Упродовж минулих тижнів і років кожен із нас доводив на цій (редакційній. –

Прим. перекладача) сторінці, що Москва здійснювала стосовно Грузії політику,

спрямовану на зміну влади та її прозахідного демократично обраного президента Саакашвілі. Ми передбачали, що через відсутність сильного дипломатичного втручання Заходу з єдиних позицій прямуємо до війни.

 

Трагічним апогеєм ескалації насильства у Південній Осетії стало повномасштабне російське вторгнення в Грузію. Захід і особливо Сполучені Штати могли відвернути цю війну. Нині ми досягли переломного моменту у відносинах між Заходом і Росією після холодної війни.

 

Що достеменно сталося у Південній Осетії минулого тижня, не зрозуміло. Кожна із сторін відстоюватиме свою версію. Та нам, поза сумнівом, відомо, що Грузія зреагувала на постійні провокаційні атаки південноосетинських сепаратистів, контрольованих і фінансованих Москвою. Грузія не хотіла цієї війни і вважала, що повільно зміцнює позиції у Південній Осетії стратегією м’якого підходу.

 

Яких би помилок не наробили у Тбілісі, вони не виправдовують дій Москви.

 

Москва вторглася до сусіда, вчинила незаконний акт агресії, що порушує Статут ООН і фундаментальні принципи співробітництва та безпеки в Європі. Початок добре спланованої війни (зокрема, кібер-війни) під час відкриття Олімпійських ігор став порушенням древньої традиції перемир’я у цей період. А прагнення Росії створити військову зону на відстані 25 миль від чорноморського міста Сочі, де країна готується влаштувати Олімпійські ігри 2014 року, навряд чи засвідчує її відданість олімпійським ідеалам. Навпаки, час, обраний Москвою, говорить про те, що Путін намагається скинути Саакашвілі задовго до наших виборів і таким чином уникнути встановлення відносин із наступним президентом на відверто конфронтаційній ноті.

 

Мета Росії, всупереч її твердженням, – не просто відновити status quo у Південній Осетії. Вона хоче змінити владу у Грузії. Вона відкрила другий фронт на іншій частині грузинської території – в Абхазії, що розташована південніше Сочі. Її найважливіша мета – замінити Саакашвілі, якого ненавидить Путін, президентом, котрий піддавався би впливу Москви.

 

Як наголосив міністр закордонних справ Швеції Карл Білдт, обґрунтування Москвою причин вторгнення має аналогії з найчорнішими періодами в історії Європи. Видавши паспорти десяткам тисяч абхазців та південноосетинців, Москва стверджує, що вона повинна втрутитися, аби їх захистити. Подібну тактику використовувала нацистська Німеччина на початку Другої світової війни.

 

Москва намагається придушити на своїх кордонах великі демократичні досягнення, зробити неможливим подальше розширення на Схід НАТО та ЄС, відновити сферу гегемонії над сусідами. Намагаючись знищити демократичну, прозахідну Грузію, Москва подає сигнал у цій частині світу – бути близьким до Заходу і Вашингтона не виправдовує себе.

 

Цей момент може цілком означати завершення в Європі доби, під час якої припускалося, що realpolitik і сфери впливу будуть замінені новими нормами – співробітництвом і правом країн обирати свій власний шлях. Доведеться переосмислити сподівання на те, що за президента Дмітрія Медвєдєва Росія стане ліберальнішою. Його пояснення цього вторгнення більше нагадує заяви Брежнєва, а не Горбачова. У той час, як ніхто не хоче повернення до протистояння у дусі холодної війни, поведінка Москви є прямим викликом європейському та міжнародному порядку.

 

Що можемо зробити ми?

 

По-перше, Грузія заслуговує на нашу солідарність і підтримку. (Вона підтримала нас: її більш ніж двохтисячний контингент – третій за чисельністю в Іраку. Цілком зрозуміло, його відкликають.) Ми повинні домогтися припинення війни і збереження територіальної цілісності Грузії у її теперішніх міжнародно-визнаних кордонах. Тільки-но бойові дії

припиняться, необхідно докласти масштабних координованих трансатлантичних

зусиль, щоби допомогти Грузії відбудуватися і відродитися.

 

По-друге, ми не повинні удавати, що Росія – нейтральний миротворець у конфліктах на її кордонах. Вона створює проблеми, а не вирішує їх. Надто довго Москва використовувала існуючі міжнародні мандати для здійснення неоімперіалістичної політики. Ми повинні дезавуювати ці мандати і наполягати на тому, щоби моніторинг над припиненням вогню здійснювали справді нейтральні міжнародні сили під егідою ООН.

 

По-третє, ми зобов’язані протистояти російському тиску на її сусідів, особливо на Україну, яка, найвірогідніше, стане наступною мішенню зусиль Москви зі створення нової сфери гегемонії. Сполучені Штати та Європейський союз повинні усвідомлювати, що Україна і Грузія не мають бути приреченими на становище «сірої зони».

 

Нарешті, Сполучені Штати та Європейський союз повинні чітко заявити, що така агресія вплине на наші відносини і статус Росії на Заході. Оскільки військова інтервенція Заходу в Грузії неможлива, і ніхто не хоче холодної війни у ХХІ столітті, діями Москви не можна нехтувати. Існує великий арсенал у політичній, економічній та в інших царинах, в яких роль і статус Росії доведеться переглянути. Москву треба також попередити, що її поведінка відіб’ється на її власному престижному проекті – Олімпійських іграх у Сочі.

 

Війну, якої можна було уникнути, не вдалося відвернути через слабкість західної дипломатії та відсутність трансатлантичної єдності. Тільки сильна трансатлантична єдність може зупинити цю війну і почати виправляти заподіяну нею величезну шкоду. Інакше до списку зовнішньополітичних провалів цієї адміністрації ми, ймовірно, додамо ще одну проблему.