Як шанувальник сучасної (і не сучасної) української літератури, а віднедавна (після запуску в рамках проекту «Детектор медіа» сайту «Дуся») – великий ентузіаст жовтої преси, я не міг проігнорувати захід, хоч і проходив він у золотий форумний час – до обіду в неділю, коли людей на експозиції меншає, і з’являється шанс хоч якось пропхнутися крізь натовп і наповнити рюкзак книжками. Половину заявлених учасників дискусії затягнув вир форуму, тож реально за круглим столом зібрались Ілля Стронґовський, подружжя Артема та Олени Захарченків, недавній герой нашої Дусі Дмитро Лазуткін, Олег Коцарев, Яна Дубинянська, Костянтин Родик та гість із Польщі Славомір Схути.

 

Мені пощастило – запросили висловитись на самому початку, поки ще не розгубив думки. Властиво, думки в мене назбирались на тему «як зробити, щоб про бойфрендів… бла-бла-бла… таки писала жовта преса», себто – як виправити ситуацію.

 

За моїми спостереженнями, сучасна (молода – та, до якої належать усі учасники дискусії, крім пана з Польщі та пана Родика) українська література має певне ядро цільової аудиторії, яку для зручності назвімо «золотою тисячею». Значна частина цього ядра – ті самі письменники-початківці, журналісти та публіцисти, а також їхні рідні, близькі і друзі. Це ті самі обличчя, які після відвідування енного літературного фесту чи гепенінґу видаються рідними, хоча люди ніби й не знайомі. Ці люди готові витрачати гроші на купівлю книжок маловідомих чи невідомих молодих поетів і прозаїків, час – на слухання їхньої художньої декламації, а енергію – на обговорення цього всього в інтернеті.

 

Ідея моя полягала в тому, щоб створити жовтий ресурс, орієнтований передусім саме на цю «золоту тисячу». Витрати на цей ресурс були б незначними, позаяк молоді літератори, як патріоти й фанати своєї справи, не вимагали б гонорарів за написання матеріалів. Найкращим варіантом організації такого ресурсу є формат колективного блоґу із адміністраторською групою, яка колегіально вирішує суперечливі питання щодо блокування доступу користувачів та здійснює премодерацію публікацій. Почесну місію - рекламувати та просувати в народ цей ресурс - радо виконає та сама «золота тисяча». До речі, щось подібне, якщо вірити панові Славоміру Схути, існує у Польщі, де особистим життям письменників опікується ресурс у форматі блоґу. «Література – явище маргінальне, не порівняти з кіно чи телебаченням», - прямолінійно пояснив такий стан речей польський гість.

 

Невеличка цільова аудиторія на першому етапі існування такого ресурсу була б радше перевагою, оскільки створювала б у відвідувачів відчуття елітарності та заохочувала їх до активнішої участі в розбудові дискурсу. Крім того, з огляду на те, що у «золотій тисячі» надзвичайно висока концентрація журналістів і письменників – людей, які є лідерами громадської думки або певною мірою на неї впливають, - будучи залученою, ця аудиторія стала б зручним плацдармом для подальшої експансії. Рано чи пізно, як снігова куля, «золота тисяча» почала б обростати іншою аудиторією – тими, хто щось читав, щось чув і не так активно цікавиться сучукрлітом. А далі все залежатиме від того, як надовго вистачить енергії творців видання.

 

Якщо бути відвертим, то сьогодні молодих літераторів мала би більше хвилювати проблема якості їхніх творів, широта інформаційних горизонтів та екзистенційне питання доречності писання як такого, а не брак піару. Проте, якщо піар їм справді потрібен, то популярний ресурс, що робив би молодих письменників знаковими і світськими постатями в очах вузької, але все ж дедалі ширшої аудиторії, може бути ефективнішим за навкололітературні часописи або геть маргінальні газетки при видавництвах.

 

Такою була моя пропозиція, проте мене швидко опустили на землю, вточнивши формулювання проблеми: чому жовті видання ВЖЕ не пишуть про нових бойфрендів?

 

Себто: якщо ми такі класні, чому ми не суперпопулярні ВЖЕ?

 

Стверджувати, що в цьому «весь сучукрліт», було б занадто пафосно, але ж, чорт забирай, як це знайомо! На початку 2000-х успіхом Любка Дереша (бути опублікованим у самому журналі «Четвер»!!!) марили перші так звані «двотисячники», вигадуючи для цього успіху фантастичні пояснення (племінник Іздрика, позашлюбний син Єшкілєва, коханець ще когось там). Дещо згодом, коли кожен міг опублікуватись у журналі (чи й видати свій власний часопис) або самовидатись в Інтернеті, всі заздрісно дивились у бік Ірени Карпи, Тані Малярчук та інших молодих, у яких виходили справжні паперові книжки! І ще трохи згодом, коли справжні книжки почали виходити у тих «двотисячників», які не побоялись підняти філейну частину тіла та надіслати свої тексти до видавництва, ті, хто цього не зробив, висловлювали впевненість, що запорукою публікації є а)хабар; б)секс із видавцем; в)блат. І ось тепер, коли книжки нарешті вийшли в усіх, хто взагалі хоч щось пише, а ті, кому не ліньки писати багато, мають їх в активі по три-чотири-п’ять, молодій літературі закортіло, щоб усі ці купи паперу були предметом зацікавленості газет «Блик», «Факты» і «Жизнь».

 

Консервативна партія в особі колишнього видавця «Книжник-Review» Костянтина Родика та старшого покоління слухачів (людей у залі було з 50, із них, за моїми спостереженнями, понад 30 представників «золотої тисячі», десяток журналістів, декілька пенсіонерів і один учитель фізкультури, який допитував Лазуткіна на тему «чому жовта преса не пише про спортсменів?») висловились у дусі «а навіщо взагалі, щоб про літераторів писала жовта преса?». Згадали й поодинокі випадки, коли бульварні видання виявляли зацікавленість особистим життям українських письменників, і це не подобалось ані письменникам, ані читачам. Голоси проти жовтої преси лунали дедалі потужніше. Олена Захарченко навіть підготувалась удома, написавши конспект промови, але її аргументи «проти» обірвали нечемні слухачі. Зрештою, виявилось, що й жовта преса була згадана так, для образності, насправді ж питання саме в тому, що я сформулював вище, - себто, чому ми не суперпопулярні тут і тепер?

 

Тут би всім разом відправитись на дидактичне переслуховування пісні групи «Тартак» «100%-й плагіат», але в дискусію вступили гості зі світу музики та телебачення – телеведучі й шоумени Богдан Кутєпов та Грицько Вагапов. Які й підкинули до полум’я розмови провокативну тезу: скільки, мовляв, ми маємо заплатити жовтому виданню, щоб опублікувати матеріал про своє особисте життя?

 

І понеслося. Справді, згадали учасники круглого столу, адже в жовтій пресі розміщують матеріали! – Звісно, але ж цим зазвичай займаються не самі світські персонажі, а їхні піар-агенції! – Але ж українські письменники не працюють із піар-агенціями! – Тож і нема кому розміщувати матеріали про їхнє особисте життя за гроші у жовтій пресі!

 

Ідея, що насправді річ не в тому, що українські письменники нецікаві жовтій пресі (як і масовій аудиторії – якій, утім, цікаві переважно ті, про кого можна прочитати у жовтій пресі; замкнене коло виходить), а в тому, що все продано і треба платити за кожну публікацію, всім сподобалась. Сперечатись із цим було без сенсу, бо навколишні обличчя випромінювали цілковиту впевненість у достовірності факту тотальної продажності. Ця теза породила наступну, вже остаточно кристалізовану ідею дискусії: розміщенням піару в жовтій пресі (у пресі загалом? адже не пише про сучукрліт не лише жовта, а й взагалі майже вся преса…) повинні займатись видавництва.

 

Не займаються – отже, в тому, що потенційно суперпопулярні письменники не можуть досягти заслуженої «зірковості», винні саме вони, жадібні видавництва. Молодим літераторам негайно порадили вимагати від видавців на стадії підписання договору, аби вони зобов’язались забезпечувати піар-підтримку (як розуміємо, йдеться передусім про публікацію джинси) видання.

 

«Приїхали», - подумав я. Місце і час для проповіді на тему «чому джинса – це погано» були не надто доречні, та, зрештою, спливав виділений на дискусію час. Усі розійшлись, розносячи у своїх душах рекомендації для видавців: не жміться, розміщуйте!

 

Скажу молодим і спраглим піару хоча б услід: схаменіться, друзі. Ніяке «розміщення», - навіть якщо уявити таку цілком фантастичну ситуацію, що ваші видавці погодяться витрачати на це гроші, - вам не допоможе. Сумний приклад широко відомого у вузьких колах дніпропетровського письменника Дмитра Бондаренка, який щороку стоїть із валізою біля входу на експозицію Форуму та продає свої нові брошури оповідань із обкладинками, стилізованими під глянцеві журнали, мав би вас застерегти. Та й приклад забутого Євгена Юхниці – поета, який свого часу вирішив заповнити своїми віршами все, на чому їх тільки можна написати, і влаштувати творчий вечір у кожній підворітні – був доречно згаданий безпосередньо під час дискусії. Спроби мімікрії мистецтва під гламур із надією, що пожирачі гламуру не помітять різниці, приречені на провал. 

 

Поки що у сучасної української літератури - окрім декількох її діячів, «канонізованих», як Андрухович або Забужко, або розпіарених потужностями шоу-бізнесу, як Ірена Карпа, - практично немає власного медійного поля. Йому нема звідки взятися самому по собі, оскільки – на відміну від, наприклад, української естрадної та рок-музики, яка пережила кілька клінічних смертей, але таки знайшла собі комерційне застосування, - художня література не може заробляти великі гроші. ( До речі, піар українських зірок естради – окрема тема). Пробиватися в чуже медійне поле, а особливо в те, що заповнене російськими кіноакторами та співаками або, в найкращому разі, скандальними вітчизняними політиками, означає лише марнувати час. Простір, у якому інформація про українську літературу знаходитиме свого споживача, повинен бути цілеспрямовано і свідомо розбудований практично з нуля.

 

І якщо у створенні такого медійного поля та залученні до нього ширшої, ніж тисяча осіб, аудиторії справді не обійтись без висвітлення «нелітературної» сторони життя літераторів, то це не значить, що це неодмінно мусить бути рівень і тематика газети «Спід-інфо». Зрештою, про нових бойфрендів українських письменниць не пишуть, - не лише жовта преса, а будь-яка преса і навіть блоґи шанувальників, - ще й тому, що самі письменниці, а також їхні бойфренди, зовсім цього не хочуть і навіть бояться. Тоді як ті, про чию брудну білизну найохочіше пише жовта преса, з трусів вистрибують від бажання, щоб папараці застукали їх із новим (часто – фіктивним) супутником.

 

Словом, знову доводиться повертатись до улюбленого Петера Естерхазі: «Єдиною проблемою літератури є написання текстів». Добрі тексти, будучи грамотно оформлені піар-контекстом, працюватимуть краще і приноситимуть своїм авторам більше читачів, публікацій, грошей і слави. А  створювати такий піар-контекст і просувати твори, з огляду на актуальний стан нашого видавничого бізнесу та менталітет видавців, - це поки що завдання для самих авторів. Хоча, звісно, шукати крайніх і винних набагато легше, ніж намагатися діяти.