detector.media
28.08.2008 11:26
Микола Рябчук: «Я – український космополіт»
Микола Рябчук: «Я – український космополіт»
Переважно низька професійність наших мас-медій – що проросійських, що прозахідних – більша проблема, ніж українофобська російська пропаганда.
 
У 70-роках Микола Рябчук разом з Грицьком Чубаєм та Олегом Лишегою став творцем «львівського літературного андеграунду».
 
Згодом поет, прозаїк, перекладач, і публіцист Рябчук закінчив Літературний інститут ім. Горького в Москві, працював у журналах «Всесвіт», «Сучасність», «Критика».
 
Зараз він досліджує проблеми становлення національної ідентичності та формування громадянського суспільства в Україні, викладає в кількох американських університетах. Його найвідоміші праці «Від Малоросії до України: парадокси запізнілого націєтворення» (2000) і «Дві України: реальні межі, віртуальні війни» (2003), перекладені кількома європейськими мовами, служать навчальними посібниками для всіх, хто вивчає Україну на Заході.
 
- Bи багато публікуєтеся і викладаєте україністику за кордоном. Чи затребувані ваші праці в Україні?
- Ми живемо в глоблізованому світі, де, гадаю, залишатиметься дедалі менше місця для якоїсь «своєї» хуторянської науки чи «окремої» хуторянської журналістики. В ідеалі всі чи, принаймні, більшість наших професіоналів повинні стати конкурентоздатними на світовому ринку. Не лише футболісти чи музиканти, а й викладачі університетів, журналіти, політики. Для цього, звісно, крім фаховості, потрібне ще й знання іноземних мов чи, принаймні, однієї з них – єдиної справді світової – англійської. Власне, одне з другим пов’язане. Правду кажучи, я не вірю, що можна бути добрим фахівцем, зокрема в гуманістиці, без знання мов. 90% наукової інформації у сучасному світі публікується англійською. Тож ніякою російською-польською тут не обійдешся, хоч їх і бажано знати, так само як і французьку та німецьку.
 
Особисто я не розділяю своєї праці в Україні та за кордоном. Тобто різниця, звичайно, є: в одному випадку це для мене як гра в національному чемпіонаті, а в другому – як виступ за збірну. Але й там, і там я намагаюся грати однаково добре. Просто в нас тут набагато більше суперників, які не здатні поцілити по м’ячу, і тому б’ють по ногах. Гляньте, наприклад, на наші інтернет-форуми – це ж просто якась параноя!.. Я в жодній країні світу, за винятком, може, Росії, не бачив стільки аґресії, такого оскаженіння – у суто інтеліґентських, здавалося б, дискусіях.
 
Звичайно, я не писав би своїх книжок та статей, чи, в кожнім разі, не видавав би їх в Україні, коли б не вважав їх затребуваними, коли б не бачив, що їх читають і обговорюють. Сьогодні мій стан – і матеріальний, і соціальний – досить мало залежить від публікцій удома. За останню німецьку книжку, наприклад, я отримав більший гонорар, ніж за всі свої тутешні книжки гамузом. Так само і з газетними коментарями – у європейських виданнях вони коштують 200-300, подеколи 400 євро. Більшість останніх статей я написав англійською, а тоді переклав сам себе українською – наприклад, для «Критики». Повірте, що з цими автоперекладами я морочуся аж ніяк не задля гонорарів. Вони якщо й є, то цілком символічні. Мене цікавить сама країна. Вона перспективна. Трохи пришелепувата, але це зміниться. Принаймні мені, як і багатьом моїм друзям, хотілося б цьому посприяти.
 
Я всім кажу, що я космополіт, але при цьому уточнюю: український космополіт. Це означає, що я почуваю себе громадянином світу, а проте я народився й виріс у цій країні, і тому маю до неї особливий сентимент. Можете назвати це патріотизмом.
 
- Отже, коли ви розповідаєте про Україну на Заході, то все ж виявляєте певну суб’єктивність?
- Це залежить від жанру. У приватних розмовах чи газетних виступах я не уникаю оціночних, суто суб’єктивних суджень. Але в академічних лекціях чи аналітичних статтях я, звісно, намагаюся бути максимально об’єктивним – наскільки це взагалі можливо.
 
Звичайно, є ще й проблема контексту. На Заході нас дуже часто трактують через російську призму. Україна лише недавно з’явилася на картах світу, зокрема й на розумових картах, тобто в уяві, в полі зору тамтешніх мешканців. До цього її просто не існувало – була лише велетенська червона пляма на одну шосту світу під назвою СССР, чи Росія, – що, власне, для більшості іноземців було те саме. Вся російська історіографія кілька століть працювала на неіснування України, на її неприсутність у свідомості світу. Вона й досі на це працює – і то не лише в Росії, а й по західних університетах, де російська іміграція завжди була досить впливою. І завжди була досить імперською й переважно українофобською. А ще ж є потужні російські мас-медіа, досвідчена дипломатія, переплетена зі спецслужбами, та й могутня імперська література, зрештою, – від Пушкіна й Достоєвського до Булґакова й Бродського. І вся ця махина працювала й працює на неіснування України – як через пряме заперечення, так і через дискредитацію, оббріхування, приниження.
 
Тому за кордоном я висловлююсь дещо м’якше і про українську владу, і про українське суспільство, ніж удома. Це не означає застосування подвійних стандартів. Просто я враховую, що все зле про Україну давно вже сказано – до мене й без мене. Якась правда у сказаному, звісно, є, але є й чимало вигадок, міфів та пересмикувань. Я не мушу повторювати вже сказаного, я мушу продовжувати розмову – спростовувати нісенітниці, розставляти акценти, давати альтернативні – максимально об’єктивні, за змогою, – інтерпретації.
 
- А що ви говорите про Захід на Заході?
- Тут навпаки, на Заході я значно критичніший до Заходу, до Америки, до Євросоюзу, ніж в Україні. Знову ж таки – через контекст. Адже Україні і без моїх арґументів та інвектив існує могутня антизахідницька течія з глибокими традиціями в російсько-православній цивілізації. Вона потужно підживлюється сьогодні московськими мас-медіями, церквою, дипломатією, спецслужбами. Всі ці інституції тісно між собою взаємодіють – я навіть не певен, чи їх можна відокремити одна від одної. Плюс місцеві прогресивно-комуністичні  та крайньо-націоналістичні радикали, котрі, на мій погляд, субсидуються й маніпулюються тими ж таки імперськими інституціями.
 
Тому все, що можна сказати про Захід поганого, давно вже сказано. Половина населення України, яке дивиться виключно російське ТБ, нічого іншого про Захід, власне, й не знає. І мені важливіше у цьому контексті спростувати невіглаські міфи й стереотипи, представити альтернативні погляди і збалансовану, об’єктивну інформацію, ніж долучатись до хору попівсько-ґебешно-комуністичних та ксенофобсько-антисемітських критиків.
 
Повірте, я знаю краще від них усі недоліки Заходу. І я не соромлюся їх на Заході критикувати. Говорити їм про подвійні стандарти, еґоїзм, боягузливість, парохіальність. Але в Україні куди важливіше говорити про наші власні вади і помилки. Критика Заходу в Україні непродуктивна хоч би тому, що Захід її все одно не чує, а українці чують і деґрадують від цього ще більше. Бо знаходять таким чином виправдання власній ксенофобії, лінощам, неспроможності ані як слід організуватися, ані довести до пуття жодну справу. «Зате в нас пісні найкращі!» – каже відомий анекдот.
 
- Ви казали про тривалу неприсутність України у свідомості Заходу. А чи можна говорити про якісь зміни нашого культурного іміджу за останні роки?
- Якщо порівнювати з 91-им роком, коли про нас взагалі нічого не знали, то звичайно. Хоча виразний культурний імідж не формується, як ви розумієте, за рік чи два. Росіяни й поляки формували свій культурний імідж на Заході кілька століть. Це робилось насамперед на особистому рівні: вони завжди мали національну еліту – аристократію, яка жила по Берлінах, Баден-Баденах, Парижах, Женевах. Вони спілкувалися з німецькими колегами, знали, що ставлять у Віденському театрі, які нові книжки читають і обговорюють у Франції. Вони мали там друзів, дружин і коханок. Досконало володіли європейськими мовами. Взаємодія культур відбувається на різних рівнях – не лише на державних, а й на оцих мікрорівнях міжособистісного спілкування. І це дуже важливо. Ми повинні опанувати цей рівень, хоч це і забере багато часу. Але це вже відбувається.
 
Розумієте, щоб українська культура заіснувала в Європі, потрібні не лише добрі тексти, добрі твори. Їх у сучасному світі чимало, конкуренція дуже висока. Тож потрібна ще й певна культурна синергія. Потрібні митці, які знають Європу, які здатні зі своїми колегами, продюсерами, видавцями розмовляти їхньою мовою. Має вирости покоління людей, яке вільно в цьому світі почувається, знає мови, їздить на фестивалі, заводить друзів і стежить безпосередньо за всіма західними новинками, а не чекає, поки з Москви нам що-небудь перепаде.
 
- Тобто проблема не у відсутності відповідної культурної продукції, а в її просуванні?
- Абсолютно. І тут не варто надіятися на державу. Очевидно, держава може дещо зробити: не заважати або навіть у чомусь допомогти. Але великих надій на державу покладати не варто. Ну, виділить Міністерство культури якийсь мільйон, завезе кількох членів Спілки письменників на фестиваль в Единбурзі чи Роттердамі. Поп’ють вони там пива або горілки, поїдять у готелі сала, пройдуться гуртом по місту – хоч я знаю й таких, що не ходять, бо бояться загубитися. Жоден з них не знає ніякої мови. І що толку з такої поїздки?
 
Поки що українська культура пробиває дорогу у світ сама, без держави, і слава Богу. Візьміть, до прикладу, найуспішніших наших письменників. Ні Курков, ні Забужко, ні Андрухович ніякої державної допомоги не потребують. Навпаки, вони всіляко від її панських ласок, нагород і відзнак дистанціюються.
 
Водночас будьмо реалістами: створити на Заході привабливий імідж укрїнської літератури так само важко, як, скажімо, творити в Україні привабливий імідж літератури албанської чи кампучійської. Ви не введете на український ринок відразу десяток албанських письменників – хоч би вони були щонайкращими. Потрібен для початку хоча б один, як Ісмаїл Кадаре. Аби показати, що це справді серйозна література. Встановити точку відліку, своєрідну шкалу. А тоді сказати: там є ще один, не гірший. І так далі. Це як закон паровоза: одне ім’я тягне за собою наступне, творить систему координат. У Польщі це вже вдалося, Андрухович «потягнув» за собою  цілий «Станіславський феномен», а відтак і Жадана, і Дереша, і Сняданко, і багатьох інших.
 
Тепер подібне відбувається у Німеччині, де Андрухович уже добре ввійшов на ринок і, сказати б, інтелектуальний обіг. І це пов’язано не лише з тим, що він справді добрий письменник. Він європейський у своєму письмі, ближчий і зрозуміліший за ментальністю – всі його культурні коди, асоціації, гумор. Він значно зрозуміліший, ніж той же Жадан – теж блискучий письменник, але з надміром специфічно совєцьких, харківських речей. Його легше зрозуміти в Москві, ніж у Берліні. Ну а крім того, Анрухович знає німецьку мову. Він вільно спілкується з публікою, з німецькими колегами, видавцями, журналістами. Це теж важливо.
 
- У 70-х ваше львівське поменшкання було центром літературного андеграунду, де збиралися сьогодні вже легендарні Грицько Чубай, Олег Лишега, Віктор Морозов. Юрій Андрухович каже, що трохи згодом саме тут пройшов «альтернативний курс лекцій з української літератури» на ваших «невичерпних покладах заборонених плодів самвидаву». Чи ностальгуєте сьогодні за тими часами?
- Я розрізняю ці свої два періоди, як два різні життя. У мене було львівське життя, яке закінчилося. Можна жалкувати за ним, можна трактувати його по-філософськи, але в кожному разі, це було інше життя і інший Микола Рябчук. Я ні від чого не відрікаюся, воно було по-своєму чудовим. Але воно не могло тривати вічно – молодість минає, як це не прикро визнавати. Разом з нею минає певна безтурботність, коли ти живеш сьогоднішнім днем і не надто переймаєшся, що там буде далі. Життя було настільки повним в той момент, що все решта не здавалося аж таким важливим. Це був гарний період – таке неформальне братство з друзями, товаришами по розуму, яке всіх дуже зближувало. Для всіх молодих людей дуже важливо відчувати, що ти не сам, що є з ким разом любити інші книжки, іншу музику і дивитися на світ не так, як зобов’язує суспільство, тим більше тоталітарне. Було дуже важливо мати цих всіх однодумців і обмінюватися ідеями, книжками, враженнями, новими творами.
Але все минає. Мені було 30 років, коли я переїхав до Києва – якраз такий час, коли треба дорослішати. Я знаю людей, які і далі продовжують вести такий спосіб життя – і дехто навіть успішно. От наприклад Олег Лишега – він зберіг цю юнацьку нескаламученість мислення. Але може це тому, що він від самого початку мав якусь, сказати б, дзен-буддистську мудрість, дивився на все відсторонено й іронічно. Це його рятувало і тоді, і тепер. Також Костя Москалець. Але таких людей дуже мало. Натомість у більшості випадків це виглядає досить курйозно або й трагічно – є люди, які на цьому шляху обламуються, деградують, спиваються або просто стають інфантильними. Я вибрав життя у світі, а не поза ним. Воно має свої недоліки, але й має свої переваги. Я маю родину, яку люблю і якою, наскільки мені вдається, опікуюся, маю працю, яка мені подобається. Київ мені теж подобається, хоча я тут досі почуваюся іммігрантом – але тут усі іммігранти. Запитайте, наприклад, чи хто з них знає, що до кінця 18-го століття це було переважно польськомовне місто! І що російської мови тут узагалі не звучало – лише на околицях було трохи української та ідіш!..
 
- Зараз вас можна побачити в ролі публіциста, лектора, доповідача на конференціях, але не письменника, автора художньої літератури. Чому ви перестали писати?
- Це болюче питання... У принципі, я й далі вважаю себе письменником в широкому значенні. Адже в сучасному світі межа між художньою і нехудожньою літературою дуже розмита, затерта. «Чистої» прози і поезії я тепер справді не пишу, але пишу есеїстику, яка є їхньою сублімацією. Вона має художню структуру. Там є розвиток сюжету, теза, антитеза, є катарсис. Цієї осені на Форумі видавців у Львові я сподівюся презентувати відразу дві збірки есеїстики - одну видає львівська «Піраміда», другу – «Класика».
 
А прозу й поезію я перестав писати у другій половині 80-х, під час перестройки. Може, тому, що з’явилась нарешті можливість леґально це все друкувати. А це вже не так цікаво, як писати для друзів у андеґраунді. Можливо, це також пов’язано зі зміною способу життя: я переїхав зі Львова до Києва, вийшов з андеграунду і прилучився до істеблішменту – став редакційним працівником. Я працював у «Всесвіті» редактором, старшим редактором, заступником головного редактора – це забирає багато часу й енергії. Все це якось збіглось докупи: я не втратив хисту, але втратив драйв. Технічно я міг би писати щодня, бо добре знаю, як це робиться, і міг би продукувати книжку за книжкою. Але навіщо? Можеш не писати – не пиши. Так казав покійний Чубай, і це дуже мудро. Вже так багато всього написано!
 
Інша річ – журналістика. Це ремесло, без претензій на вічність.
 
- Одна з ваших книжок називалася «Зона відчуження: українська олігархія між Заходом і Сходом». А в якому стані, на вашу думку, ця «олігархія» перебуває тепер? На кого сьогодні орієнтується політична й економічна еліта?
- Українська олігархія – явище доволі різнолике і різношерсте, його нелегко звести до одного знаменника. Якась – доволі значна, на мій погляд, – її частина зав’язана й досі на кримінальний чи напівкримінальний бізнес, який, зрозуміло, легше робити на сході, за російсько-есенґешними методами. Для декого з них правова держава європейського типу не лише шкідлива, а й смертельна. Але є й інша – менша, а проте, як мені видається, кмітливіша й динамічніша – частина олігархії, котра усвідомлює стратегічні вигоди від розпрозорення бізнесу, встановлення чітких правил гри, стабільної демократії та інтеґрації у євроатлантичні структури.
 
Звичайно, я спрощую. Реальний поділ між олігархами набагато складніший. Власне, цей поділ проходить тою чи тою мірою в головах кожного з них. Сьогоднішня олігархія, я б сказав, перебуває у стані своєрідної шизофренії. Переважно це недурні люди, котрі здебільшого усвідомлюють усі переваги правової держави і чесного бізнесу. Але розум – одне, а серце – інше. Більшість із них мають переважно бандитські "підставові інстинкти", із якими розпрощатися приблизно так само важко, як кинути пити, палити чи зіскочити з голки. Пам’ятаєте останню серію «Хрещеного батька»? Коли Корлеоне-молодший хоче цілком леґалізувати свій бізнес і покінчити з темним минулим? От тільки ще кілька останніх оборудок треба полагодити, ну, ще кілька, ну, ще... Отак і з нашими олігархами. У «Хрещеному батькові» все це закінчується, як ви пригадуєте, трагічно.
 
Ми мали шанс почати все з чистого аркуша після революції і більшість олігархів, мені здається, була готова до цього. Але державна влада мала подати чіткий сиґнал. А головне – стати зірким, безстороннім і надійним суддею. На жаль, вона виявилась не на рівні історичного виклику. Та й суспільство ще не навчилось, не призвачаїлось ефективно й системно впливати на владу. Але це питання часу. Звичайно, роль безстороннього рефері і наглядача в нашій ситуації міг до певної міри відіграти Захід. Але для цього знову ж таки потрібен чіткий і зрозумілий усім сиґнал: перспектива членства в ЄС і в НАТО, що для наших конкретних хлопців мало би означати «ну, все, зав’язуєм, пацани!»
 
- Як ви ставитеся до введення української як обов'язкової мови кінематографу. Чи не посилює це розкол між проросійською і прозахідною частинами українців?
- А ви запитайте словенців, як вони ствляться до словенської мови у кінематографі. Їх усього два мільйони і всі вони загалом непогано розуміють сербську. А проте дублюють фільмів і перекладають книжок куди більше, ніж наша 50-мільйонна Хахландія.
 
Я не бачу проблеми для нормальних людей, оскільки всі вони тою чи тою мірою знають українську мову. За статистикою, практично всі громадян України розуміють українську, дві третини – володіє вільно. Проблему розкручують московські мас-медіа, що по-своєму зрозуміло, оскільки для росіян це втрата величезного халявного ринку, а ще більше – втрата колоніальної України, яка поступово визволяється від розумового покріпачення та комплексу інтелектуальної меншовартості щодо імперського «Центру». Ну, і, зрозуміло, діють також різні лобістські групи в самій Україні, бізнесові та політичні, які годуються з того ж таки «Центру».
 
Кільканадцять років тому, пригадую, подібний ґвалт стояв із приводу «українізації» телебачення. Але якось привичаїлися, і навіть російскомовні глядачі, я помітив, у багатьох випадках визнають, що українські переклади кращі – як, наприклад, серіал про Симпсонів.
 
Словом, я не бачу проблеми в тому, що кілька десятків мільйонів українців отримають можливість – не десь у Росії, а у власній країні – дивитися фільми, телебачення, чи здобувати вищу освіту власною мовою. Що ж до тих, кому ця мова ненависна чи неприємна, зауважмо, що в Україні не бракує російських телеканалів, книжок, відеофільмів, не кажучи вже про власне російські фільми, котрих поки що ніхто не дублює, лише субтитрує. Ще більше всього цього добра у самій Росії – для росіян, зрозуміло, не для українців.
 
А загроза розколу, гадаю, існує головним чином в уяві тих, кому дуже вже цього розколу хочеться.
 
- Наскільки впливовими є сьогодні ЗМІ і, зокрема, російські та проросійські ЗМІ в Україні? Чи матимуть вони реальний вплив на політичну активність громадян під час наступних виборів?
- Важко відповісти на це запитання, оскільки ми знаємо лише кількісні показники присутності російських та проросійських ЗМІ в українському медіа-просторі, але не знаємо якісних. Ми знаємо, що їх справді багато, але не знаємо, яким є сприйняття їхньої інформації серед наших громадян. Для цього потрібне було б окреме соціологічне дослідження. Кучма з Медведчуком, якщо пригадуєте, контролювали майже весь медіа-простір, але це лише подовжило агонію режиму, проте його не врятувало.
 
Російська пропаґанда сьогодні є досить активною, аґресивною і українофобською. Припускаю, вона може мати великий вплив у тих реґіонах (насамперед у Криму), де населення, як і в самій Росії, не має практично доступу до альтернативних джерел інформації. Але там, де альтернатива присутня, пропаґанда виявляються доволі безсилою: вона саме себе знищує, робить смішною. Навіть найбільш «проросійські» мас-медіа в Україні (це не стосується, зрозуміло, абсолютно марґінальних видань усіляких православних комуносоціалістів чи луб’янського спецпроекту під назвою «2000») виглядають незрівнянно плюралістичніше, ніж усі московські телеканали гамузом. Причина проста: наші, на відміну від їхніх, не мають монополії на інформацію, їм доводиться рахуватися з конкурентами, з альтернативними джерелами, вони просто не можуть собі дозволити так нахабно і безсоромно брехати, як це робить кремлівський офіціоз.
 
Назагал мені видається куди більшою проблемою переважно низька професійність наших мас-медій – що проросійських, що прозахідних. Більшість журналістів не знають світових мов і тому черпають інформацію з lenta.ru, inosmi та інших російських джерел, котрі часто виявляються тенденційними. До невігластва долучаються лінощі, відтак навіть відверто ефесбешна лексика залишається невиправленою: чеченських повстанців називають «бойовиками», російську вояччину, яка тероризує Грузію, називають миротворцями (без лапок!), достоту так само, як бідолах, посланих свого часу на загарбницьку війну до Афґаністану, титулують і досі «воїнами-інтернаціоналістами», середньоазіатські республіки, що лежать від України за тисячі кілометрів, називають «ближнім зарубіжжям», а західних сусідів, із якими Україна межує безпосередньо, зараховують до «далекого».
 
Це не дрібні ляпи, а важливі дискурсивні елементи, які формують вельми специфічну – радше москвоцентричну, ніж україноцентричну - світоглядну матрицю. І власне ця комбінація провінційності професійної й провінційності світоглядної видається мені головною проблемою української журналістики.
 
«Главред»
detector.media
DMCA.com Protection Status
Design 2021 ver 1.00
By ZGRYAY