Сісти за ці нотатки автора змусив репортаж з Південної Осетії журналіста телеканала «Інтер» Андрія Цаплієнка у вечірній новинній програмі минулого понеділка. Що ми побачили? Розбиті бомбами і снарядами будинки Цхінвалі, кілька свіжих могил у дворах, його мешканців, що готують їжу прямо на вулиці, — ці картини не можуть не викликати співчуття до постраждалих людей і їхнього болю. А ще підбиті танки (репортер стверджує, що то грузинські, і нам залишається повірити йому на слово) й бравого осетинського ополченця, який хвалиться тим, що разом з іншими захоплював бронетехніку. До речі, сам Цаплієнко також говорить, що ополченці розстріляли з гранатометів десятки танків, і часто підкреслює, що нападниками були грузини. Не вдаватимемося в подробиці, хто розпочав бойові дії — у нашій газеті не один автор і експерт справедливо вказували, що встановити це точно неможливо. Поставимо інші запитання — якщо репортаж претендує на об’єктивність, то чому ми не побачили бодай одне грузинське село біля кордону з Південною Осетією? Бо, за багатьма повідомленнями, в деяких із них безчинствовали «славні» осетинські ополченці. Чому не почули жодного грузина чи грузинки, які там проживали чи ще залишились? Чому оминається той факт, що російські війська вторглись з Південної Осетії й Абхазії безпосередньо на територію суверенної Грузії всупереч усім нормам міжнародного права, бомбили її, продовжували просування вглиб країни після того, як на заклик європейських лідерів і на виконання домовленостей з Росією грузинські війська припинили бойові дії? І на яких законних підставах після численних публічних обіцянок піти хоча б до Південної Осетії й Абхазії російські війська залишаються біля Горі, неподалік Тбілісі, інших міст і сіл Грузії?
У цьому зв’язку хочеться нагадати колезі, лауреату журналістських премій, що російські війська вщент розбомбили столицю Чечні — Грозний, що весь світ обійшли репортажі про знищення ними селища Семашки разом із мешканцями, що вже під час першої чеченської війни було більш ніж достатньо повідомлень про злочини російських вояків, в тому числі масові вбивства мирних жителів, що під час другої чеченської війни з ініціативи Володимира Путіна там був даний карт-бланш воякам на будь-які дії («мочить в сортире»), і лише тому, що Російська Федерація встановила жорстоку інформаційну блокаду Чечні, звідти надходила дуже обмежена інформація. РФ обґрунтовувала своє право робити там все, що заманеться, належністю республіки до її складу і необхідністю приборкання сепаратистів. Потім виникла теза про терористів. Першого президента Чечні Джохара Дудаєва росіяни вбили наведеною через супутниковий зв’язок ракетою. Другого й законно обраного президента Чечні Аслана Масхадова російський спецназ розстріляв без слідства й суду. Навіть за дуже скромними підрахунками, в цій республіці внаслідок дій російських військ загинули кілька сотень тисяч мирних жителів.
За всіма міжнародними законами, Південна Осетія і Абхазія є територією Грузії, а їхнє відділення нелегітимне. Будь-які озброєні формування місцевих жителів на цих територіях, в тому числі загони так званих ополченців, не передбачені відповідними рішеннями грузинської влади, можна кваліфікувати як бандитські, як це робила Росія стосовно озброєних чеченців. Зрозуміло, що проблема згаданих невизнаних республік набагато складніша і вирішити її простими методами неможливо, тим більше зараз. Але не має права Росія, яка розгромила Чечню, дорікати Грузії і ставати в позу янгола-охоронця. Цаплієнко цих питань не ставить — а даремно. Для будь-якого чесного медійника неможливо уникнути згаданих паралелей. І якщо телекамера стає знаряддям пропаганди, причому в інтересах однієї сторони, то це вже не журналістика. На жаль, в гострих ситуаціях відразу починають «вилазити вуха» власників того чи іншого каналу — щодо «Інтера», то його російські співвласники показали, що можуть використовувати номінально український канал в інтересах своєї країни. А для українських журналістів, які там працюють, постає питання — чи зважати у цьому зв’язку на професійні стандарти, професійну етику, взагалі нормальну людську етику і у цьому зв’язку — чи подавати інформацію об’єктивно з висвітленням різних точок зору або ставати репрезентантами інтересів іншої країни, яка загрожує твоїй власній.
