Лише три години – і я буду в Києві. Хоч яким приємним  було відрядження, але додому повертатися все одно приємніше. А тим більше поїздку до Тбілісі в нинішній час можна схарактеризувати будь-якими епітетами, в тому числі й позитивними, але не словом «приємна».

 

Отож, іще трохи – і я вдома. Уже пройшов усі аеропортові процедури, треба тільки сісти до літака, злетіти і приземлитися в Борисполі. Єдина неприємність – приїхав трохи завчасно і доведеться посумувати в залі очікування. Аж тут чую через аеропортівський гучномовець своє власне прізвище. Лагідний жіночий голос запрошує мене підійти до секції номер чотири. Якщо врахувати, що я пройшов паспортний контроль, то це зробити практично неможливо, хіба що з дозволу  найвищого прикордонного начальства аеропорту. Але гучномовець виявляється наполегливим і вдруге повторює запрошення. Я підходжу до кабінки паспортного контролю, там стоять чоловіки в уніформі, певно, прикордонники. На моє пояснення вони лише заперечно хитають головами. Навіть зателефонувати і запитати, що сталося, не погоджуються. Тоді я звертаюся до дівчаток, які сидять при вході до кімнати для пасажирів бізнес-класу. Одна з них погоджується сходити і дізнатися, що там трапилося. Тим часом у моїй голові прокручуються різні варіанти. Може, я забув щось у готелі і вони були такі приязні, що привезли мені це до аеропорту? Та ні – фотокамера зі мною, «комп» зі мною, без паспорта і квитків я просто не потрапив би до виходу на літак. Що це може бути?

 

Дівчина повертається і каже, що мене запрошує аеропортівська служба безпеки – у мене в сумці щось не те. І тут до мене доходить!

 

Учора між двома блок-постами російської армії я наткнувся на спалену бойову машину піхоти. Вона стояла метрів за двадцять від дороги, уткнувшись гарматою в небо. Нутро її було цілковито випалене. Я намалював собі в уяві картини жорстоких боїв. Але все виявилося значно простіше. Грузинські селяни пояснили мені, що напередодні тут стояли росіяни і це вони спалили власну одиницю бойової техніки. Ймовірно, вона зіпсувалася, і, щоб не залишати її противникові, військові вирішили її знищити.

 

Ми з п’ятиканальцем Олегом Дейнекою пофоткалися на борту, він зробив з «убитої» машини стендап, а я підібрав в якості сувеніру розстріляну і теж спалену частину кулеметної стрічки з однією гільзою. Мені й на думку не спало, що цей шматок металу може викликати у когось підозру.

 

Попри це, я опинився спершу в кабінеті, як я зрозумів, начальника аеропортівської охорони. Він перевірив мої документи – паспорт, посвідчення «Газети по-українськи». Посвідчення медіа-профспілки дивитися чомусь не захотів. Докладно розпитав мене, де я підібрав цю стрічку. Тоді погодився подивитися мої фотографії з камери. Оскільки там було зображено не лише військових, він запитував про цивільних, хто вони і що вони. Там були ще якісь люди. Вони перемовлялися між собою грузинською.

 

– Послухайте, це просто шматок металу. Сувенір з поля бою, – сказав я.

 

- Е ні, Це військове, це… – далі не пригадую їхніх аргументів, бо в них була якась своя логіка, мені не зрозуміла.

 

Тоді мене відвели до іншого кабінету, і там чоловік у цивільному розпитував те ж саме. Попросив подивитися фото, переклацував у моїй камері їх самостійно. Раптом його обличчя осяяла посмішка. Він показав мені картинку з моєї ж камери і запитав мене, чи я знаю, що то за машина в річці. Дорогою до блок‑постів на березі Кури ми абсолютно випадково наткнулися на вантажівку з червоним хрестом, котра стояла у воді, і спеціальна техніка готувалася її витягати. Оскільки ми поспішали, то не стали розпитувати, що й до чого, а просто зробили кілька знімків та й годі. Я так і пояснив.

 

– Історію знаєте? – запитав чоловік.

 

 

З його розповіді я зрозумів, що він чи то супроводжував, чи то керував автомобілем для гуманітарної допомоги. Одна машина тягнула іншу, але зламалося фіксування, і в результаті вантажівка з набережної перестрибнула просто в річку. Добре, що вона була порожньою і вантаж не постраждав.

 

 

 

Справді, приїхали чоловіки: один в цивільному, а двоє в жакетах з написом «Police». Той, що в цивільному, напевне, старший, ще раз мене розпитав про все. Інший сказав: мовляв, як же ви таке могли везти з собою? Я сказав, що це шмат металу. Він сказав, що це шмат бойовий, а не просто метал. Мені нічого було йому заперечити.

 

Нарешті, отой старший запитав мене, чи я громадянин України і про що пишу.

 

 

Та нічого незвичайного. Ну, пляшка грузинського вина…

 

Треба було бачити, як просвітліло його обличчя. Моя відповідь явно його розчулила. Він посміхнувся і підставив мені руку – дай п’ять. Тоді сказав: «Ви наші брати. Все буде нормально». Я лише запитав, чи віддадуть мені стрічку.

 

Кінець‑кінцем аеропортовий охоронець підвів мене до працівника аеропорту, який відповідав за сумки. Я віддав йому кулеметну стрічку в целофановому пакеті і попросив неодмінно покласти до сумки. Він кивнув головою. Ці рядки я писав у літаку, попиваючи червоне сухе вино. Гадав, чи не обдурять грузини, чи покладуть стрічку назад. У Борисполі, отримавши багаж, відкрив сумку і побачив, що мій сувенір на місці.

 

Здається мені, що грузини явно передали куті меду зі своїми підозрами. Якби я був шпигуном, то не став би привертати до себе увагу таким сувеніром, як кулеметна стрічка, хай навіть і згоріла. Але у людей, котрі воюють, можуть бути свої уявлення. А коли я приїхав додому і почитав новини, то дізнався, що російські танки зім’яли поліцейські автомобілі біля того самого блок-посту, де я бачив спалену бойову машину піхоти. Отож, можна зрозуміти, чому грузини дмухають на холодну воду…