Якби була нормальною країною.
Як на мене, останні драматичні події на Кавказі стали своєрідним «моментом істини» для політикуму, мас-медіа та громадянського суспільства України. І не лише в тому плані, що досить чітко визначили, хто саме дотримується тих чи тих геополітичних орієнтацій і які цивілізаційні цінності сповідує. Ці події також висвітлили рівень професіоналізму, компетентності та, зрештою, моральності тих, хто претендує на роль медіаторів громадської думки та керманичів суспільних процесів. Нарешті, вони протестували основні характеристики і настанови масової свідомості українських громадян.
Та мова не про те, як воно відбувалося насправді, як складали це тестування впродовж двох останніх тижнів українські медіа, політики та недержавні організації. І не про те, якими виявилися настрої широкої публіки (останнє, сподіваюсь, розкажуть нам серйозні соціологічні структури). Мова про те, як би це все мало відбуватися в плані організаційному, якби Україна була тією державою, в якій нормальній людини (незалежно від політичних переконань) хотілося б жити. Зрештою, чому б не помріяти, чому б не уявити досконалу соціальну систему та її підсистеми?
Отже, як би все мало бути в ідеалі чи, принаймні, в наближенні до нього? З самого початку «гарячої» фази конфлікту чи буквально за кілька годин після цього початку українські медіа мусили б дати власну об‘єктивну, «стереоскопічну» та неупереджену картину того, що відбувається. Ба більше: інформація про можливий гострий конфлікт, про загрозу війни мала б іти ще до того, як загуркотіли гармати й полетіли вогняні стріли «Градів», адже справжній журналіст – це пошуковець і ледь не розвідник. А Грузія – це не лише близький сусіда, але й стратегічний партнер України, отже, провідні українські телеканали, газети і радіостанції просто-таки зобов‘язані мати у Тбілісі якщо не власних кореспондентів, то позаштатних працівників (freelancers) та партнерські грузинські медіа – найповажніші й найфаховіші.
Так само повинні існувати (у тій чи іншій формі) представництва провідних українських ЗМІ на Північному Кавказі, бо ж там Україна має неабиякі економічні інтереси і там живе величезне число етнічних українців (значна частина яких за умов тотальної русифікації і відсутності прямих контактів з Україною вже й забула про своє походження).
Іншими словами, не чужі «картинки» чи коментарі, а своя власна інформація, подана цілим рядом джерел, - от що мусило домінувати на українському медіа-ринку. Відповідною мала б бути й лексика. Скажімо, російська сторона вперто звала і зве свої війська «миротворчими». Ясна річ, це суто оціночна характеристика, за допомогою якої одна зі сторін конфлікту намагається облагородити свої дії, хоча згідно із мандатом ООН тільки один російський батальйон (близько 900 осіб) у Південній Осетії офіційно має цей статус. Тому українські ЗМІ мали б або не вживати цього прикметника, або ж брати його у лапки й супроводити епітетами зовсім іншого ряду, як це робить, скажімо, таке авторитетне видання, як The Wall Street Journal. Бо ж бездумне транслювання російського пропагандистського штампу тягне на порушення елементарних норм журналістської об‘єктивності, ба більше – грою на боці однієї зі сторін конфлікту. Власне, російськими миротворчими військами (без лапок) має право у Південній Осетії зватися один батальйон (близько 900 багнетів) з легкою стрілецькою зброєю, без танків і гармат...
От саме цей батальйон (і тільки його) в нормальних ЗМІ нормальної країни і звали б російськими миротворцями.
Проблема є і з телекартинкою нічних «Градів», які буцімто обстрілюють Цхінвалі. Чия вона насправді? Звідки? Чиї то «Гради» і по якому об‘єкту ведуть вогонь? У нормальній країні проблем не було б – телебачення дало б кадри, зняті українськими операторами, і достовірність їхня була б значно вищою, аніж за умов ретрансляції чужих зйомок.
Більше того: на другий чи третій день війни до Грузії обов‘язково б рушили авторитетні в суспільстві телекоментатори і публіцисти. Як, скажімо, Волтер Кронкайт, свого часу провідний американський тележурналіст, котрий 1968 року після спроби шаленого контрнаступу з боку комуністичних партизан сам поїхав до В‘єтнаму, щоб у всьому розібратися на місці і без посередників у вигляді репортерів. Кронкайт таки багато в чому розібрався: він зрозумів, що «правда генералів» і «солдатська правда» на тій війні дуже різні, часом протилежні, і що Америка не може виграти в‘єтнамську війну, хоча й не має права її програвати. Слово Кронкайта тоді дуже багато важило для десятків мільйонів американців, зокрема, й тому, що він не побоявся відправитися в зону боїв; нормальна країна просто-таки зобов‘язана мати журналістів такого фахового і морального рівня, як Кронкайт, і місце цих журналістів у першій декаді серпня було саме там – у Цхінвалі, Горі, Тбілісі...
Так само оперативно мусили б відреагувати на події й політичні партії, - ясна річ, виходячи зі своїх програмних настанов та свого розуміння українських національних інтересів. Саме українських, а не чиїхось інших, не має значення, чиїх саме. Лідери цих партій повинні були б перервати свої відпустки, зібрати партійне керівництво, провести ті чи інші потрібні у цій ситуації заходи, можливо, масові.
І, нарешті, зваживши все на терезах державності, проаналізувавши всю наявну інформацію, тобто з певним часовим лагом (але в жодному разі не надто великим!, повинні були виступити із заявами державні очільники. А до Грузії мали якомога швидше (у день початку бойових дій, не пізніше) відправитися офіційні представники уряду та президента.
Що ж стосується структур громадянського суспільства, то тут найпростіше і водночас найскладніше. За надходження об‘єктивної й достатньої інформації їхня позиція була б викшталтована за не надто тривалий час (адже є Інтернет, практично всі активні громадяни мають електронну пошту) – знов-таки, відповідно до цілей та інтересів різних сегментів цього суспільства. А далі недержавні організації мали б розгорнути певні кампанії – зі збору коштів та гуманітарної допомоги для біженців і потерпілих, із запрошення сотень дітей із зони боїв на відпочинок до українських сімей, із тиску на геополітичних гравців з метою досягнути якнайшвидшого припинення вогню чи бодай територіального обмеження зони бойових дій... Зрештою, хіба вже так мало можливостей мають недержавні організації в нормальних країнах?
Мабуть, прискіпливий читач знайде ще якісь речі, що їх мусили б зробити політичні, медійні та громадянські суб‘єкти, але я на цьому зупинюся.
Чи було зроблене все, що описується вище? Чи зроблена бодай його частина? Чи усвідомлювали, зрештою, зазначені суб‘єкти, що вони мусять оперативно реагувати на події в Грузії уже в силу свого суб‘єктного статусу? Це вже ті запитання, відповідати на які я не ставив собі на меті. Та й хіба значать щось цього разу будь-чиї індивідуальні думки? Бо ж відповіддю на ці запитання є, власне, той стан суспільства, який ми сьогодні маємо в Україні, і який не в останню чергу формується (як рівнодіюча всіх сил) політикумом, мас-медіа та недержавними організаціями.
І чи справді цей стан сьогодні наближається до ідеального, а чи ні?
Сергій Грабовський, кандидат філософських наук, член Асоціації українських письменників