– Чи можна сказати, що Україна врешті стала на західні цивілізаційні рейки?
– Досі ні. Ці рейки – насамперед повага до закону. Демократія на Заході вторинна. Первинні – правова свідомість і ліберальна ідея, що ґрунтується на святості права. У нас не ліберальна демократія – в нас радше якась карикатура. А прості люди нарікають на неї, називаючи «демократією». Демократія без права – анархія. Та Україна має шанс, доки в нас є нехай і не ліберальна, проте все-таки демократія. Біда України – що вона досі не може виокремитися зі слов’янсько-православної концепції, з-за якої виглядає Росія з її, безумовно, імперськими амбіціями. Чимало українців досі не відірвалися від цієї пуповини і живуть в цьому віртуальному просторі. І цю віртуальність усілякими способами підживлюють проросійські мас-медіа. Та це виокремлення – неминуче.
– Україна мала б зараз іти радикальним ґрузинським шляхом чи тупцювати на місці, як за Кучми?
– У контексті останньої політичної кризи прогнози робити важко. Україна вкотре опинилася на роздоріжжі. Зрештою, вона постійно перебуває на ньому. Та зараз проблема вибору загострилась. У постсовєтських «еліт» виникла потреба переосмислити своє місце щодо Москви. «Постсовкові» еліти досі грали в хитру гру, яка називалася «дружба з Росією». Ця «дружба» була фіктивною і зводилася – навіть на прикладі Кучми, Назарбаєва чи Лукашенки – до дрібних поступок. У цій грі одні вдавали лояльність до Москви, а другі вдавали, що вірять у цю лояльність. Інтервенція Росії у Ґрузію послала чіткий сигнал: період гри закінчено, Кремлю потрібна не вдавана лояльність, а беззастережна покора. Ґрузинський сигнал послали всім: «Рєбята, гра в піддавки скінчилась: або ви приймаєте наші правила, або – «от вінта». Тому й запанувало таке сум’яття. Проте для українських політиків грати московськими картами означає просто стріляти собі в ногу. Це елементарне самознищення. І розшарування невпинно наближається, навіть у Партії регіонів.
– Ви вважаєте, що українські олігархи приймуть європейські цінності, жертвуючи російськими газовими «відкатами»?
– Найбільш динамічна й освічена частина українських олігархів, безумовно, зацікавлена в європейському розвитку України, проте тіньовому та напівкримінальному бізнесу легше працювати в євразійському «бєспрєдєлі». Сили досі поділено. Маємо певну шизофренію: є розум, який каже, що треба йти на Захід, де розвинута цивілізація, безпека та вищий рівень життя, проте інстинкти олігархів нашіптують: «А кушать хочєцца всєґда». Їм хочеться востаннє вкрасти і сшахраювати. І щодня вони собі кажуть: «Востаннє». А так не буває.
– Тобто все ж таки українська внутрішня політика залежна від зовнішньої?
– Українські шальки досі були в хиткій, але рівновазі. Тому виникла спокуса покласти на них руку. І, на жаль, Захід свою руку – на відміну від Росії – досі покласти не наважується й ані не сприяє вступу України до ЄС, ані навіть не спрощує візового режиму. Натомість Москва робить усе: від економічного до дипломатичного тиску, – провадячи шалену українофобську кампанію. І неозброєним оком видно, як працюють російські спецслужби в Україні.
– Що ж ми маємо робити з антиукраїнською істерією в нашому телепросторі?
– Заборонити російське телебачення, як це зробили ґрузини після початку війни, ми не можемо. Це може повернутися проти України, даючи Кремлю додаткову карту. Вихід єдиний – робити свій якісний продукт. Наші телеканали ж у більшості в той чи інший спосіб скупили московські структури та спецслужби, і вони працюють відверто на користь Москви, подаючи абсолютно упереджені інформаційні повідомлення. Деякі канали просто пропонують відверту пропаганду, стаючи трибуною для московської ФСБ. Не можна робити українське телебачення рупором російських спецслужб. І якби ще за якісь великі гроші – а то ж просто задармо, через нефаховість журналістів.
– Які прогнози щодо кризи в українсько-російських відносинах?
– Так, ситуація критична. Сподіваюся, що завтра війна не почнеться, проте апетити лише зростають. Росія сама себе загнала в ситуацію, коли мусить діяти відповідно до тих образів, які створили її пропаганда та мас-медіа. Москва стала заручником ефекту бумеранга: впродовж кількох років там формували образ ворога з Ґрузії, тож мусили з тим ворогом щось робити далі. Сьогодні вони так само формують образ ворога з нас. Тож нині у громадській думці росіян Україна є другим чи третім ворогом після Америки. Це неодмінно спровокує найбільш неадекватну, «яструбину», частину Кремля. І не виключено, що одного дня Путін поїде до Шанхая, Мєдвєдєв – на Багамські острови, а російські генерали висадяться у Криму. І всі ми постанемо перед цим фактом.
– Але ж чимало українських політиків відверто заграють із Кремлем?
– Усі наші політичні еліти – без винятку – повинні зрозуміти: розігрувати російську карту безперспективно. Кремлю не потрібно аж так багато «гауптляйтерів» в Україні – занадто велика пропозиція. Цих намісників знайдуть не в Партії регіонів і не в партії Юлії Тимошенко. Їх знайдуть у православних братствах чи слов’янських союзах, а найвірогідніше – їх просто імпортують із Лубянки. Даремно наші хлопці та дівчата будують ілюзії щодо співпраці, сподіваючись вигідно продати свою лояльність. Їх просто використають, як шмату, і викинуть. Варто згадати долю українських більшовиків, котрі лизали чоботи Лєнінові, Троцькому та Сталіну. Усі вони загинули як не 33-го року, то 37-го. А потому просто завезли «постишевих» та іншу наволоч. Якщо наших політиків історія нічого не вчить – вони просто ідіоти. І якщо наше суспільство готове обирати цих ідіотів – воно приречене.
– Чи бачите поступ в українізації України?
– Простір «української» України розширюється. Та проблема – як нам удасться побудувати співіснування двох різних мовно-культурних груп. Свого часу вдалося відбити диктатуру «донецьких», але проблема, як нам усім зжитися разом, залишається. І конфлікт Ющенко-Тимошенко є відгомоном цієї ситуації. Я не списував би все лише на психологію чи бізнесові інтереси. Є світоглядний конфлікт. Це – конфлікт ідентичностей: хто в Україні є меншістю, а хто – більшістю. Російськомовне населення стає дедалі більше проукраїнським, але воно не хоче почуватися меншиною.
– Надання російській мові статусу другої державної вирішить проблему?
– Авжеж ні! Проте труднощі треба долати, а не ховати голову в пісок. Боротьба за двомовність – це не проблема вивчення російської. Триває боротьба за те, щоби не вивчати і не користуватись українською. І замовчування мовної проблеми було помилкою Ющенка. Вирішити її можна лише в ліберальному суспільстві, а не в совєтському. Право обирати мову може мати громадянин, але не державний службовець і не сфера обслуговування. Хочете двомовності – будьте добрі складати іспити з обох мов, і на держслужбу можете влаштуватися лише зі знанням обох. Але у нас хочуть не європейської двомовності, за якої всі кримські чи донецькі чиновники будуть зобов’язані знати обидві мови. Це ж і є двомовність. А на совєтську чи білоруську двомовність українці ніколи не погодяться: навіщо нам тоді українська держава? Щоби «табачники» ставали гуманітарними віце-прем’єрами? Водночас ми не повинні чекати, що світ вивчить українську, – це просто наївно. Російська мова у світі насправді мало кому потрібна. На Заході русистика занепадає навіть значно більше, ніж україністика. Після холодної війни русистика гепнула донизу дуже сильно. У глобальному світі капіталізм розмовляє анґлійською, а не російською, як видається нашим жлобам.
– Є запит української влади на інтелектуалів? Вам не телефонують зі Секретаріату президента чи Кабміну з якимись пропозиціями?
– Два роки тому мене та Славка Грицака залучав Інститут стратегічних досліджень при президенті України: я писав на теми ідентичності. Ніби не ігнорують цілковито. Проблема наших чиновників – що вони живуть у московському культурному просторі. Влада знає про існування кількох професійних українців – тож їх і згадує. Треба українського гуманітарного віце-прем’єра – о, згадали: є Жулинський. Створили Інститут національної пам’яті – згадали: є Юхновський. Оцими професійними українцями й затуляють усі шпарини, хоча більшості з них давно час на пенсію. Ліпше б вони писали мемуари та бавили онуків. Для «старої» влади Україна починається з постаті Шевченка і закінчується постатями Драча та Павличка. Помаранчева влада «просунутіша»: кажуть, Ющенко читав Андруховича, кажуть, Луценко якісь книжки читає.
– А на якусь почесну держслужбу не запрошували?
– За Кравчука мене тягли до адміністрації президента, проте мені було досить побачити коридори колишнього ЦК й тих кадрів, котрі там лишились і за незалежності. Тож я чемно подякував. А за раннього Кучми в мене було дві пропозиції стати заступником міністра: одного разу йшлося про культуру, а другого – про Держкомвидав. Після Помаранчевої революції безпосередніх пропозицій не було. Мені переповідали люди, котрі мене десь комусь пропонували, та у відповідь пролунало: «Та він же буде нас критикувати». Цим усе сказано. Влада є просто нікчемною та приреченою, якщо боїться тих, хто її критикує.
– Чи може реалізуватися молода генерація, позбавлена совєтської отрути?
– Розповім правдиву історію. Захистила дівчинка магістерську роботу в Кембриджі, хотіла писати кандидатську в Україні. Виявилося, що неможливо нострифікувати цей диплом – не визнають. Бачте, Кембридж в Україні – ніщо! От якби то був російський диплом Ґолопупєнська чи Мухосранська – тоді той диплом можна було б визнати. Мовляв, Кембридж – це дідько зна шо. Тож випускниці простіше було поїхати писати наукову роботи до Сорбони, бо там знають, що таке Кембридж. От і все затребування.
Микола Рябчук – провідний український культуролог. Народився 1953 року в Луцьку. Закінчив Літературний інститут ім. М. Ґорького в Москві. Провадить активну літературну діяльність. Викладає в кількох західних університетах. Автор низки книжок. Найвідоміші з них: «Від Малоросії до України: парадокси запізнілого націєтворення» (2000) і «Дві України: реальні межі, віртуальні війни» (2003) – перекладено польською, сербською, французькою та німецькою мовами.
