Порівняльна характеристика програм «Народний суд» («Інтер») та «Судові справи. Злочин і кара» («1+1») підводить до парадоксальних висновків. Виявляється, не всяка реальна проблема, взята з народного життя, здатна конкурувати з вигаданою та постановочною історією. Принаймні, «Судові справи» завершуються титрами «Всі збіги з реальними подіями є вигаданими», тоді як у «Народному суді» наскрізною ниткою є наполягання саме на реальності всього, що відбувається.

 

Вже чотири місяці маю одну побутову проблему: нашу родину послідовно тероризує божевільна, як мені здається, сусідка. Наші квартири сполучаються тільки санвузлами. Проте сусідка переконана: вночі, зачинивши дитину в одній кімнаті, в іншій ми влаштовуємо оргії. Щоправда, не сексуальні, а гастрономічні: їмо о першій ночі, голосно плямкаємо, стукаємо ложками об денця каструль. Подібна переконаність штовхає її цілу ніч на протиправні дії: вона дзвонить у двері і тікає.

 

Справою зайнялася міліція, зацікавилися на предмет виготовлення сюжетів колеги-журналісти і, можливо, до пережитого на собі я ще повернуся. Справа в іншому: я цілком серйозно планую подати на кривдницю до суду. Анонси програми «Народний суд» підштовхнули до перегляду: здається, вона орієнтована на побутові проблеми громадян. Які виникають, як у мене, з нічого, можуть виникнути в кожного і потребують негайного вирішення.

 

Власне, «глибока народність» (вислів належить Дмитрові Джангірову) стала для мене основною заманухою «Народного суду». Народність присутня, в цьому я переконався, ввімкнувши канал «Інтер» у якійсь із будніх (крім понеділка) днів о 16.30. Час, погодьтеся, не надто праймовий як для програми про потреби простого народу. Одначе саме на домосідів вона і розрахована, точно потрапляючи в цільову аудиторію. Чоловіча її частина походить від гоголівських Івана Івановича з Іваном Нікіфоровичем, жіноча – від знаменитих баби Параски і баби Палажки. Двоє знудьгованих миргородських поміщиків, як ми, сподіваюся, пам’ятаємо, побили горшки через те, що один назвав іншого гусаком. Українські баби сварилися через грушу.

 

Сучасники недалеко пішли. Позивачка у одному з випусків – вдова, яка хоче довести народному суду, що священик, якому її загиблий чоловік перед смертю продав машину, не має права нею володіти. Увага: чоловіка не повернути – віддайте назад авто. Інша історія: дикі свині толочать приватний город, і його власниця судиться з лісником, хоча свині – не його, вони діти дикої природи. А ось зовсім українська історія: у звичайній квартирі обладнали приватну міні-пральню, а сусідам не подобається, що хтось заробляє гроші.

 

Перелік таких тем безкінечний, редактори «Народного суду» їх не вичерпають ніколи. Герої реальні, сюжети про них знімають майже в новинному форматі. Тільки новини звичайні просто окреслюють проблему, а «Народний суд» намагається її вирішити.

 

На цьому можна зупинятися. Власне, я тому і передумав вирішувати свою персональну побутову проблему таким шляхом, через телевізор. Бо опис проекту, поданий на офіційному сайті «Інтера», максимально чесний та відвертий. Читаємо: «Спочатку знімальна група виїздить на місце конфлікту. Потім починається так зване (виділено мною. – А. К.) судове засідання. Справи та остаточний “вирок” (лапки в оригіналі. – А. К.) виносять самі звичайні люди».

 

Отже, у результаті так званого засідання виноситься вирок у лапках.

 

Чи має таке шоу, роль Олега Стальчука як ведучого в якому мені особисто не зрозуміла, якусь силу та значимість? Для чого ми його дивимося? Аби отримати ази правової грамоти? Навряд. Бо правильно скласти судовий позов зовсім не означає виграти його чи бодай зрушити справу з місця, бодай наблизити соціальну та побутову проблему до вирішення.

 

Жоден суд, навіть народний, не примусить мою дивну сусідку припинити щоночі обписувати мої двері крейдою. Жоден суд не змусить диких свиней толочити своїми рилами сусідський, а не мій город. І ніхто ніколи не помирить двох рідних братів, один із яких винен іншому долари – гроші родичів не люблять.

 

Отже, коефіцієнт корисної дії від отриманої інформації дорівнює нулю. А коли ще помножити нуль на стійке небажання бачити в кожному з учасників так званого засідання себе, мов у дзеркалі, то взагалі буде «мінус одиниця». Таким чином, «Народний суд» – чергове невдале ходіння телевізора «в народ».

 

У цьому випадку «Судові справи. Злочин і кара» на «Плюсах» виглядають значно чеснішими. Звичайно, якщо застереження про невідповідність показаних подій реаліям повсякдення – не «фішка» проекту: адже офіційний сайт каналу дає протилежну інформацію: «Усі сюжети програми основані на реальних судових справах. Відтворити картину пригоди допомагають відеокадри з місця події. Вердикти виносять судді проекту: юрист, голова Національної служби посередництва та примирення Олександр Окіс та юрист, ректор Академії суддів України Ірина Войтюк».

 

Але як би там не було, все, що відбувається на екрані протягом сорока хвилин із перервою на рекламу в найцікавішому місці, нагадує мені фінальні сцени з судових детективів класика жанру Ерла С. Гарднера. У ролях підсудних, потерпілих та свідків можна часом впізнати не дуже відомих акторів. Участь реальних юристів мусить підкреслити серйозність намірів авторів проекту та надати подіям тієї реальності, якої нібито вимагають глядачі.

 

Проте ця відверта телевистава, яку крутять «Плюси» по буднях, крім п’ятниці, о 17.20, чомусь більше до вподоби цільовій аудиторії, аніж «глибоко народний суд». Принаймні, так свідчать рейтинги: з «Інтера» на «1+1» цільова аудиторія перемикається на театр у залі суду дедалі частіше. Спробую пояснити, чому.

 

Будучи автором, а головне – вдячним читачем детективів, я чітко уявляю собі вимогу до найкращих зразків жанру: здивувати та зачепити. Банальне побутове вбивство з почуття помсти може мати свою родзинку: воно скоєне не столовим ножем, а викруткою (неодмінно треба вказати, скільки разів ударили жертву, додати від себе ще з десяток) чи, наприклад, стрілою з арбалета. Подібними родзинками кожен випуск «Судових справ» приправлений щедро, і вони додають смаку, повірте мені, насправді прісненьким історіям.

 

Історії прісні – зате криваві, що цілком лягає в оновлений формат згаданого каналу. На фоні безкровних та беззубих битв за шматок городу вбивство викруткою виглядає, прости Господи, значно привабливіше.

 

Нарешті, в десятку лупить принцип: одна програма – одна історія. Нехай там всюди є реальна основа. Але навіть довкола побутового, проте – вбивства, можна накрутити такого, що грішне змішається з праведним. Тимчасом як дев’ять котів у квартирантки – вони і в Африці дев’ять котів: нікому не цікаві, жодної інтриги там не заплетеш. Ось якби ці коти були людожерами… Чи задряпали кого на смерть, нацьковані лиховісною хазяйкою…

 

До того ж виробляє «Судові справи» компанія Film.UA. Це досвідчений гравець на українському ринку саме телевізійного художнього продукту. Тому виробник може дозволити помітну театральщину, награність та натягнутість окремих ситуацій. Що ви хочете: це ж, можливо, основане на реальних подіях, але ж кіно. Отже, цього всього не буває за визначенням. «Судові справи» поки що виграють у «Народного суду» по одній простій причині: народ любить дивитися сюжетну історію про те, як напіввигадана історія має якійсь фінал, і не любить переглядати на сто відсотків правдиву історію, яка не має і не може мати кінця.