Ввівши в обіг нібито новий для української аудиторії термін «заппінг» та давши аналогічну назву одній із рубрик свого проекту «Шустер live», факелоносець естафети Олімпійського вогню Пекін-2008 та просто видатний діяч ефіру Савік Шустер взявся за нелегку справу щоденної євроінтеграції українців.
Таке враження, що поки наша країна роками шукає себе і перебуває в патогенній незавершеності цивілізаційного вибору, певні телеканали вирішили не гаяти часу та у новому сезоні взяли курс на європеїзацію власного ефірного подукту – кожен на свій хлопський розум, у межах, відведених форматом, та, само собою, в ім’я підвищення рейтингових показників. Деякі ж, попередньо дивом синтезувавши в собі розум та красу, взагалі примудрилися здійснити неможливе – «за один місяць подолати шлях з СРСР у ХХІ століття». Звісно, йдеться про «великого українця» Савіка Шустера.
Позначивши несподіваною траєкторією своєї чергової міграції з «Інтера» на ТРК «Україна» головну, за
дотепним висловом Олександра Бригинця, тенденцію вітчизняного політичного мовлення, головнокомандувач прямоефірних бійок за свободу тепер виступає у благородному амплуа євроінтегратора. Зовсім не нова для пана Шустера роль у щоденному проекті «Шустер live» артикульована із такою кричущою демонстративністю, що я не здивуюсь, якщо в подальшому він, так і не заговоривши українською, тим не менш представлятиме Україну на якихось засіданнях єврочиновників та буде переконувати їх врешті-решт припинити бюрократичну еквілібристику і не вводити українців в оману обіцянками розчинити двері, які й так не зовсім зачинені. Втім, лише по-справжньому недоброзичливі та невдячні люди можуть недолюблювати громадянина Італії та Канади, який прибився до берегів Дніпра із високою та складною місією – зцілити нас від проклятої «
відсутності інтегрованості у серйозні контексти». Викрити головного зрадника. Популярно пояснити, що таке свобода. Покласти нарешті край «некрасивому», на його смак, використанню в середовищі українських телекритиків терміну «кноппінг», пустивши в маси більш привабливий та давно вживаний усім прогресивним людством «заппінг». В оригінальний спосіб працевлаштувати Світлану Вольнову та реалізувати мрію Ірени Карпи, яка давно хотіла особисто поцілувати Петра Порошенка на знак вдячності за шоколадні батончики.
Звісно ж, я не збираюся недооцінювати естетичні та технологічні переваги та здобутки нової студії «Шустер live», хоча перший тиждень ефірів показав, що творці проекту поки залишаються у столітті двадцятому – з точки зору рівня володіння новим технологічним господарством. П’ять студійних екранів, які господар проекту поетично порівняв із п’ятьма континентами, завжди готовими бути на зв’язку з ним; обіцяний (але, щоправда, поки також не наповну реалізований) всеохопний звук, завдяки якому «кожен шепіт незгоди буде почуто»; комп’ютеризоване право голосу для сотні людей з різних регіонів України та інші технологічні досягнення «найсучаснішої студії у Східній Європі, а можливо, й у Західній Європі» – все це дуже дорого, має гідний вигляд і напевне буде ще тривалий час стимулювати у сильних медіагравців почуття конкуренції, а у слабких – заздрість.
Щодо решти – не варто обманювати себе, як на мене. «Шустер live» - нове для українців за формою, але стандартне за змістом і тому чергове розважальне шоу, яке завдяки новим технологічним наворотам лише детальніше та наочніше демонструє удавану змістовність, імітацію будь-якої, особливо серйозної, дискусії у телеефірі. І якщо цей проект й може бути цікавим глядачеві із головою на плечах, то переважно в одному-єдиному смислі – як реальний тріумф постмодерністської теорії і практики.
Як і заведено в епоху постмодерну із властивою йому карнавальністю та принциповою відсутністю остаточної ієрархії авторитетів, у пана Шустера нарешті танцюють всі: від Віталія Коротича до Нестора Шуфрича, який цитує Аллу Пугачову, та від Бориса Грєбєнщікова до Дмитра Видріна, який цитує Канта. Минулого тижня окремим пунктом програми щоденника «Шустер live» та новим словом у просвітницькій діяльності його автора стали циганський ансамбль та Олег Скрипка, котрий виконав під караоке свіжу версію державного гімну.
Принцип запрошення гостей на ефір нагадав мені чомусь бестіарій з
одної пісні «Мертвого півня». Попри щире бажання та готовність по-людськи розмовляти, по-справжньому спільних тем, проблем, понять та навіть слів, скажімо, у гостя Анатолія Гриценка та «хронікера» Ірени Карпи (ефір 8.09) виявилось десь стількі ж, скільки їх може бути у «голодранців, данайців, нанайців, салоїдів» і далі за текстом. Неможливість повноцінного діа- та полілогу в ефірі «Шустер live» компенсується здебільшого одним – послідовністю феєричних бенефісів його учасників, обдарованих кожен по-своєму. Так, виступ Леоніда Черновецького (ефір 12.09), який перебуває, за його ж словами, «
в стані київського міського голови», - хіба це не свято? А коли під час прямого ефіру пан Шустер та високоповажний чиновник сперечаються на пляшку шампанського про те, що цей ефір завдяки участі Леоніда Михайловича стане найбільш рейтинговим, - це просто немислиме свято. Особливо для європейського глядача, якому таке навіть не насниться. Інша справа – українська телеаудиторія, процес євроінтеграції якої триває, тому поки що вона підтримує подібні казуси бурхливими оплесками.
Декларативно стверджуючи своїм новим проектом «
злиття французької та української культур» (
нагадаємо, що «Шустер live» частково дублює формат «Le Grand Journal» – французької програми, що виходить на каналі Canal+) та намагаючись час від часу хоч за вуха, але затягнути своїх візаві в ці самі «серйозні контексти», пан Шустер явно поспішає поперед батька в пекло та видає бажане за дійсне. Його гості, добре знайомі з попередніх ефірів, залишаються тими самими людьми, які активізуються переважно тоді, коли розмова починає вестися про них самих чи про те, хто більший зрадник – Ющенко або Тимошенко, «НУ-НС» або БЮТ. Чесно кажучи, вірним собі залишається й модератор: в його багатоманітній картині світу (тобто в тому її фрагменті, де розташована Україна) цікавішої теми також не знаходиться, навіть попри наявність в цьому форматі спеціальної людини (спочатку це був Максим Бахматов, потім – Петро Мага), «
яка тримає в руках весь світ» у вигляді прямої трансляції українських, російських та деяких зарубіжних телеканалів. Можливо, не завадило б задля профілактики отримати й швейцаський паспорт? Кажуть, 43% швейцарців не мають поняття, хто керує їхнім урядом.
Якщо по п’ятницях (початок о 21:30) пан Шустер продовжує за старою звичкою диригувати багатогодинною балаканиною, і на її завершення навіть такі витривалі та молоді організми, як журналіст Єгор Соболєв, втрачають інтерес та відверто починають чекати на появу циган, то з понеділка по четвер (початок о 19:30) у глядача є нагода побачити день очима диригента. Будь-яка картина дня – це передусім саме картина, тобто, як зрозуміло із самого словосполучення, умовність, візуально-смисловий конструкт та результат певної суб’єктивної деформації того, що відбулося. Звісно, що й картина дня, відтворювана зусиллями пана Шустера та його творчої команди, в цьому сенсі не є винятком. Окрім особливостей людського сприйняття взагалі та кожного із творців програми зокрема, відтворення картини дня у «Шустер live» деформується фундаментальною вимогою цього формату – необхідністю розважати глядачів, яку передбачено апріорі («Глядача треба завжди дивувати!» – нагадує собі та присутнім ведучий). Так мимоволі проект, котрий міг би стати не лише їстівним продуктом для сімейного перегляду за вечерєю, але й впливовим, цінним в плані артикуляції справді нових смислів в загальносуспільному масштабі, фактично перетворюється на сеанс щовечірнього заппінгу, який вінегретом вивалюється на голови глядачів без жодних суттєвих висновків. «Хлопці! Людям нецікаво, тому розширюємо тему!» – оперативно реагує на показники голосування аудиторії, синхронізованого із студійною розмовою, пан Шустер та без зайвих сумнівів перебиває Анатолія Гриценка, який прийшов на програму пояснити небезпеку можливого в Україні «силового варіанту», причому в той самий день, коли, за словами голови Комітету ВР з нацбезпеки та оборони, були вагомі підстави говорити саме про таку сумну перспективу. На тлі кліпової мозаїки картинок з рубрики «Заппінг», політика Нестора Шуфрича, який оголошує своє рідне середовище – політикум – «великим ліжком», Бориса Гребенщикова у напівмедитації, вагітної народної обраниці Олесі Оробець, котра так продекламувала свій монолог, що Станіславський би ридав, та Святослава Піскуна, якому сподобався новий формат Савіка Шустера тому, що крізь прозорий стіл він зміг побачити коліна Ірени Карпи, не тільки Анатолій Гриценко, але й будь-яка інша людина в найкращому випадку матиме комічний вигляд в разі, якщо надумає говорити серйозно. В гіршому – її фактично примусять замовкнути, бо Світлані Вольновій вже настав час хотіти Барака Обаму…
За таких умов єдиним доречним модусом розмови стає багатоголосе «бу-га-га», стьоб, найуживаніший в добу постмодерну. І тоді аудиторія вам аплодуватиме, а Савік Шустер посміхатиметься і спитає, чи почуваєтесь ви в його студії, як у Голлівуді. Я не проти гумору, іронії, дотепних питань та іншого в контекстіпрограми, котру сам автор описав як «спокійний погляд на інформаційну картину дня з елементами розваг».Але коли в студії присутній гість, що прагне донести до аудиторії якусь вкрай важливу інформацію, а ведучий його перериває (причому здебільшого в не дуже віртуозний та професійний спосіб – не даючи запрошеному завершити думку і не роблячи якусь зрозумілу для аудиторії «відводку») просто тому, що зараз за ефірним планом час релакснути чи втупитись у блимання уривків з новин різних каналів, стає прикро.
До речі, що ж аудиторія, до якої ведучий з понеділка по четвер звернений обличчям, а по п’ятницях – спиною? Ретельно підібрана згідно з усіма класичними соціологічними вимогами, пронумерована (сто плюс п’ять запасних за лаштунками) та поголівно оззброєна трьома кнопками, вона мовчить. Щоправда, у п’ятницю серед сотні вираховують «найпозитивнішого» або «найбайдужішого», яким і передають на пару хвилин мікрофон. На відміну від гостей програми та хронікерів, яким дозволяється нагадувати, що вони не меблі (як це й зробив Євген Кисельов), сотні людей, яка проводить вечори протягом тижня у студії «Шустер live» і отримує за це по 100 гривень на людину щодня, призначено роль декоративного «безмолвствующего большинства». Її шепіт незгоди, попри запевнення Савіка Шустера, не було, не буде та й не має бути озвучено. Достатньо того, що аудиторію розважають новою грою, цього разу – в ілюзорне злиття французької та української культур.
Дивіться записи «Шустер live»:
