Я щиро вірю режисеру Олесеві Янчуку, коли він говорить про те, що головна мотивація до зйомок стрічки «Владика Андрей» – магія постаті Андрея Шептицького. Також вірю, коли він нарікає, що через надмір матеріалу фільм доводилося краяти майже по-живому, ампутуючи милі серцю архівні деталі: 2 години 40 хвилин – 2 години 25 хвилин – і нарешті фінальні 2 години 5 хвилин. Навіть не сумніваюся, коли режисер зауважує, що замовниками цієї хірургії були передовсім кінодистрибутори – а так би ні-ні, рука б не піднялася на святе...

 

І ще я щиро вірю в те, що й дистрибутори наполягали на своєму, бо розуміли: один із кількох одиниць знятих в країні фільмів їм доведеться показувати «по-любОму». При цьому можу припустити, що багато хто з цих дистрибуторів щиро й «по-лЮбому» показав би український повний метр. Якби я була дистрибутором, я б навіть мріяла показати такий фільм. Такий – але не цей.

 

Спробую пояснити. Річ у тім, що показувати навчальне кіно без чіткої фабули, де сюжет вибудовується за хронологічним принципом, де глядач одночасно стикається із надміром архівних подробиць, театральною умовністю декорацій (в ролі золотої таці - пофарбований бронзівкою пластмасовий підніс) і надуманою умовністю діалогів, -  причому не якихсь афористичних, цікавих діалогів, а просто будь-якого осмисленого спілкування персонажів у кадрі («Наш Казя запізнюється» - «Не запізнюється, а затримується» - «Наш сад не змінився» - «Зате ми змінилися: буває день не подивишся в дзеркало, а вже зморшка тут, зморшка там...» - «Ці зморшки вам личать» - що це, як не художня імітація «світської бесіди»?)… Демонструвати таке кіно на великому екрані - це якщо й не прокатно-патріотичний подвиг, але вже точно продиктований чи то міркуваннями патріотизму, чи то політичної лояльності виняток із загальної практики.

 

 

 

На тлі сучасних кінобіографій (згадаймо бодай одну з останніх картин в цьому жанрі – кінобіографію Едіт Піаф «Життя в рожевому кольорі», кілька номінацій на Cesar) із художньо опрацьованими фабулами, тонко прописаними діалогами та бездоганно вивіреним (читай: дорогим і чесним) візуальним рядом, «Владика Андрей» на великому екрані виглядає непереконливо, якщо не сказати - анахронічно.

 

Проте, якщо це кіно не для прокату, тоді – для чого? Для уроків історії? Але де, в якій такій українській школі його би могли собі дозволити показати? Для пізнавального телеканалу? Так немає ж у країні такого каналу! Для денних ефірів великих каналів – так званих «сімейних»?

 

Переконана, що на цей фільм учнів треба водити шеренгами. Це, можливо, зіпсує їхнє уявлення про українське кіно (що ж, треба чимось жертвувати...), зате вони хоч щось дізнаються про Шептицького. Більше того – запам’ятають його у виконанні актора Сергія Романюка. А це варто побачити.

 

 

 

 

По суті, не було б Романюка, можна було б сміливо продавати цей фільм на радіо. Адже більшість декорацій – імітовані, більшість ролей у фільмі – ілюстративні. Краще або гірше зіграні, або й не зіграні взагалі. У Янчука, який вибудовує фільм на одному акторі,  таке не просто є можливим, таке є правилом (так само як «Нескорений» – це тільки Григорій Гладій, «Владика Андрей» – це тільки Романюк). Із картини в картину влучність режисера із головним героєм – по-вільгельмному телівська.

 

 

 

Натомість щодо ролей другого плану, то тут Янчук строчить довгими кулеметними чергами за принципом «влучив – не влучив», а то й взагалі керується якимись іншими, не пов’язаними з мистецтвом міркуваннями. Як інакше пояснити, що роль головної героїні фільму виконує дочка режисера (Вікторія Янчук) – настільки по-дитячому... свіжа, що романтична героїня в її виконанні виглядає по-дитсадківському несерйозно. Все б нічого, тільки дитяча пристрасть аж ніяк не в’яжеться із фатальною роллю цього почуття в біографії героїні: дитинна закоханість, за сюжетом, стає причиною самотності героїні та майбутнього постригу. «Не вірю!».

 

 

 

Власне, незіграність (необов’язковість) ролей другого плану вбила і ту фабулу, слабкий слід якої у фільмі дозволяє говорити про «художність» картини. Янчук, вочевидь, мав намір показати історію Андрея Шептицького як історію його персонального іуди: Стефан, людина з близького оточення Шептицького (замолоду Євген Нищук, в старі роки – Януш Юхнецький), під тиском НКВС стежить за митрополитом. І – фільм цього факту не доводить, проте досить прозоро натякає – цілком імовірно, труїть свого патрона.

 

 

 

 

Як і стрічка взагалі, образ Стефана теж, в основному, будується на крупних планах: замість історії та характеру великим планом пронизливий погляд. Усе, що бачить глядач: блакитні очі Євгена Нищука повні сліз, решта – не наративно. Відтак, й історія зрадника, й історія зради потонули в тих сльозах, а сюжет являє собою хронологічне нанизування епізоду на епізод. Ось Шептицький дитина, далі Шептицький юний, ось він із кайзером – переконує можновладця в необхідності відкрити Львівський університет; Шептицький про німців – «це вже не німці Гете»; Шептицький про більшовиків – ці теж, не від Гете цього.

 

Набір біографічних цитат, подекуди майже анекдотів (в тому первісному значенні слова анекдот – «випадок, що реально мав місце»): зустріч на балу, якась панянка з ним кокетує, як шкода, мовляв, що такий імпозантний пан прийняв схиму; на що Шептицький відповідає: мовляв, я ж тоді не знав вас, бо інакше б так не вчинив... Для ілюстрації цього пустого анекдоту Янчук влаштував цілий бал. Імовірно, щоби довести нам дотепність Шептицького. Чи варто? Не знаю. Адже все одно не довів...

 

 

 

У прокат має вийти 30 копій картини. Будь-який продюсер скаже: мало. З 4 вересня почнеться прокат по всій Україні. Я маю три слабкі аргументи щодо того, чому варто подивитися цей фільм: по-перше, з патріотичних міркувань, тобто бути гідними глядачами рідного кінопрокату. Зрештою, повторюся, цього року в Україні знімається лише 5 ігрових картин – і ось одна з них. По-друге, заради Романюка. Це його етапна роль, і чи з таким темпами (5 картин на рік...) у нього буде інша нагода зіграти велику роль у великому фільмі – важко прогнозувати, тож вартим видається компроміс: подивитися велику роль в досить посередньому фільмі. І третій аргумент – елементарний лікнеп. Чи багато ви знаєте про Шептицького? Ця постать воістину варта двох годин і п’яти хвилин вашого часу. 

 

«На якого глядача розраховане ваше кіно?», - запитали в Янчука на прес-конференції. Стандартне запитання – стандартна відповідь: «Цей фільм знайде свого глядача...». Зрештою, питання справді не в глядачі. Глядач є. І попри це, з кіно чомусь знову не склалося. 

 

P.S. Мій колега Отар Довженко («Геббельс би плакав»), пояснюючи необхідність української пропаганди (на випадок війни) «цинічної, брехливої, безсоромної, єзуїтської, жорстокої, окозамилювальної – такої, якою тільки й може бути пропаганда під час війни», просив когось, хто раптом знає, навести приклади «успішної, але гуманної і правдивої пропаганди».

 

Гуманна пропаганда – це нормальне мистецтво і нормальні освітні програми з гуманітарних дисциплін. Адекватна суспільна шкала координат. Тобто мистецтво, яке існує в одному конкурентному полі з іншим мистецтвом, а не з підручником історії. І підручник історії, який конкурує не з дитячою розфарбовкою, не з телегрою «Перший мільйон», але й не – інша крайність – із поіменним переліком жертв Другої світової.

 

Коли є проблеми з освітою і мистецтвом, тоді на авансцену виходить «кризовий менеджмент» державного механізму – пропаганда. Тобто, пропаганда – не майте ілюзій – це те, що замість культури.  

 

«Коли я чую слово «культура» - я хапаюсь за пістолет», - це, до речі теж він, Геббельс. У сучасній Україні Геббельсу за пістолет хапатися навряд чи довелося б, але й плакати, гадаю, теж. Його б чекало дуже багато роботи на нашому Полі Чудес, де замість того, щоби вчитися, вчитися і ще раз вчитися, наївно вірять у соборну силу Голодомору і в те, що з закопаних у пісок монет, виростають прекрасні фільми – мовляв, справа лише в їх кількості...

 

 

Олесь Янчук – кінорежисер, продюсер.

Нар. 1956 р.

 

У 1979 – 1984 роках вивчав кінорежисуру у Київському Державному інституті Театрального Мистецтва ім. Карпенка-Карого.

Кілька років працював асистентом режисера на кіностудії ім. О.Довженка.

У 1991 році створив свій перший повнометражний художній фільм «Голод -33».

На Першому Всеукраїнському кінофестивалі цей фільм одержав Головний Приз та кілька дипломів.

У 1992-1998 роках «Голод -33» представлявся на багатьох міжнародних кінофестивалях Північної Америки та Європи.

Зняв фільми:

«Атентат. Осіннє вбивство у Мюнхені», 1995

«Нескорений», 2000

«Залізна Сотня», 2004

«Владика Андрей», 2008

 

У вересні 1998 року указом Президента України, Олеся Янчука нагороджено почесним званням – Заслужений діяч мистецтв України.

 

Анотація до к/к «ВЛАДИКА АНДРЕЙ ».

( автори сценарію: М.Шаєвич, О.Янчук, режисер-постановник О.Янчук)

Чи часто замислюємося ми про сенс життя, чи часто в коловороті буття, звертаємо погляд свій на тих, хто перебуваючи серед нас, непомітно змінює наш внутрішній світ і світ зовнішній.

-                                   “ Навіщо ти робиш це?” – питали його і чули у відповідь;

-                                   “ Бо народ мій, якого я частка, потребує допомоги”.

Тягар цієї болі він ніс усе життя, усі важкі, криваві роки, крізь всілякі випробування, переслідування і репресії різних політичних режимів від царської влади до Сталіна і Гітлера.

Послушник, священик, єпископ, Митрополит, а по-перше, духовний пастир народу, він серед бурхливих, кривавих хвиль залишався островом, до якого причалювали злиденні і пригнічені; в ньому вони знаходили співчуття і надію, відчували в ньому промінь Бога, який просякнув його ще в дитинстві, бо визрівав він в духовних обіймах матері – щирої служниці Господа.

Митрополит Андрей був людиною, оздобленою любов’ю, любов’ю до Бога і тому був дужим, хоча хвороби і знесилювали його фізично, а останні майже п’ятнадцять років він був прикутий до ліжка, а пересувався на візку.

В часи найжорстокіших випробувань Владика Андрей не тільки священик-душепастир, а й видатний дипломат, філософ, пристрасний публіцист, захисник української ідеї і культури.

Його мудра виважена політика гуртувала і об’єднувала народ.

Ніколи не було в нього гніву до тих, які його ненавиділи.

Ніколи не було в нього злоби проти тих, які кривдили його.

Ніколи не пропагував він ненависті чи національного шовінізму.

Все життя він опікувався сполукою церков, бо сполука церков – це сполука людей. Любов до ближнього, любов до всіх, навіть до ворогів – було його кредо .

Його зброєю було Слово.

Його зброєю була Любов.

І цієї зброї страшились наділені владою, бо їх зброєю була брехня і кривда , якою вони охороняли трони свої.

Цей фільм, який охоплює все життя Митрополита Андрея від шестирічного віку до останнього подиху, ставить за мету художніми засобами, емоційними фарбами створити портрет людини, яку намагались принизити і спотворити далекі від духовного світу діячі.

Торкаючись маловідомих сторінок історії, насамперед, Західної України, автори намагаються окреслити головні етапи життя Митрополита Андрея, висвітлити духовний світ його, який, надіємось, вплине на світ сьогоднішній, і змінить когось на краще.