Такі почесті у Москві востаннє віддавали хіба що вождям радянської епохи та першому президенту Росії. Блиск зірок на кремлівських вежах немов поблякнув. У російській столиці новим блиском засяяли куполи Донського монастиря – некрополя видатних діячів національної культури, де заповів поховати себе Олександр Солженіцин. Із його кончиною протягом декількох днів цього тижня був пов’язаний потік новин на телеканалах РФ. Путінська Росія – правонаступниця Радянського Союзу віддала шану непримиренному антикомуністу й одному з його (комунізму) духовних могильників.
Натомість на початку 1970-х років, у зв’язку з публікацією в Парижі «Архіпелагу ГУЛАГ», колишнього політв’язня таврували як зрадника соціалістичної Батьківщини й негідника, що заслуговує на «справедливе покарання». Сповнені патріотичних почуттів передовики виробництва безапеляційно заявляли: «Я не читав Солженіцина, та рішуче його засуджую». Добре, що тоді вже не застосовувався на практиці термін «ворог народу». Та в брежнєвську добу, яка прийшла на зміну «хрущовській відлизі», відбувалася повзуча реабілітація сталінізму.
1974 року питання про публікацію «Архіпелагу ГУЛАГ» і заходи «з припинення антирадянської діяльності Солженіцина» обговорювалися на засіданні Політбюро ЦК КПРС. За його арешт і заслання висловилися Косигін, Брежнєв, Підгорний, Шелєпін та інші, за те, щоб видворити його за межі СРСР – тодішній шеф КДБ Андропов. Саме його позиція взяла гору. Солженіцина арештували, звинуватили «у зраді Батьківщини», позбавили радянського громадянства і примусово доправили літаком у ФРН. Операцію було здійснено у найкращих традиціях радянського репресивно-розшукового відомства. Без телекадрів для homo sovieticus. Щоб у найбільш тямущих із них не було спокуси задуматися, що ж відбувається.
Майже через три з половиною десятиліття російські телеканали передали офіційний, але пікантний сюжет. Прем’єр-міністр Путін – теперішній фактичний господар держави, приймає у своїй резиденції міністра освіти та науки РФ і дає йому доручення – творчість Олександра Солженіцина «должна занять достойное место в учебном процессе и литературе». І пояснює: «Это человек, который вместе с народом пережил великую трагедию и репрессии, своей жизнью и работой Солженицын сделал обществу чувствительную прививку против любых видов тирании». Таке враження, що говорить не колишній підполковник КДБ, а переконаний прихильник ідей свободи й демократії. Було б цікаво, якби котрийсь із російських телеканалів оприлюднив оперативні відео з таємних архівів КДБ про видворення Солженіцина за межі країни. Тоді б неодмінно виникли асоціації щодо політичної ситуації у сьогоденній Росії, де головні і найбільш ефективні методи ведення політичних дискусій із опозицією – кийки спецназу та заборона виходу в телеефір.
Навіщо екс-гебісту Путіну колишній в’язень Солженіцин – непримиренний противник більшовицького режиму з його «Архіпелагом ГУЛАГ»? Іноді ненависть Солженіцина до «безбожного комунізму» виявлялася сильнішою навіть за його найбільшу й найщирішу пристрасть – любов до Росії. Дехто навіть звинувачував його, що він закликав США скинути на СРСР атомну бомбу. (Принаймні, подібні фрази лунають з вуст одного з героїв «Архіпелагу ГУЛАГ»).Та в будь-якому разі Солженіцин називав комунізм «втіленням світового зла» (раніше, ніж Рональд Рейган проголосив Радянський Союз «імперією зла»).
Втім, теперішнім правителям авторитарно-олігархічної Росії, які поміняли «Капітал» Маркса на капітали «Газпрому», це байдуже. У них інша проблема – чим заповнити духовний вакуум, який утворився після краху «дряхлого Передового Учения» (вислів Солженіцина). Його не заповниш пустопорожніми балачками про «керовану демократію», якими не введеш в оману не те що навколишній світ, а навіть російський народ, схильний за своїми історичними традиціями та психологічним складом до авторитарної системи влади.
Для остаточного утвердження авторитаризму, на шлях якого знову стала Росія, потрібне солідне підґрунтя, якого бракує в арсеналі у нащадків тоталітарного комуністичного режиму. «Нравственная национальная идея», пошукам якої присвятив своє життя Солженін, виявилася потрібною знахідкою.
Спадщина Олександра Солженіцина – це не тільки написаний на основі документів, свідчень політв’язнів і власних спостережень «Архіпелаг ГУЛАГ», визнаний найвидатнішим антикомуністичним твором радянської й світової літератури, та інші художні твори, які можуть викликати у нащадків комуністичного режиму хіба що почуття роздратування. Натомість ще 1974 року, після розпочатої проти нього комуністичною владою публічної кампанії, Солженіцин оприлюднив майже забуте нині «Письмо к вождям Cоветского Союза», в якому запропонував шлях «уникнення національної катастрофи». Ось його головна ідея: «Такой колосс, как Россия, да со многими душевными особенностями и бытовыми традициями, вполне может поискать и свой особый путь в человечестве». А ось, певно, самете, що так конче потрібно сьогодніполітичнійелітіРосії: «Пусть авторитарный строй – но основанный не на “классовой ненависти” неисчерпаемой, а на человеколюбии». Дивний симбіоз з погляду світового державотворчого досвіду! Однак у Росії свій, особливий шлях розвитку.
«Вермонтський самітник», як часто називають на Заході Солженіцина, так і не сприйняв ідей західної демократії. Як класичний доказ цього історики й політологи наводять його промову у Гарвардському університеті, в якій він затаврував американську судову систему і свободу преси. «По какому избирательному закону она (пресса. – А. С.) избрана и перед кем отчитывается? Если на коммунистическом Востоке журналист откровенно назначается как государственный чиновник, то кто выбирал западных журналистов в их состояние власти? На какой срок и с какими полномочиями?» – повчально проголошував Солженіцин. Він навіть не збагнув, що в Америці – на противагу Росії – він міг вільно публічно висловити думки, які обурили багатьох американців, і що ці думки набували широкого розголосу саме завдяки свободі преси.
Натомість на Заході він розгледів «преклон свободы в сторону зла». Він був маніакально переконаний, що світ спроможні врятувати тільки Росія і православ’я. «Солженіцин належить до покоління слов’янофілів 70-х років Х1Х століття, – вважає один із найавторитетніших радянологів у США Ричард Пайпс. – Представниками цього різновиду консервативного націоналізму були Достоєвський та його друг Побєдоносцев, сірий кардинал імперської Росії пізнього періоду. Щоби переконатися в тому, наскільки вони близькі, досить взяти в руки працю Побєдоносцева “Размышление о русском государтсвенном муже” (1869 р.). І за стилем, і за своїми роздумами гарвардська промова Солженіцина настільки нагадує цю працю, що її завершені уривки цілком можна було б внести до тексту Побєдоносцева».
Де б не перебував Солженіцин – за колючим дротом радянської «малої зони», у «великий зоні» СРСР чи на Заході, де тривалий час жив, отримавши там політичний притулок – його погляди формувалися на основі обмеженого досвіду. Вони незмінно звернені у минуле, не відображають віянь нової доби й по суті не виходять за межі cкостенілої формули «православне, самодержавие и народность».
«Вермонтський самітник», який так і лишився чужим на Заході, зрештою повернувся в Росію, сповнений надій стати її духовним месією. Та потрапив у незнану, чужу, олігархічну країну, опинившись на манівцях суспільного життя. Він опинився швидко забутим і нікому не потрібним зі своїми моральними пошуками й повчаннями. Допоки не потрапив у поле зору президента Путіна. Дивна на перший погляд спорідненість душ! Забувши про «гранитную громаду КГБ» з «его кровавой 70-летней злодейской историей», яку він таврував, Солженіцин приймає з його рук нагороду й висловлює захоплення діяльністю по «востановлению России», а сам стає одним із ідейних натхненників патріотично-православного руху в Росії..
Американський письменник і журналіст Кристофер Гітченс так характеризує його діяльність в останній період: «Оголосивши “жорстокістю” дії НАТО на Балканах, навіть не заїкнувшись про те, як поводяться російські вояки у Чечні, Солженіцин в останні свої дні проголошував нікому не потрібні викривальні промови на адресу тих українських націоналістів, які намагалися оголосити свій досвід сталінських репресій геноцидом». Автор має на увазі міні-статтю Солженіцина «Поссорить родные народы?»,в якій той у дусі офіційної російської пропаганди цинічно заперечував факт Голодомору в Україні. І як не згадати принагідно розповсюджений свого часу мільйонними накладами його розлогий трактат «Как нам обустроить Россию. Посильные соображения», в якому у переддень розпаду радянської імперії Солженицін пропонував зберегти її уламки під машкарою «Российского союза» у складі відшматованої від Казахстану російськомовної (більшої) частки, самої Росії як головного осереддя імперії та Білорусії й України.
У документальному фільмі «Солженицын. На последнем плесе», що демонструвався на телеканалі «Россия»,головний герой висловлює думку, що люди зіткані із суперечностей. Втіленням її є й світогляд та особистість самого Олександра Солженіцина. У фільмі він категорично висловлюється проти патріотизму, хоч як це дивно звучить в його вустах. Натомість у згадуваному вже «Письме руководетелям Советсого Союза»Солженіцин так само категорично проголошував, що «национальным руководителям России в предвериии грозящей войны с Китаем все равно придется опереться на патриотизи и только на него». У телефільмі Солженцін виступає також проти«державности»і розмірковує над тим, скільки ще лиха вона принесе Америці. Українцям він взагалі відмовляв у праві на створення незалежної держави. На «державность»стосовно Росії у нього, звісно, діаметрально протилежний погляд.
Як справжній християнин Солженіцин щиро говорить про те, що чекав і не дочекався від комуністичних керівників розкаяння. Справедливий докір! Та чи покаявся він за власні гріхи?
«Я спросил его (Солженіцина. –А. С.), можно ли что-либо сделать, чтобы помочь Григоренко и Марченко, – пише Андрій Сахаров у книзі «Воспоминания». –. Солженицын отрезал: "Нет! Эти люди пошли на таран, они избрали свою судьбу сами, спасти их невозможно. Любая попытка может принести вред и им, и другим". Меня охватило холодом от этой позиции, так противоречащей непосредственному чувству».
