Поминаючи Сергія Данилова, спершу посумували, а потім навіть розвеселилися – почали згадувати його зі сміхом. Голова видавничого і поліграфічного центру «Такі справи» був чоловіком прикольним, любив посміятися, підколоти когось і йому там на небесах, певне, було приємно спостерігати за таким перебігом подій на власних поминках.
Згадали кілька епізодів навколо першої в історії новітньої України незалежної і не підпільної газети, у виданні якої взяв участь Сергій Данилов. Він і ще один журналіст Олег Шикан дуже любили американського письменника Курта Воннегута. У російському перекладі одного з його романів рефреном повторюється фраза «такие дела». Ото вони й вирішили саме так і назвати газету – «Такие дела». До випуску приєдналися ще журналіст Віктор Ціон і зв’язківець Володимир Уманець. Треба сказати, що для другої половини 90‑х років минулого століття випустити легально незалежну газету – це був цілий прорив, адже до того незалежна преса випускалася тільки підпільно. Недарма про вихід нового часопису розповіла найпопулярніша на той час газета СРСР «Московские новости».
Так ось, як пригадав один з учасників цього, як ми сьогодні кажемо, проекту Олег Шикан, випускалося це видання далеко не без пригод. Не знаю як зараз, а тоді у технології друкування носіями інформації були спеціальні плівки. Хлопці домовилися на одному поліграфічному підприємстві про створення таких плівок. І ось коли вони вже начебто були готові, директор того підприємства раптом почав морочити їм голову. По телефону весь час щось обіцяв, але нічого не виконував. Врешті Данилов і Шикан заявилися до нього в кабінет особисто і зустрілися з тією самою картиною – обіцянки вирішити питання якнайшвидше і прохання трохи почекати. Вони зрозуміли: тут щось не так.
На той час друкарні були стратегічними об’єктами і там обов’язково трудилися люди, пов’язані з КГБ або з партійними органами. Ймовірно, хтось із таких діячів щось унюхав про плівки для газети і доповів куди слід. Директорові, мабуть, зателефонували і провели профілактичну бесіду. Тож він і почав вішати локшину на вуха. Інакше пояснити його позицію Олег Шикан не може.
Одним словом, вийшли вони з кабінету того директора з порожніми руками. І виявили просто-таки шпигунську кмітливість. Напросилися на екскурсію цехами. Оскільки їх на фірмі трохи знали, то це не викликало жодних підозр. Вони собі походили навколо верстатів і знайшли того робітника, який виготовляв плівки. Розпитували його про роботу особливо зацікавлено і довго. Аж тут йому потрібно було кудись відлучитися. Він відійшов, а Данилов з Шиканом, не гаючи часу, почали шукати серед безлічі плівок свої, за виготовлення яких були вже заплачені гроші. І таки знайшли їх. Щоб «злодіїв» не зупинила охорона, вони намотали плівки на власне тіло під сорочкою й таким чином пробралися на вулицю.
Коли вже газета вийшла, то прикольнувся Володимир Уманець. Він зателефонував одному з учасників цієї роботи, який учився з Даниловим на одному курсі і приятелював з ним. Уманець, змінивши голос, грізно й багатозначно назвався працівником райкому партії. «Ви Данилова знаєте?» – запитав з відповідними інтонаціями. «Ні, – відповів його співрозмовник перелякано, – тобто вчилися разом». Страх, який був притаманний громадянам у спілкуванні з владою, вже минав, але все ж таки для багатьох з нас треба було ще багато часу, аби витравити його з себе остаточно.
Сьогодні це здається дрібницею – ну, випустили щось та й годі. Але ініціатори того видання створили прецедент. Саме тому пильні партійці дали вказівку вилучити наклад з продажу. Утім, процес уже було не зупинити. Незабаром легальні незалежні видання почали виростати як гриби після дощу. Деякі з них навіть дожили до нашого часу.
