Я не думаю, що серед українських телевізійників і газетярів щонайменше кожен другий  – платний агент Москви. Хоча те, що звучить з вітчизняних телеекранів і пишеться як у російськомовних, так й україномовних газетах впродовж останнього тижня, переконливо говорить на користь цієї гіпотези. 

 

Проте все ж таки швидше справедлива інша гіпотеза, сформульована ще у ХІХ столітті класиком: «Якби ви вчились так, як треба...».

 

А й справді: де взятися власній мудрості, і, головне, навіщо вона, якщо вона заважає робити кар‘єру та заробляти гроші? Он скільки було своємудрих журналістів та публіцистів у 1990-х роках – де вони тепер? Кому вони потрібні? Добре тим, хто, як Микола Рябчук має можливість дописувати до польської чи німецької преси, - а, з іншого боку, хто сьогодні в Україні знає Рябчука, який завжди має власну, а на додачу ще й аргументовану думку, який вільно володіє кількома мовами і визбирує інформацію з таких джерел, про існування яких пересічний український журналіст чи політолог не знає? 

 

Ні, значно простіше відкрити кілька інтернет-сторінок популярних російських медіаагенцій, ввімкнути російське телебачення, присмачити все це кількома вкрапленнями з англомовного «павутиння», добряче перемішати – і подати на стіл українській аудиторії. 

 

Забувши при цім одну елементарну процедуру: подумати власною головою. 

 

От і виходить те, що ми наразі маємо з приводу подій на Кавказі. 

 

Лише кілька спостережень і зауважень. 

 

Генеза конфлікту. Хотів би помилитися, але, здається, жоден телеканал, ведучи мову про витоки ситуації, що склалася навколо Південної Осетії та Абхазії, не пішов далі загальних посилань на «розпад СРСР». Але ж ще 1989 року, побачивши, що національно-демократичні рухи в ряді союзних республік виходять з-під контролю і загрожують владі Старої Площі (для тих, кому до 30ти: там був розташований ЦК КПРС) та Луб’янки (штаб-квартира КҐБ), Центр розпочав створення альтернатив цим рухам. По-перше, у вигляді «інтерфронтів», по-друге, у вигляді політичних рухів етнічних меншин. Дуже швидко обидва ці напрями злилися в один. Після провалу ҐКЧП у московській (тоді демократичній) пресі були опубліковані таємні матеріали ЦК КПРС, з яких випливало – і придністровський, і закавказькі конфлікти планувалися і провокувалися Центром; конкретно ними займався член політбюро, у майбутньому – голова Верховної Ради СРСР, куратор депутатського об‘єднання всіх рівнів «Союз» Анатолій Лук‘янов.  

 

Можна підняти підшивки – здається, це все друкувалося в «Известиях» восени 1991 року. Маю тільки одну виписку з того часу: у лук‘яновському архіві після арешту його власника-ҐКЧПіста було знайдене звернення керівництва Придністров‘я щодо участі у процедурі ухвалення і підписання нового Союзного договору в якості самостійного суб‘єкта. На документі – резолюція Лук‘янова: «т. Нишанов! [заступник Лук‘янова по Верховній РадіСоюзу – С.Г.] Необходимо проработать этот вопрос и разработать стратегию участия ПМР в заключении Союзного договора». 

 

Ба більше: у жовтні 1993 року газета «Московские Новости» опублікувала інтерв‘ю з колишнім керівником КҐБ СССР Вадимом Бакатіним, який щиро визнав: наприкінці 1980-х чекісти створили Абхазії та Південній Осетії «інтерфронти», щоб протиставити їх грузинському національному рухові. Пізніше у книзі «Избавление от КГБ» (М.: «ХХ век», 1994) Бакатін узагальнить цю тезу: створення «інтерфронтів» у норовливих республіках ставило на меті розкол суспільства на два непримиренні табори. За його словами, КҐБ використовував загальну схему на ґрунті тези «не хочете підкорятися – одержите інтерфронт», який призведе до страйків, порушить питання про кордони республіки і законність обраних там органів влади.  

 

Іншими словами, без активної участі спецслужб і керівництва КПРС, без фінансування з Москви цілком реальні конфлікти (а де їх немає?) навряд чи перетворилися б на непримиренні антагонізми. Причому слід урахувати, що чекісти-провокатори, за своєю давньою методикою, діяли з обох боків (Вадим Бакатін пише, що національні рухи в союзних республіках були буквально нашпиговані відповідною агентурою). 

 

На цьому спиняюсь, хоча тут є ще чимало цікавого. 

 

«Південно-осетинська сторона» та «миротворчі війська». Чи може бути самостійною «стороною» конфлікту з Грузією, тим більше «республікою» утворення, «уряд» якого очолюється громадянином й уродженцем Росії, - і має на ключових посадах так само росіян? Утворення, армія якого складається переважно із росіян-«добровольців2, зарплати і пенсії в якому виплачуються з бюджету Росії, а валютою є російський рубль? Всі визначення держави включають наявність державного апарату, війська, фінансової системи, - а де тут вони? За всіма ознаками, йдеться про маріонеткову квазідержаву під контролем Росії, а не самостійну «сторону». 

 

До речі: цей факт абсолютно відверто визнаний російським урядом: 

 

 

Об этом сообщил сегодня журналистам начальник Управления пресс-службы и информации Минобороны РФ Ильшат Байчурин.  

По словам Байчурина, тем журналистам, кто работает или собирается работать в Южной Осетии, "необходимо соблюдать меры предосторожности и выполнить определенные условия". Среди них он назвал обязательную аккредитацию при МИД РФ, заявку от средства массовой информации на управление пресс-службы и информации Минобороны, а также наличие страховки.  

Он подчеркнул, что предпочтение будет отдаваться тем, кто имеет опыт работы в "горячих точках" и прошел соответствующие курсы для журналистов, работающих в экстремальных условиях". (http://echo.msk.ru/news/533038-echo.html). 

 

Російським урядовцям навіть не спало на думку, що така акредитація, коли йдеться про роботу на території «південно-осетинської сторони», має бути бодай номінально нею підтверджена... 

 

Ще гірше з російськими «миротворчими військами». Навіть солідні медіа не здатні утриматися від уживання цього абсурдного, ба більше, відверто цинічно-хамського у сьогоднішньому контексті терміну. Що це? Своєрідна політкоректність? Спроба залишитися начебто незаангажованими? Чи просто невміння і небажання називати речі своїми іменами? 

 

Бо ж, між іншим, використання терміну «російські миротворчі війська» – це і є вияв брутальної непрофесійності та заангажованості (пам‘ятаєте, колись радянські «воїни-інтернаціоналісти» в ім‘я «інтернаціонального обов‘язку» вбили кілька сот тисяч афганців, які вперто не бажали будувати соціалізм?). 

Жертви. Воєнні дії – річ жахлива, навіть коли йдеться про захист своєї землі чи обстоювання вселюдських гуманітарних цінностей. Не в останню чергу тому, що число жертв серед цивільного населення практично ніколи не буває меншим, аніж серед вояків. Південно-осетинська «сторона», а вслід за нею російські офіційні речники, коментатори, журналісти ведуть мову про «тисячі загиблих внаслідок грузинської агресії». За ними ці цифри підхопили й українські журналісти – і тим самим стали знаряддям пропагандистського прийому, який у відомстві доктора Геббельса цинічно звали «м‘ясо». Чому я так впевнено веду про це мову? Дуже просто – на моєму боці експерт, який має кращу й об‘єктивнішу інформацію про події на Кавказі, ніж усі ми. Ім‘я цього експерта – Володимир Володимирович Путін. 

 

«В результате агрессии Грузии против Южной Осетии десятки человек убиты, сотни ранены». (Російський урядовий сайт)

 

Це сказано на нараді високого рівня у Владикавказі (серед «своїх») у другій половині дня 9 серпня, коли грузинський наступ уже зупинився і вперед пішли російські вояки (а відтак більшість жертв була спричинена російським контрнаступом, який супроводжувався бомбардуваннями та артобстрілами). Ця інформація є на офіційному сайті російського уряду. Ліньки було знайти? 

 

Вона підтверджується й міжнародною правозахисною організацією Human Rights Watch. За словами її активістки з Росії Тетяни Локшиної, офіційні дані про кількість загиблих та поранених нічим не підтверджуються:  «По словам Локшиной, представители организации побывали в полевом госпитале МЧС, который принимает раненых: «Дорога из южноосетинского села Джава уже относительно свободна, по крайней мере, для машин “скорой помощи” она проходима».  

 

По словам руководства госпиталя, туда поступают все раненые, которых затем переправляют в больницы, в основном во Владикавказе и Ростове.  

 

«Нам было сказано, что госпиталь открылся в Северной Осетии 9 августа, и с утра 9 августа по вечер 10 августа в общей сложности поступило 52 раненых, из них 50 человек в тяжелом состоянии. При этом 90% этих раненых – военнослужащие, 10% – гражданское население. Мы не пытаемся утверждать, что эта статистика является репрезентативной, безусловно. С другой стороны, руководство госпиталя сообщает, что раненые проходят именно через них», - говорит Локшина».  («Радіо Свобода»)

 

Нагадаю, 9-10 серпня – це жорстокі бої між росіянами і грузинами за Цхінвалі, а число вбитих зазвичай є втричі меншим, аніж число поранених... 

 

Можна було б продовжувати, та поки що досить. Я навмисно не торкаюсь проблем геополітики, відповідальності політичних лідерів Росії та Грузії, оцінки їхньої діяльності у ситуації чинного «гарячого» конфлікту тощо. Йдеться тільки про речі елементарні, які мусили б входити у сферу професійної компетенції вітчизняних телевізійників та газетярів. На жаль, не входять. І це дуже сумно. Бо ж, перефразуючи Жозефа Фуше, можна сказати: йдеться про значно гіршу, ніж платні агенти Кремля, публіку; йдеться про непрофесіоналів і лінюхів.