Я ніколи не очікувала, що результати вигаданого мною конкурсу отримають такий резонанс у медіа, а значить – в суспільстві. Контраверсійний резонанс. Вважаю, що це тільки на користь українській літературі і загалом культурі. Бо без дискусії, палких обговорень, різноманітних – нехай і протилежних – думок звідки взятися енергії для конкуренції. А отже, для розвитку...

 

Щоправда, хотілося б, аби більше було предметно конкретизованої щодо текстів окремих конкурсних творів, і головне – відкритої критики, а не тільки тих суджень, що здебільшого висловлюються анонімно в мережевих форумах і в коментах на приватних блогах. На жаль, стаття, що днями з'явилася на поважаному сайті «Детектор медіа», також не відзначається аргументацією. Вона радше схоже на комплект підозр впереміш з образами. Хоча й цю статтю я вважаю корисним явищем для збудження публічного інтересу до літератури.

 

В ці дні шаленої напруги, коли так багато треба зробити, готуючись до найбільшої події у книжковому житті України – Львівського Форуму видавців, у мене просто фізично нема часу детально зупинятися на викладених у означеній статті інсинуаціях. Скажу, що встигну.

 

По-перше, мене ностальгійно потішила сама назва статті й разом з тим заінтригувала постать її автора. Давно не зустрічала я, колись, ще в доінтернетівську епоху жартівливо кимось вкинутого в обіг, але з тієї пори вже безліч разів висміяного, безнадійно анахронічного терміну «сучукр» (чи його анаграмної версії «укрсуч»). Всерйоз його сьогодні використовувати може хіба якась потаємна людина, котра так високо й безвилазно сидить у своїй кістяній вежі, що туди не долітають новини від тих сіромах, котрі порпаються тут, внизу, в багнюці щоденних літературно-видавничих трудів... Зупинятися детально на численних закидах статті не бачу сенсу. Краще розповім про історію нашого конкурсу, щоб неупередженим читачам легше було зрозуміти його цілі й самим визначити, чи ми їх досягли.

 

Я є і членом журі «Коронації Слова», і експертом «Книжки Року». Поза увагою цих широко відомих, авторитетних конкурсів залишається класичний жанр короткого оповідання. Хіба не дивно? Тим більше, в наш метушливий час, коли на читання творів крупної форми банально не вистачає довгих вільних годин. Тому я й вирішила організувати новий літературний конкурс. Звернулася з цією ідеєю до шеф-редактора «Сім’ї і Дому» –луцького тижневика, що розповсюджується по всій Україні. Іван Феодосієвич Корсак – письменник, член НСНУ, шляхетна людина, від чиїх ділових і душевних якостей я в захопленні, радо відгукнувся на пропозицію. Ми розробили умови конкурсу, вигадали йому образну назву «Сила малого» і заходилися його популяризувати в тижневику й поза ним, в основному на різних інтернет-ресурсах, закликаючи до участі всіх, хто вважає себе спроможним написати оповідання обсягом від двох до п’яти тисяч знаків...

 

Стежите за розвитком історії? Нагадую: просто журналістка, яка все життя пише на теми культури, в якийсь момент отримує запрошення брати участь в журі літературних конкурсів, кілька років поспіль вона займається цим поза своєю основною роботою, з плином часу, обміркувавши отриманий досвід, шукає способу організувати нове літературне явище, знаходить однодумця, шеф-редактора не такого аж вже дуже відомого тижневика, і разом вони створюють конкурс. «Сила малого» стає подією. Для чого я все це повторюю? Лише для того, щоб наголосити: наш конкурс – суто приватна ініціатива, незалежна від державних грошей і чиновників (так само, як «Коронація Слова» або «Книжка Року»). Успіхом ми завдячуємо тільки людям, яким було цікаво цим займатися, журналістам з дружніх видань й інтернет-активістам, які поширювали інформацію, а найбільше – авторам, які взяли участь у нашому конкурсі. Таких виявилося понад півтисячі. Для дебютного заходу – велике число. Всі отримані тексти опубліковані на сайті «Сім’ї і Дому»:  http://www.simya.com.ua/articles/48/

 

Там же викладено умови конкурсу і результати, але для тих, кому ліньки кликати мишкою викладу тут його ідею й механіку.

 

Ми назвали наш конкурс всеукраїнським, а могли б хоч і всесвітнім – тексти українською мовою нам надходили з різних країн. Процес їх проходження був таким. Оповідання приймали в електронному, друкованому або написаному на папері вигляді в редакції тижневика «Сім'я і Дім». Справжні імена і адреси авторів залишалися у технічному відділі в Луцьку. Члени журі, здебільшого кияни, отримували на свої мейл-адреси тільки файли з підписаними псевдонімами текстами. До журі нам вдалося залучити вельми авторитетних, відомих в літературній дійсності людей, актуальних письменників і критиків. Це зокрема Василь Шкляр, Віталій Жежера, Костянтин Родик, Михайло Бриних, Іван Корсак... Якщо комусь невідомі ці імена, на те нема ради. Треба бути літературно зацікавленим українцем, щоби знати роль і вагу цих людей в нашій культурі.

 

Так не буває, щоб рішення будь-якого журі, будь-якого конкурсу, змагання чи перегонів не наражалися на критику. Нас звинувачували у тому, що дві премії (друга й заохочувальна) дісталися рідній дружині Бриниха, законній матері його дітей Вікторії Стах... Гадаю, пан Михайло по родинному міг знати, хто ховається під псевдо «Гейби Лейба». Але проробивши нехитру арифметичну операцію з оцінками інших, не підозрюваних у злочинній близькості до пані Вікторії, членів журі (всі цифри доступні на тому ж сайті тижневика), будь-хто легко переконається, що навіть віртуально викресливши результати Бриниха, неможливо викреслити тексти його жінки з десятки переможців. Бо напрочуд талановитими вони є... Проте, наступного разу ми внесемо до правил застереження, що близьки родичі членів журі не мають права брати участь у конкурсі.

 

Конкурс – це не просто вільна конкуренція. Конкурс - це перш за все гра, лотерея, розрада. Наш конкурс – це ефектний й ефективний спосіб залучити письменників до жанру короткого оповідання, але важливіше - привернути увагу до української літератури широкого загалу читачів. Перемога в будь-якім конкурсі – це лише моментальний зблиск, а неперемога – аж ніяк не остаточний вирок. Головний результат першого конкурсу «Cила малого» – це не призи його переможцям, а випущена за сприяння Луцької міської ради видавництвом «Твердиня» книга, до якої ввійшли 100 кращих оповідань. Їх автори – у переважній більшості дебютанти з усіх кутків України. Тільки від них надалі залежатиме, розбудують вони собі імена в літературі, чи обмежаться лише цією публікацією.

 

Відкрию тайну тим, хто конче хоче в письменники. Всі без винятку книжкові видавництва мріють знайти і видавати твори нових, цікавих авторів, створити власних зірок, заробляти на них і пишатися ними. Але механіка цих пошуків, знову ж таки, класична. Вона полягає тільки у вичитуванні редакторами рукописів, що надходять до видавництва, а не у намовляннях тих авторів, хто зблиснули десь одним-двома друкованими текстами чи хоч би й сотні разів «публікувалися» у ефемерному інтернеті. 

P.S. Вручення призів переможцям і презентація книги «Сила малого» відбудеться на Львівському Форумі видавців у п'ятницю, 12 вересня, о 13:00 у ресторані «Криївка» (пл. Ринок 14). Вхід вільний.