Кажуть, безгрішні люди помирають на Великдень. Якщо це так – Юрко Покальчук був безгрішним письменником. Бо помер напередодні Форуму.

 

Ми довідалися про це зранку, а ввечері мусили їхати до Львова – адже там на нас чекало три стенди, міні-сцена з чотириденною програмою та два десятки співробітників, якими треба керувати. Отже ніяк не могли залишитися та провести Покаля.

 

Сподіваємося, Юрко нас пробачить. Бо література має тривати – перефразуючи Фредді Меркьюрі.

 

Сподіваємося, Юрко нас зрозуміє. Він і сам був літературним революціонером.

 

Сподіваємося, Юрко чув усі добрі слова, що казали про нього на Форумі колеги та читачі. Бо ми їх чули.

 

Ще перед Форумом, коли вигадували вибори секс-символа сучасної української літератури, ми мали на увазі саме його – Че Гевару української сексуальної революції. Але здоров’я його вже було дуже поганим і тому ми не стали включати його до короткого списку. Хоч сам він, певно, не заперечував би.

 

Так сталося, що ми практично не спілкувалися з колегами під час Форуму, але дуже багато говорили з читачами – адже усі чотири дні простояли на вулиці попід стінами Палацу Мистецтв, підписуючи охочим свою нову книжку. І буквально кожен п’ятий з них казав: «Жаль, що немає Юрка». Це вразило. Бо українська література, правду кажучи, не є аж надто популярною, і Юркові твори не порівняти за накладами з «Гаррі Поттером». Але наш читач – особливий. Він цінує кожен грам літератури, кожного автора, а надто такого неповторного, як Покальчук.

 

Форум – це завжди свято. Хай там як складається бізнес, хай там що відбувається у політиці, а до Львова їдуть за позитивними емоціями. Не був виключенням і цей рік. Але крізь усі події, метушню, компліменти та жарти чулася фраза: «Жаль, що немає Юрка». Йому б сподобався 15-й Форум. Можливо, він би лаявся на щось, як це інколи бувало, але ніхто не вмів нести стільки позитива людям, як це вмів Покаль.

 

Усі дивуються – 67 років! Він не виглядав на цей вік, навіть коли хворів.

 

Пам’ятаємо, надрукували у «Другові читача» інтерв’ю – лунає дзвоник: «Хлопці, ви там що? Зі мною дівчата заграють вісімнадцятирічні, а ви пишете, що мені шістдесят!».

 

Він розмовляв з нами на рівних, хоч ми йому годимося у молодші сини. І з тими, хто годиться у онуки, теж розмовляв на рівних. Згадуємо своє знайомство 1992 року, коли він був крутим, а нас практично зовсім не було – жодним словом, жодним рухом він не дав зрозуміти, що ми птахи різного польоту. Він один з небагатьох одразу сприйняв нас всерйоз.

 

Останні роки ми вигадували багато різних акцій, і завжди стояло питання: кому подзвонити, кого покликати? Скажемо щиро – першим завжди стояв Юрко. Палити рукописи під Кабміном? – без жодних вагань! Вдарити автопробігом по безкнижжю – залюбки!! Оголосити зону культурного лиха? Захищати книгарні? – завжди напоготові!!!

 

Жаль, що немає Юрка. Це був один з небагатьох творчих людей без подвійного дна, або, кажучи простіше, без падла. Він ніколи не казав за очі одне, а в очі інше. Мабуть, багато в чому саме йому ми завдячуємо дружнім духом, що панує серед відомих українських письменників. Ми по-різному ставимося одне до одного, але завжди підтримуємо, і якщо не хвалимо, то принаймні не ганимо колег.

 

Для українців це не так мало.

 

Жаль, що немає Юрка. Тому що він був справжнім чоловіком. А це зараз – рідкість.

 

Ми повернулися з Форуму. А Покаль – ні, тому що не їздив туди. Але роковини його припадають наступного року на другий день Форуму. А через рік – на третій день. І тепер назавжди Форум Видавців у нас буде асоціюватися з Юрком.

 

Може, так воно і має бути?