Хуцпа стара як світ чи принаймні, як світова політика. Майстрами хуцпи були всі царедворці, ще більшими її віртуозами виявилися російські більшовики. У 1918–1920 роках вони «визволили» українських робітників і селян від них самих — для того, щоб невдовзі виморити половину з них голодом та згноїти в ґулаґах. 1940-го вони спробували зробити те саме з фінськими робітниками й селянами — на щастя, невдало. Зате вдалішим виявився більшовицько-нацистський проект «визволення» Прибалтики, Польщі, Молдови й Буковини. Ну, а потім совєтські танки визволили Будапешт від угорців, Прагу від чехів і Кабул від афганців. Увесь цей міжнародний розбій називався «інтернаціональною допомогою». Хуцпа виявилася такою переконливою, що наші хуторянські мас-медії й досі називають бідолах, яких режим послав на ці мокрі справи, «воїнами-інтернаціоналістами». Воїнам Бог, звісно, простить — вони не мали вибору. А от недоумкуватим журналістам — навряд.

Ґебешний режим, який править Росією від кінця 1990-х, схоже, досконало опанував мистецтво своїх попередників — починаючи, либонь, від операції «Путін — наш президент», задля якої довелося висадити в повітря кілька житлових будинків із власними громадянами від імені капосних чеченців. Співчутливий російський народ не лише подав бідолашним луб’янським сиротам милостиню, а й обрав собі їхнього ватажка президентом і навіть спромігся полюбити його всіма фібрами патріотичної православної душі.

Захід, який давно вже вийшов із середньовіччя, здається, ніяк не може призвичаїтися до цієї старої-нової політики Кремля. Усі розуміють начебто, що російські політики безсоромно, цинічно, нахабно брешуть. Але сказати хамові в очі, що він — хам і мерзотник, якось не випадає: як-не-як, а представник великої держави, у краватці, з університетським дипломом, з постійним місцем у Раді безпеки ООН, з атомною бомбою, з родовищами нафти й газу... Справді, краще промовчати.

Все це надто нагадує ситуацію із класичного американського фільму «Метро», де двоє відморозків у вагоні підземки тероризують по черзі всіх пасажирів. Доки вони обробляють когось одного, решта вдають, що це їх не стосується.

Авжеж, не стосується.

Так приблизно думали свого часу західні ліберали і про Сталіна, і про Гітлера.

Цей знімок українського фотографа агенції «Рейтер» Гліба Гаранича спричинив скандал. Фото Гаранич зробив 9 серпня, на другий день війни, у грузинському місті Горі. У середу ввечері на російському щоденнику інтернет-спільноти «Грузинська війна» виклали сфальшоване інтерв’ю із Гараничем. Фотографа про знімки буцімто розпитує Олексій Венедиктов, шеф-редактор радіо «Ехо Москви». «Але хто ці люди на фото?» — питає ніби Венедиктов. «Моделі, можна сказати. Люди, які погодились допомогти нам зробити знімки. А що тут такого?» — відповідає ніби Гаранич. Далі від його ж імені пишуть: «Мені сказали, трупи були. І що, я мав принести їх із моргу, аби сфотографувати?».Керівник бюро «Рейтер» у Росії Майкл Скотт каже, що інтерв’ю з Гараничем — фальшивка. Скотт каже, на фото зняті перші хвилини після бомбардування. Венедиктов теж заявив, що інтерв’ю в Гаранича «не брав, але хотів би». «За якістю це інтерв’ю трійочника. Я так погано брати інтерв’ю не вмію», — каже Венедиктов агентству РИА Новости (фото: REUTERS/Гліб Гаранич)

Хуцпа п’янить. Її носії входять у своєрідний раж і починають самі вірити власному телебаченню, яке системно зомбує населення всілякими небилицями, імперською параноєю та ненавистю й підозріливістю до світу. Але ще більше п’янить відчуття безкарності: влаштувавши геноцид у Чечні і не почувши від Заходу нічого, крім «серйозної стурбованості», можна взятися за Грузію. Потопивши її у крові, можна взятися за Україну чи принаймні за Крим. І при цьому головний хуцпіст дивитиметься чесними зміїними очима в об’єктив телекамери і розказуватиме про свою чергову «миротворчу» місію, а заразом і про те, що Крим, власне, ніколи Україні не належав. І, звісно ж, ніхто в добропорядному товаристві не наважиться нагадати хамові, що Крим, власне, ніколи не був російським — як і багато чого іншого. І що став він тим, чим є, внаслідок брутального імперського загарбання, етнічних чисток і заселення території мародерами, ласими до татарських земель і майна.

Протягом останнього тижня я намагався зрозуміти причину безпорадності Заходу перед хуцпою, переглядаючи в Інтернеті західну пресу і листуючись електронною поштою із західними колегами. Пояснення виявилися загалом передбачуваними: Захід роз’єднаний (як пасажири у згаданому метро); Грузія — надто далека й не надто важлива для Європи країна; а Росія — надто потужна і самовпевнена, тож не варто її дратувати, аби вона не нашкодила ще де-небудь — в Ірані, Афганістані, Північній Кореї, не кажучи вже про постачання нафти й газу.

Це кажуть не лише політики, що підсіли, як Шрьодер, на газпромівську голку, і не лише західні двійники сумнозвісного Ґлєба Павловського, на кшталт Александра Рара, а й люди цілком порядні й відповідальні, як, наприклад, професор Ґергард Зімон. А все ж я намагався знайти якісь проблиски оптимізму на тлі цієї загалом моторошної європейської капітуляції — і таки знайшов.

Зводяться вони до двох тез. По-перше, Захід таки має виробити спільну політику щодо Росії і рано чи пізно буде змушений це зробити. Тон та ініціативу тут, поза сумнівом, зададуть американці, зокрема після приходу до влади нового, не скомпрометованого власною іракською хуцпою президента. І по-друге, Росію не варто недооцінювати, але й не варто переоцінювати. За всіма параметрами, це доволі посередня країна, не здатна витримати в осяжному майбутньому нової холодної війни, гонки озброєнь та мінімальних міжнародних санкцій. Росія залежить від експорту газу не меншою мірою, ніж Європа — від імпорту. Розбудова імперії та залякування сусідів є побічним інтересом глибоко корумпованого режиму, який править цією країною. Головний інтерес кремлівських хуцпістів аж ніяк не державний, а суто приватний — утримання влади й особисте збагачення. Нинішні російські еліти, на відміну від совєтських, тисячами ниток пов’язані із Заходом: там вони відпочивають, розважаються, купують нерухомість, навчають дітей, утримують коханок, лікуються, прокручують через західні банки різноманітні афери. І, природно, саме там зберігають свої трудові мільярди, накопичені в процесі піднімання Росії з колін.

Західним органам варто уважніше придивитися до цих мільярдів, заморозити деякі з них на час розслідування, позбавити віз кількох найзлодійкуватіших і найодіозніших представників режиму, аби «миротворчий» запал кремлівських хуцпістів помітно охолов. Рано чи пізно це станеться — на зміну наївному Ніксону знову прийде якийсь прагматичний Рейган і поставить розперезаних бандюків на місце. У фільмі «Метро» цю функцію врешті виконує американський солдат однією рукою, — бо друга зламана й у гіпсі.

Чи залишиться до того часу щось від України — сказати важко та, мабуть, і не надто важливо. У кожнім разі, для переважної більшості місцевого населення і майже всіх так званих еліт.

Дрібні кишенькові злодії дружно сигналізують московському паханові свою лояльність. Воно й справді — на носі чергові вибори, а ви тут до них чіпляєтеся з якимись «національними інтересами» і, прости Господи, «національною гідністю», якої на хліб не намастиш і до швейцарського банку не покладеш.

Шкода українського президента, який хтозна як опинився в цій зграї. Зразу видно — пасічник серед справжнього воїнства.