Це тільки мені так здається, чи ви теж погодитеся, що олімпіада, особливо ця, яку ми щойно були змушені спостерігати на телебаченні, – вершина безглуздя, відсутності смаку і сталінської мегаломанії?

 

Я не робила навмисної спроби НЕ дивитися олімпіаду, не слухати чи не читати про неї. Але уникнути її було просто неможливо: від першого і до останнього дня репортажі, кадри і фотографії з неї заполонили медійний простір – урочистий барабанний бій, що розпочався з першого дня, не вщухав ні на хвилину, наростаючи і стаючи дедалі гучнішим, трохи не оглушуючи на церемонії закриття.

 

Комуністична естетика та голлівудські аспірації злилися в екстазі: китайці розійшлися не на жарт і таки заразили своєю потворною мегаломанією мас-медіа, котрі, як і належить, розлетівшись голубами споживацтва по всьому світі, заразили нею і свої аудиторії.

 

Раціональне питання «та яка різниця?» просто не поставало, та і як же можна було – коли космічні кораблі зорюють всесвіт, олімпійці дістають медалі, а Майкл Фелпс стає рекордсменом у квадраті чи навіть кубі, то всі, просто всі, повинні знати, що саме він їсть на сніданок.

 

Британська «Гардіан» у перший день олімпіади вмістила на першій шпальті два фото – спалахи феєрверків на церемонії відкриття у Пекіні та спалахи бомбових вибухів у Південній Осетії – можу собі уявити самовдоволення редактора, який дотумкав до такої «тонкої» паралелі, наштовхуючи читачів на спогад про 1980-й і радянські танки в Афганістані.

 

А насправді замість того, щоб докладніше повідомляти про справді важливі й потенційно небезпечні для решти Європи події у Грузії, півгазети було витрачено на статистичні дані про пишність пекінської церемонії – стільки-то візажистів, стільки-то інженерів освітлення, стільки-то швачок.

 

Далі стало ще гірше, бо британці (більшою, на жаль, мірою, ніж українці) почали отримувати медалі, часто навіть золоті. Достатньо висока цікавість загалу, підляскувана батогами преси, поступово переросла чи не в істерію і навіть байдужі до олімпіади люди почали втирати скупу патріотичну сльозу, дізнаючись про нові приклади олімпійської звитяги.

 

І раптом наступна олімпіада 2012 року, яка має пройти в Лондоні і яка викликає масу внутрішньостоличних суперечок – не менше, ніж спорудження сумнозвісного будинку на Грушевського викликало колись у Києві – і має чи не стільки ж опонентів, скільки прибічників, раптом ця олімпіада стала предметом національної гордості і барабанний бій залунав і у Британії. Заговорили про «героїзм».

 

Раптом із задньої полиці шафи історії дістали притрушеного порохом екс-прем’єра Джона Мейджора – симпатичного чоловіка, але з сумною політичної долею: ставши наступником Маргарет Тетчер у керівництві британською Партією консерваторів, він запам’ятався тільки злими карикатурами, в котрих його зображували у трикотажних трусах, надітих згори штанів (він колись недалекоглядно зізнався в одному інтерв’ю, що в дитинстві мама примушувала його заправляти сорочку в труси). Його витягли на денне світло, бо раптом пригадали, що саме він був автором ідеї надавати більше коштів на спортивне обладнання ще на початку 1990-х, що врешті-решт дало свої плоди у вигляді «багатого врожаю» (цитата) з цієї олімпіади. Ведучий брав інтерв’ю у Мейджора з помітними зусиллями зосереджуватися на спортивному обладнанні, а не згадувати подумки про трикотажні труси.

 

Масштабність подій у Китаї була спрямована на приголомшення решти світу – хмари розганяли, штучні дощі робили, смог розчиняли. Натренованість і синхронізованість усіх церемоній присоромила б будь-який блокбастер. У мене ж виникали асоціації передовсім із чорно-білою хронікою сталінсько-нацистських часів: пригадуєте ці колони, що крокують, несучи знамена у світле майбуття, збудоване спільними зусиллями мільйонів гвинтиків в одному злагодженому механізмі.

 

Клоновані у сюрреалістичному шоу красуні зі штучними посмішками, приліпленими на їхні обличчя – як заведені фігурки, вони ідеально поверталися, однаковісінько складали руки і ноги, вклонялися і розпрямлялися. Апофеозом форми, позбавленої змісту, стало фіаско зі співочою дівчинкою, чиї зуби були визнані занадто кривими, аби випускати її на сцену –на сцені відкривала рота рівнозуба лялечка, тимчасом як голосиста «потворка» працювала за лаштунками.

 

Кажуть, китайці щось хотіли показати світові. Мені здається, що мегаломанія демонструє тільки комплекси.

 

Був на церемонії закриття олімпіади момент передачі «естафети» британцям – на двоповерховому червоному автобусі з написом «Лондон 2012» стояли футболіст Девід Бекхем, легендарний гітарист Джиммі Пейдж та поп-співачка, переможиця британської версії «Фабрики зірок» Леона Льюїс. Джиммі Пейдж грав на гітарі, Леона Льюїс співала (Whole Lotta Love не більше, ні менше), Бекхем чеканив м’яча, а потім несподівано зафігачив ним у чітко вишикувані ряди китайської масовки. Масовка на кілька секунд хаотизувалася, м’яч підібрали з-під ніг, вишикувалися знову, тільки в одного щасливого китайця в руках був бекхемовський сувенір.

 

Британські хлопчики і дівчата у спортивних штанах і кофтах-кенгурушках у цей час танцювали навколо червоного автобуса стріт-дансінг – не синхронізовано, не ідеально, не сюрреалістично. І в мене з’явився промінчик надії, що 2012 року лондонська співоча дівчинка матиме таки криві зуби, а може навіть ніс бараболею, бо гвинтики – гвинтиками, але індивідуальність неповторна.