Якби Ганна Політковська не загинула від рук кіллерів, вона неодмінно була б у вирі подій і розповідала світові правду про нову брудну кавказьку війну.

 

Вона здобула світове визнання ще за життя як одна з найяскравіших постатей у сучасній журналістиці. Свідчення цьому – рекордна кількість найпрестижніших журналістських нагород, від премії Amnesty International за правозахисну діяльність до премій ОБСЄ за публікації про стан прав людини у Чечні та часопису Time з формулюванням «За мужність».

 

Коли кореспондент New York Times в СРСР Гедрик Сміт брав у 1970-х роках інтерв’ю в Андрія Сахарова та інших радянських дисидентів для свого майбутнього бестселера «Russians» («Росіяни»), він ризикував щонайбільше бути вигнаним за «залізну завісу». А ось Ганна Політковська постійно наражалась на ризик смерті. Ведучий програми Larry King live на CNN зазвичай ставить різкі запитання президентам, але в жодному разі не кине главі держави виклик. Політковська зухвало кинула виклик Владіміру Путіну. Хоча зачепити господаря Білого дому та кремлівського диктатора – це аж ніяк не одне й те ж саме.

 

Її репортерський почерк – це рідкісний сплав професіоналізму, безстрашності й співчуття до чужого горя. Пік її журналістської та правозахисної діяльності припадає на переломний для Росії час. На хвилі другої чеченської війни до влади приходить новий господар, який залізною рукою наводить «порядок». Із проявами свободи преси єльцинських часів швидко покінчено. Одним з не багатьох рупорів вільної преси лишається московська «Новая газета».

 

Як спецкор та оглядач цього видання Ганна Політковська стає правдивим літописцем кавказької війни, до якої прикута увага Росії та всього світу. Вона не стає на бік жодного учасника конфлікту, картаючи безжальну колонізаторську політику Москви, жорстокість федералів та їхніх посіпак – батька та сина Кадирових, але також і повстанців. «У Чечні немає героїв та ангелів», - наголошує Політковська. Журналістка сприймає війну крізь призму страждань народу, який став жертвою тероризмою під машкарою оголошеної Кремлем «антитерористичної операції».

 

У передмові до українського видання своєї першої книги «Друга чеченська», що згодом вийшла друком у видавництві «Діокор», Політковська розповідає:

 

 

Заголовки у книзі уривчасто короткі. Немов саме життя, що може увірватись у вогняному пеклі будь-якої хвилини…

 

Частина перша. Життя на війні. Звичайне. Чеченське…

Лагпункт «Чирі-Юрт».

Смерть під поглядами.

Макхетинський концтабір із комерційним ухилом.

Картинка перша: катування струмом.

Картинка друга: вихователь хрюшок.

Картинка третя: чекання арешту.

Картинка четверта: красиві попки.

Картинка п’ята: перевірено на собі.

«Бєспрєдєл» Веденського району…

«Телефонуй Путіну»…

 

… Хто не читав «Другої чеченської», може прочитати її тут. Сьогодні вона знов набуває актуальності у зв’язку з новою кавказькою війною. Кремль не захотів відпускати Чечню, зате під приводом захисту своїх громадян шматує Грузію.

 

У книзі «Putin’s Russia» («Путінська Росія»), що вийшла першодруком у Лондоні 2004 р., а згодом була перекладена з англійської на російську, Ганна Політковська назвала Путіна «кагебешником», який веде країну «до диктатури радянського зразка», і порівняла кремлівського володаря із Сталіним.

 

В інтерв’ю газеті Independent у зв’язку з публікацією книги вона висловила переконання, що Путін зневажає простих росіян і демократію. «Під час виборчої президентської кампанії, - сказала журналістка, - він поводився точнісінько як Сталін. Знищив опозицію, ввів людей в оману, навіть відмовився від дебатів і постійно брехав щодо Чечні та соціальні реформи…Як за радянського режиму, телебачення показувало його щодня. Путін ставав то «другом дітей», то «першим фермером країни», то «найкращим шахтарем», то « «другом усіх фізкультурників» і «провідним режисером».

 

 «Кажуть, що ми – щаслива країна, - з гіркотою заявила Ганна Політковська. – Та насправді це не так. Це – бідна країна. Путін не поважає народ. Раніше чи пізніше почнуться репресії, як при Сталіні».

 

Та., певно, найобразливішим для кремлівського лідера було порівняння його з «сірою людиною» - гоголівським персонажем Акакієм Акакієвичем із «Шинелі».

 

Не дивно, що у Політковської були надто впливові й сильні вороги і в Москві, і в Чечні. Ще в лютому 2001 року агенти ФСБ звинуватили її у шпигунстві на користь Шаміля Басаєва й упродовж трьох днів тримали у тюрмі без їжі й води. У лютому 2002-го, під час відрядження до Чечні, вона зникла безвісти й з’явилася лише за декілька днів у Назрані, в Інгушетії. Вона пояснила, що їй довелося ховатися від агентів ФСБ, які намагалися перешкодити їй розслідувати убивства мирних жителів.

 

На початку вересня 2004 року, коли чеченські терористи захопили заручників у Бесланській школі, вона вилетіла на місце трагічних подій, сподіваючись стати посередником на переговорах, щоб урятувати людські життя. Та буквально через десять хвилин, випивши у літаку склянку чаю, втратила свідомість. У тяжкому стані її доправили до лікарні з діагнозом «отруєння невідомими токсинами». За свідченням головного редактора «Новой газеты» Дмитрія Муратова, аналізи невдовзі було знищено.

 

Небезпечне коло поступово звужувалося. Ганна Політковська добре розуміла це сама. «Я знаю, що мене вб’ють, - говорила вона. – Це - питання часу». Її вбили у будинку, де вона мешкала, 7 жовтня 2006 року. Суд над винуватцями злочину не розпочався й досі.

 

Чим була Росія для Ганни Політковської?

 

Вона говорила, що «боїться за майбутнє країни, яку любить, і, всупереч усьому, сподівається, що «колись там виникне життєздатна демократія». Не дивно, що її шалено ненавиділи шовіністи, й вона фігурувала у списку «врагов русского народа и русской государственности». Більшість її книг спочатку виходили друком на Заході. Деякі з них, як, наприклад, A dirty war: a Russian Reporter in Chechnya («Брудна війна: російський репортер у Чечні»), поки що не перекладені на російську мову. Щоправда, після її смерті фонд Михайла Горбачова видав збірку репортажів Ганни під назвою «За что».

 

Лише один штрих post mortem. У той час, як іменем Анни Політковської названо площу у Римі, влада Москви відмовила її колегам у праві встановити меморіальну дошку на будинку, в якому вона мешкала й загинула. Під тим приводом, що від часу її смерті ще не минуло п’яти років.

 

До голосу Ганни Політковської прислуховувався цивілізований світ, в якому найвищими цінностями є людські права й свободи. Натомість його було заледве чути на безмежних євразійських просторах Російської імперії, що, як передбачала вона, остаточно стала на шлях відродження сталінізму.

 

Коли заглиблюєшся в історію держави, маятник якої упродовж століть постійно коливався між анархією та диктатурою, і спостерігаєш за тим, що відбувається у ній сьогодні, проймаєшся думкою: чи не є поняття «іншої Росії» переважно віртуальним? Можливо, це тільки вияв сумління жменьки правдолюбів, голоси яких наївно сприймають на Заході як настрої частини російського суспільства, запамороченого нині войовничим шовінізмом? Віддаючи шану Ганні Політковській, ми не маємо права на таку помилку.