими вставними щелепами, а росіянин Юрій тішить своїми «х» і «з» і не збирається ні під кого підлаштовуватися.

 

Музики Мадонни у фільмі немає, натомість є найсучасніші рок-доробки у вигляді британських «Сабвейз» та шведських «Хайвз», і щедрі порції класики 60 – 70-х у вигляді «Клеш», «Саєнтистс», Лу Ріда і Ванди Джексон.

 

Є у фільмі символічний золотий ключик – так звана щаслива картина, яка спочатку належить тому ж таки Юрію, а потім переходить із рук у руки, позначаючи, кому в цій частині фільму справді щаститиме.

 

 

«Часи змінюються», – оголошує росіянин Юрій, перш ніж скалічити старого кокні (нам його не шкода, він поганий), намагаючись повернути собі «щасливу» картину. Потім виявляється, що Юрій поквапився з такою заявою: фільм закінчується молодим кокні в елегантно зшитому англійському пальто, який отримує «щасливу» картину від кокні середнього віку.

 

Часи змінюються, а Лондон і далі надихає Гая Рітчі на казки, і він знімає їх на плівку, як справжній добрий кінорежисер, який знає, що таке якісне кіно. А ось невелика екскурсія Лондоном від самого Гая Рітчі, якому ми повіримо навіть якщо він скаже, що Дід Мороз є, а свині – літають: