detector.media
Борис Бахтєєв
, для «Детектор медіа»
28.08.2008 17:01
Імперія страшилок
Імперія страшилок
Чому ЗМІ нав’язують нам думку, що «наступним після Південної Осетії буде Крим», забуваючи про Придністров’я?
Висвітлення українськими ЗМІ грузино-російської війни продемонструвало одну вкрай небезпечну тенденцію. Дуже загально її можна сформулювати так: «четверта влада» дедалі виразніше нехтує відповідальністю за сказане й написане, її дедалі менше цікавлять суспільні наслідки сказаного й написаного. Зокрема, коли йдеться про делікатні теми, які мусили б вимагати так само делікатного висвітлення.
 
Одним із лейтмотивів матеріалів про війну між Грузією та Росією був такий: сьогодні – Грузія, завтра – Україна; сьогодні – Південна Осетія, завтра – Крим. Українцям навіювали майже впевненість у тому, що «завтра – война, завтра – в поход»; нікуди, мовляв, не подінетеся, напад Росії на Україну є лише питанням часу. Хоч бери та оголошуй надзвичайні заходи. Ну от, наприклад, такі. Яка там професійна армія? Поголовно всіх призивати, а строк служби встановити у п’ять років! Які там права людини, про що ви таке кажете? Яка там свобода слова? «Враг не дремлет»! Яке там підвищення соціальних стандартів – кріпити оборону треба! От саме такі настрої втовкмачували українцям ЗМІ. Настрої, прямо скажімо, панічні.
 
Звісно ж, події у Грузії не могли не викликати аналогій із Україною. Вони не могли не викликати спроб спрогнозувати поведінку Росії стосовно нашої країни. Не підлягає сумніву, що поведінка Росії на пострадянському просторі змушує мати на увазі будь-які сценарії її подальших кроків. От тільки чи справді прогнозуванням були більшість паралелей, які наводили медіа? Аж ніяк. Це не була аналітика – бо ані про детальний розгляд сценаріїв, ані про необхідні запобіжні заходи в них здебільшого не йшлося. Це не була публіцистика – бо суспільство не закликали до жодних дій. Винятки були дуже нечисленними. Це була... якась гіпотетична журналістика. Чи, може, віртуальна журналістика. Ледь не репортажі з полів вигаданих битв.
 
А суспільство підштовхували до трьох висновків. Перший: війна з Росією неодмінно буде. Після того зовсім не дивно, що багато хто з-поміж мешканців Сходу та Півдня країни беззастережно підтримували Росію у грузино-російському конфлікті. Навіювання думки про невідворотність війни з Росією, видавання аналітичних гіпотез за достеменний факт виглядало для тих людей оголошенням інформаційної війни проти Росії, у якій Росія однозначно виступала жертвою. Тепер цих людей буде дуже складно переконати в тому, що Київ ставиться до Росії та росіян не ворожо. Не дивно, що за умов, які вони вважали розв’язуванням інформаційної війни проти Росії, ці люди більше довіряли інформації з Москви, ніж інформації з Києва.
 
Другий висновок, до якого підштовхували суспільство, був таким: у війні з Росією Україна неодмінно програє. Годі й казати, що конструктивності в тому було нуль, це лише породжувало зневіру та суспільну апатію. І, знову ж таки, це поглиблювало впевненість значної частини українців у тому, що з Росією треба дружити, причому дружити на висунутих Росією умовах: іншого виходу Україна однаково не має, а поганий мир кращий за війну, тим більше війну безнадійну.
 
Третій висновок, навіюваний українцям, був чи не найдеструктивнішим. Полягав він от у чому: мешканці Криму, а радше за все й усього Сходу, підтримають російську агресію проти України й радітимуть із її приводу. Інакше кажучи, мешканців Сходу відверто, майже прямим текстом називали запроданцями й антидержавними елементами. А тепер хотілося б запитати: чи справді хтось вірить, що після таких майже неприхованих звинувачень ті самі кримчани та східняки візьмуть і сповняться любов’ю до України? Що вони почнуть більше довіряти мешканцям Заходу та Центру, так само як і офіційному Києву? Вибудовування стіни між «двома Українами» – от чим було таке навіювання.
 
Мешканців Севастополя при цьому взагалі змальовували як якихось монстрів, ворожих засланців. На що севастопольці, звісно, могли відповісти єдине: «А ми, поміж іншим, живемо у своєму місті. Вважаєте нас за ворогів – відпустіть нас до Росії». Будь-яка інша відповідь у системі координат, створеній українськими ЗМІ, була б нелогічною: справді, наполягають на тому, що Севастополь – українське місто, тоді як його мешканців в Україні ледь терплять і не хочуть вважати співгромадянами.
 
Головне ж, таке змалювання севастопольців є до великої міри неправдивим. Так, у цьому місті більше, ніж в інших, проросійськи налаштованих жителів. Так, проросійські організації є дуже активними, навіть галасливими. Але таких людей не так уже й багато, й більшість севастопольців цілком нормально ставляться до України й належності свого міста до неї. Так, маючи при цьому специфічні уявлення про геополітичне місце України – але то вже є вторинним. Принаймні, конфліктна антиукраїнськість у місті є не такою вже й поширеною.
 
А от чи зробила офіційна Україна за 17 років незалежності бодай щось, щоби – ні, не втримати Севастополь, а привернути його мешканців до себе, перетворити їх на переконаних патріотів? Чи зробила вона бодай щось, щоби довести: вона вважає севастопольців за своїх? Чи інформаційне поле України не є таким, яке постійно роздмухує дух конфронтації «великої України» та Севастополя, чи не фігурує Севастополь у загальноукраїнських ЗМІ лише тоді, коли там стається щось конфліктне? А може, українська влада розробила програму створення в місті значної кількості робочих місць, які були б набагато привабливішими за російський Чорноморський флот? Влада є байдужою до севастопольців, ЗМІ відштовхують їх від України, а потім усі обурюються: от які вони непатріотичні! А звідки ж тому патріотизму взятися?
 
Або візьмімо мовне питання. Мешканці Севастополя є вихідцями з усіх куточків колишнього СРСР – так історично склалося, до того призвела багатолітня військова спеціалізація міста. Вони в тому не винні. У більшості севастопольських шкіл до 1991 року українську мову не викладали навіть як предмет, і севастопольці в тому теж не винні. Зв’язки міста з Москвою завжди були потужними, російська столиця принаймні з повоєнного часу брала участь і в будівництві, й у налагодженні громадського транспорту – це також є фактом, який ми несилі змінити. Аж раптом виявилося, що севастопольці мусять раптом узяти й почати розмовляти в офіційному житті лише українською.
 
В Автономній Республіці Крим три мови є офіційними – українська, російська та кримськотатарська, остання – суто номінально, але йдеться зараз не про те. Севастополь є містом центрального підпорядкування, й закони та інші нормативні акти АРК на території, підпорядкованій Севастопольській міськраді, не діють. Російська мова в місті офіційно поза законом. Чи робить цей факт севастопольців прихильнішими до України? Запитання риторичне. До речі, чи часто ЗМІ згадують саме про цей аспект проблеми, про те, що адміністративно та законодавчо Севастополь – то не Крим чи, принаймні, не зовсім Крим?
 
Із розмов із севастопольцями стає очевидно: багато хто з них ставиться до української мови позитивно, хоче, щоб його діти її досконало знали. Щось на кшталт того самого, власне, ми спостерігаємо й у Києві: дуже багато людей мають дуже сентиментальні почуття до української мови, хочуть, щоб вона відроджувалася й посіла належне місце у громадському та державному житті, от тільки самі розмовляють російською: хай те відродження робить хтось інший чи хай воно робиться саме по собі. Отже, мине час, і в Севастополі з’явиться українська мова. Тільки це не буде завтра, не буде й післязавтра. От у тому й полягає чи не головна вада й нашої влади й нашого суспільства в цілому – ми не вміємо чекати, не вміємо йти до мети поступово. Або бездіяльність, або «давай-давай». Але чи не такий самий підхід домінує й у ЗМІ? Чи, взагалі, оцей от мовний аспект – саме в конструктивному річищі, а не в тональності «от кляті українофоби!» – стає предметом цікавості ЗМІ? Адже це саме медіа мусили б найперше сприяти взаєморозумінню українців, розумінню ними (і владою!) проблем одне одного! Чи сприяли такому розумінню масовані страшилки про Севастополь, запитувати, напевне, немає сенсу.
 
Хотілося б іще раз наголосити: можливість загострення стосунків між Україною та Росією насправді існує, так само, як і проблема поведінки в такій ситуації мешканців певних регіонів. Але тема ця є надто делікатною, щоб смакувати її й робити з неї «полуничку», предмет хворобливої зацікавленості, щоб роздмухувати навколо неї ажіотаж. Складна проблема може стати від того нерозв’язною.
 
Висвітлення грузино-російської війни привернуло увагу ще до одного факту, якого, здавалося б, не могло бути, бо не могло бути ніколи. Адже зазвичай коли йшлося про невизнані державоподібні утворення на теренах колишнього СРСР, у тісній зв’язці згадували не два, а три таких утворення – Абхазію, Південну Осетію та Придністров’я. Між керівництвом усіх цих трьох територій існують тісні стосунки, вони часто координували свої дії. Придністров’я розташоване на самому кордоні України, там перебувають російські війська. Але не пригадується, щоби бодай хтось згадав про Придністров’я та пов’язані з ним проблеми ані під час грузино-російської війни, ані тепер, коли Росія визнала незалежність Абхазії та Південної Осетії. Що це? Дивовижна делікатність, політкоректність? Чи, може, якщо у Придністров’ї, на щастя, не вибухнуло, то й предмету цікавості для наших ЗМІ немає? Ну а проблеми, загрози, які стосуються й України – то кому вони потрібні?
 
Натомість, Перший радіоканал, який ділять між собою Національне радіо та ТРК «Ера», наполегливо транслював виступи та висловлювання представників саме Придністров’я на Всесвітньому конгресі українців. Ні, в них жодним словом не йшлося ані про грузино-російську війну, ані про позицію українських організацій Придністров’я щодо неї. А йшлося про те, як у Придністров’ї все чудово: українське життя вирує, українська мова є однією з державних, українські школи діють. І не біда, що, за свідченнями очевидців, багато шкіл, що вважаються українськими, є такими лише офіційно, а викладання в них ведеться російською. Не біда, що на численних фотографіях Тирасполя, які я бачив, не вийшло вгледіти написів жодною іншою мовою, крім російської. Не біда, що дорожні знаки, які вказують назви населених пунктів, виконані трьома офіційними мовами – російською, українською та молдавською в кириличному написанні, й один із них, за свідченням очевидців, виглядає так: «Ташлык Ташлык Ташлык» – тобто, співробітники офіційних органів навіть не знають, що в українській – буцімто офіційній! – мові не існує літери Ы. Ні про що таке делегати Конгресу не згадували, але у слухачів мало виникнути враження: як усе добре в цій невизнаній республіці, як там шанують права національних груп – тож, напевне, й в Абхазії та Південній Осетії так само.
 
А взагалі – що знають українці про Придністров’я, про проблемний регіон, розташований під самим боком (із Києва до Тирасполя ближче, ніж до Львова, Одеси чи Харкова)? Що повідомляють про цю територію наші ЗМІ? Чи знають українці про суттєві відмінності між Придністров’ям та Абхазію з Південною Осетією?
 
Скажімо, між Абхазією та Грузією немає не лише транспортного сполучення, а й телефонного зв’язку. Так само чи майже так само й між Південною Осетією та Грузією. Натомість сполучення між Придністров’ям та Молдовою функціонує нормально. Чимало придністровських власників автомобілів мають, окрім придністровських, ще й номерні знаки загальномолдавського взірця, видані МВС Республіки Молдова, й відтак можуть подорожувати не лише Україною, Росією, Білоруссю та Казахстаном (лише ці країни визнають автомобільні номери тираспольського взірця, що їх видає МВС Придністров’я), а й їздити в західному напрямку. Ба більше: не такою вже рідкістю є, коли мешканці Придністров’я мають три паспорти – придністровський, російський та молдавський. Отже, ситуація у Придністров’ї істотно відмінна від кавказької. Чому українці про це не знають? Нецікаво, нема в тому ніякого драйву, адреналін не виділяється?
 
Після всього, що сталося, наші ЗМІ важко назвати інакше, як імперією страшилок. Хоча, знову й знову: а що в тому такого вже дивного? Репортажі з віртуальних полів віртуальних битв? Але коли оперувати невеликим набором універсальних кліше, з яких можна склепати будь-який репортаж про будь-що, хіба віртуальний репортаж стає такою вже проблемою? Коли глибоко вникати у конфлікт, про який повідомляється, не заведено, то чи така вже різниця, існує той конфлікт насправді чи ні? Коли править бал розважальна журналістика й коли, судячи з повідомлень ЗМІ, яка-небудь зірка протягом двох тижнів виходить заміж за трьох різних чоловіків, то ані зміст інформації, ані її суспільні наслідки вже не мають жодного значення. Головне – полоскотати публіці нерви. Навіть коли спосіб цього лоскотання дуже нагадує гру з вогнем.
detector.media
DMCA.com Protection Status
Design 2021 ver 1.00
By ZGRYAY