1. Нам остро не хватает профессионалов, хотящих и способных работать. Дефицит всех профессий – режиссер, сценарист, продюсер, оператор. К сожалению, в большинстве случаев уровень подготовки в высшей школе этих специалистов очень низок, как в теоретической, так и в практической области. Мы проводим громадное количество собеседований. Только один человек из двадцати может и хочет работать.

 

Большая проблема – отсутствие желания, таким людям делать в телевидении нечего.

 

2. Работать у нас здорово. Профессиональные отношения, нормальная рабочая атмосфера. Да, у нас перекупают кадры. Но не все измеряется деньгами. Многие, кто ушел от нас, хотели бы вернуться, но назад дороги нет.

 

3. Школа СТБ не может заменить высшее образование. Она может дать инструменты, знания уже подготовленным людям. Также надо понимать, что творческая специальность это еще и вкус, чувство меры, кругозор, ум, интуиция. Все эти качества человек развивает на протяжении всей своей жизни – основа закладывается в детстве, многое дает институт и самостоятельная работа человека над собой.

 

4. Телевидение – это люди и деньги. Отсутствие любого из этих факторов не позволяет нашему бизнесу эффективно развиваться. Главная проблема не в раздутости, а в отсутствии нормальной школы, достаточного количества Мастеров, которые могли бы передавать свои знания и умения.

 

5. Искать, растить. Постоянно, не останавливаясь. Поощрять наставничество, преподавание в вузах.

 

 

1. Проблема кадрів була, є і буде. Через те, що телевізійний ринок шаленими темпами розширюється. З’являються нові телеканали, а зі стартом цифрового телебачення професія телевізійника може стати антикварною.

 

2. Процес перекуповування вже давно нікого не дивує. Вражають тільки засоби, якими він супроводжується. А відтак страждає професія і, більшою мірою, журналістика, в лояльності якої не доводиться сумніватися. Ми такими справами не займаємося. А те, що 5 канал накував кадрів для інших каналів, то є факт. Інколи, дивлячись новини сусідніх по кнопці каналів, губишся в здогадках: «А чиї це новини?». І там, і там наші люди в кадрі – та вже колишні.

 

3. Те, що телеканали створили та створюють свої школи, є добрим прикладом розвитку індустрії. Такі починання треба вітати. Вони, звичайно, не зможуть замінити класичну журналістську освіту, та розвинути – зможуть. Практика – то велика штука. Я практичним фахівцям надаю перевагу.

 

4. Так, я вже про це сказав. Та через це кількість каналів не зменшиться. Бажання бути хоча б маленьким, та олігаршиком народжується у багатьох і часто прогресує. Знову ж, до певної міри, вигідне вкладення грошей та отримання різного виду дивідендів. Зрештою, це ринок, і все купується і продається. Телебачення не виняток.

5. Вчити. Піднімати престиж професії телевізійника, аби молодь прагнула працювати на телебаченні за покликом, а не шукаючи дешевого авторитету.

 

 

1. Насправді проблема дефіциту кадрів існує вже не перший рік. І вона стає дедалі серйознішою. Нібито і журналістів щороку випускається багато різними навчальними закладами, а знайти серед них насправді небайдужих до обраної професії важко. Бізнес-канал особливо відчуває такий дефіцит. Адже телевізійних журналістів-економостів дуже мало. Доводиться шукати не з журналістською освітою, а перш за все з базовими знаннями. І така практика себе виправдовує на прикладі UBC.

 

2. Фахівців завжди перекуповували. Це нормально з точки зору бізнесу. Кожний канал хоче отримати якнайбільше професіоналів, що роблять рейтинг будь-якому проекту. З точки зору ж етики тут не все однозначно. «Підпільщина» в будь-якому разі неприємна. Важливо, як журналіст іде з каналу, в яких стосунках залишається з колективом та менеджерами. Це вже морально-етичний бік. Кожен розуміє це по-своєму. Наша телекомпанія не дозволяє собі підпільно переманювати журналістів. Ми озвучуємо кількість вакансій і до нас приходять самі. Все чисто і чесно. Прийде саме та людина, яка хоче й буде в нас працювати. Крім того, ми намагаємося самі виховувати собі кадри. За рік існування телеканалу ми не відчули на собі хедхантингу. Наші люди залишаються з нами. Ми створюємо їм умови для творчого зростання.

 

3. Що стосується шкіл підвищення кваліфікації при каналах, моя думка тут проста: журналіст народжується (або ні) лише в професійному телевізійному середовищі. Він може отримати будь-яку освіту, як класичну, так й іншу, і не відбутися як фахівець. Я вже говорила, що на нашому каналі є приклади, коли економісти без журналістської освіти працюють інколи краще за тих, хто таку освіту має. Журналіст – це особливий тип людини, з особливою психофізикою. Навчити цього, на мій погляд, не можна взагалі. Це або є, або ні. Що стосується питання перспективності шкіл журналістики, то вважаю це поки що «факультативом». Хоча бажання каналів виховувати для себе спеціалістів схвалюю. Скласти конкуренцію класичній освіті такі проекти поки що, на мою думку, навряд чи зможуть.

 

4. Зменшенню кількості телеканалів не зможе завадити нічого, тим більше кадровий дефіцит на ринку. Це взагалі не варто пов’язувати. Нові канали з’являтимуться, оскільки Україна крокує тим шляхом, який пройшли вже давно і США, і Європа. Сегмент нішевого телебачення дуже бурхливо розвивається і майбутнє, на мою думку, за спеціалізованими, тобто нішевими телеканалами. Кожний канал шукатиме та виховуватиме журналістів для себе.

 

5. Фахові кадри мають виховувати фахові вищі навчальні заклади. Необхідно створити таку систему, аби на факультет журналістики брали не за гроші, а тих, хто дійсно має бажання присвятити себе цій професії. Щоби туди не потрапляли випадкові люди, що займають чужі місця. А нові обличчя шукатимуть у регіонах.

 

 

1. Проблема нехватки квалифицированных кадров острой мне помнится всегда. Думаю, главной причиной по-прежнему остаётся, мягко говоря, не очень качественная система образования. В журналистской сфере вообще и в телевизионной в частности. В данном случае мои претензии распространяются на обе стороны процесса – и на преподавателей, и на студентов.

 

(Приняв недавно профильную кафедру в Харьковской государственной академии культуры и немного освоившись, просто по техническим причинам не успел закрыть на следующий учебный год странноватый курс «Дикторы и ведущие телевидения». Обидно, досадно, но ладно; ожидал на него, по подсмотренному примеру прошлого года, 5-6 абитуриентов? которых, соответственно, надеялся на первом же курсе переагитировать в «репортеры» и таки прихлопнуть эту ретро-дисциплину. Угу, что называется – строить планы – смешить Бога. 18 заявлений на «репортерский» и… 47 на «дикторский». Да здравствует гламур в модельных головках – следствие тотального пожелтения даже условно-«умных» прежде каналов...)

 

Высокая «текучесть кадров» – еще одна серьезная составляющая проблемы. Почему текут – Бог их знает; причин, если анализировать – масса, однако нынешняя общая сверхтекучая картина отдельными причинами уже как-то не рисуется. Ну, вот переключали раньше телевизор раз в 20-30 минут (вставать было лень), теперь клацаем посекундно; работали раньше на одном месте хотя бы несколько лет, теперь – пару месяцев. И побежали дальше. Ничему, между прочим, толком не научившись. Но для пары следующих месяцев на следующем месте хватит, и ладно. А там опять – спрос-то есть… А дефицит – при кажущемся избытке – никуда не девается.

 

Так или иначе, в первую очередь не хватает собственно журналистов (несмотря на «куда ни плюнь – попадешь в него»; но скорее – в того, кто считает либо называет себя таковым).

 

Также не хватает специалистов, которых обозначить одним словом трудно, но которые бы выступали координаторами между телетворчеством изнутри и телебизнесом снаружи. Возможно, продюсер (но больше, чем в привычном значении «прораб ньюзрума»); а еще вернее – девелопер, который чувствует себя одинаково уверенно и во внешнем финансовом мире, и во внутреннем телевизионном. До сих пор эти специалисты эксклюзивны, их считанное количество. Самоучки?

 

В последние несколько лет ощущается нехватка специалистов, умеющих работать на стыке телевизионных технологий и подступившего уже вплотную сетевого мира. Причем, отсутствие таких специалистов сказывается как на технологических, так и на профессионально-журналистских проблемах этого стыка; область диффузии, между тем, увеличивается на глазах. (Созданная при содействии СКМ «Школа цифровой журналистики» проблему пока не решает не только количественно, но и качественно: базовые основы новых технологий, преподанные первому набору абитуриентов, заметно отстают от уже практикуемых даже в регионах.)

 

2. По-моему, порицать хедхантинг примерно так же эффективно, как жаловаться на погоду. Его можно только констатировать скрипом зубов, когда уводят у тебя; и потиранием рук, когда удаётся переманить к себе. Деловая этика не просто терпима к этому явлению – она приняла его как один из инструментов. Метод действенный, следовательно – сантименты побоку; внутрикорпоративная солидарность почти не работает: Украина – не Япония. Не знаю ни одной компании, которая бы пренебрегала кадровым сафари. Впрочем, в регионах наблюдается явный дисбаланс в сторону утечки – разумеется, в пользу столицы.

 

3. Подобные школы регулярно возникают и в регионах; при первой же ресурсной возможности их создают каналы, агентства и даже отдельные энтузиасты. Оставляем за скобками бизнес-элемент этого дела, поскольку основной мотив региональных фундаторов – «не до жиру, быть бы живу». Быстро обучи, отбери толковых, отпусти негодящих – это вполне эффективная метода для пополнения кадров. Громоздкая и неповоротливая система вузов, гробящая пять лет на сомнительного качества обучение – слишком большая роскошь для дикой динамики очень технологичного, а значит – «скоропортящегося» производства (не говоря уж о том, что студент, который хотя бы ко второму году учебы не озаботился работой в реальных, а не лабораторных условиях, по выпуску почти гарантированно останется у разбитого корыта). Перспективны ли такие школы? Безусловно. Заменят ли они классическое высшее образование? Не уверен. Но произвести обрезание этому самому «классическому» с пяти до примерно двух – двух с половиной лет с переносом акцентов на практику было бы, на мой взгляд, вполне логично.

 

4. Телерынок раздут, согласен. Нынче что-либо (а чаще – что попало) медийное входит в обязательный набор модных аксессуаров каждой собаки с политико-олигархического подворья. Кадровая проблема (уточню: проблема квалифицированных кадров) большинство из них напрочь не волнует – куплю на базаре ведро «журналистов» за медную полушку и буду в шоколаде. Ну что сказать, таки покупают. На выходе получают полное дерьмо, но и это не особо волнует; цели и задачи другие, от журналистики достаточно далёкие. «Сторожевой пёс демократии» благополучно окультурен в «цепного бобика капитализма».

 

А медиагруппы, холдинги и нишевые каналы – это, на мой взгляд, несколько иные материи с иной же (во всяком случае, не только кадровой) подкладкой. Крупные деньги – крупные игры; в данном случае речь идет об оптимизации конвейерных потоков – в основном финансовых, как следствие – и кадровых. Серьезного влияния на общую кадровую ситуацию это вряд ли может оказать, хотя бы в силу того, что даже самые крупные держатели кадров, начинающие игры в холдинги – исчисляют их, кадры, все же не десятками тысяч.

 

5. Где брать? Да там же где и сейчас: в рекрутинговых агентствах, в вузах, в собственных школах; да с улицы, в конце концов. Другое дело – дальнейшие отношения с потенциальным творческим кадром… Холить, нежить и лелеять; держаться за него всеми четырьмя конечностями; обеспечить всем, чем можно, и еще немного тем, что нельзя; приравнять для себя уход работника если не к мировой, то к личной трагедии. Вырастет – воздаст сторицей. Иных путей нет, «проверено электроникой».

 

 

1. Кадровая проблема на телевидении стоит сейчас так же остро, как и во многих других областях. Это сейчас общая проблема. И основная причина – это уровень подготовки. Практически отсутствуют специалисты по организации телевизионного производства, очень низкий уровень творческого персонала.

 

2. Региональное телевидение постоянно сталкивается с этой проблемой. Вымывание кадров с периферии в столицу идет постоянно, усиливаясь в преддверии «обострения» политической активности. Относимся к этому спокойно, как к неизбежности. Но поддерживать необходимый уровень квалификации сотрудников с каждым разом труднее.

 

3. На мой взгляд, прошлый опыт тренингов «Интерньюза» более эффективный.

 

4. Каналов у нас столько, сколько выдерживает рынок (экономический и политический). Если их и станет меньше, то не из-за дефицита кадров.

 

5. Это очень узкая постановка вопроса. А где брать украинскую элиту, харизматичных лидеров, культурных и образованных людей и т. д.?

 

 

1. Телебачення в Україні розвивається дуже активно, тому потреба у працівниках існує постійно. Оскільки наша індустрія синтетична, потреба є і серед «творців», і серед «технарів», і серед управлінців. Як не дивно, найбільша потреба у творчому персоналі: сценаристів, журналістів.

 

2. Наше законодавство про працю не дає можливості відбудувати цей ринок. Тому всі «гучні» переходи можна розглядати лише з етичної точки зору. Ми подарували індустрії багато яскравих кадрів, проте щоразу, коли я питаю себе, кого б поцупити у колег – розумію, що нічого цікавого знайти не можу, хіба що повернути тих, хто пішов…

 

3. Будь-яка освіта – ніщо без практики. Тому кожний, хто приходить на канал, вимушений вчитися наново. Освіта може дати певні навички (саме «може», хоча зовсім не завжди «дає», навіть базова освіта не дає знання мови, граматики тощо), але професію сьогодні здобувають уже на робочому місці, причому абсолютно всі – і технічні, і творчі працівники. Тому згадані вами «школи» можуть за півроку-рік дати більше, ніж 4-5 років навчання у виші.

 

Що стосується «класичної журналістської освіти», я не розумію, про що мова, адже людей, яких можна назвати «класичними журналістами», в Україні не більше дюжини, і більшість із них уже давно не журналісти…

 

4. Кадрова проблема ніколи не буде фактором стримування телевізійної індустрії. І ніколи не буде приводом для створення ані медіагруп, ані нішевих каналів.

 

5. Єдиний вихід – шукати талановитих людей і вчити їх самостійно. Стосовно того, де шукати, є два шляхи: по-перше, серед працівників локальних станцій, яких в Україні близько семисот, по-друге – серед студентів, адже багато хто сьогодні навчається аби десь навчатися, а телебачення стає професією часто випадково…

 

 

1. Нет, не думаю, что на сегодня остро ощущается кадровая проблема. Другой вопрос, насколько готовы выпускники вузов сразу работать в кадре. Профессионализм – это прежде всего опыт. Но хочу сказать, что каждому из нас было двадцать, и, начиная свой трудовой путь, мы многого не умели, хотя казалось, что знаем все на свете. Так что, на мой взгляд, главное – желание и готовность людей учиться, грамотная кадровая политика на каналах, внимание и терпение к молодым людям.

 

Ну а когда на работу приходит молодой и уже «готовый» специалист, да еще и талантливый, и с хорошим характером, конечно, это удача или миф о загробной жизни :).

 

2. Рыночная целесообразность в этом есть, остальное – весьма проблематично. Теряются лица каналов, особенность режиссуры и т. п. Что называется, «канальные маски» размыты, и зритель не понимает, какой канал он сегодня смотрит. Что касается НТН, то мы этого не практикуем. И уже практически ни от чего не страдаем.

 

3. Безусловно, это перспективно и правильно. Заменит ли это классическое журналистское образование? Ну, образование или есть – или его нет. А то, что это прекрасно дополняет, дает хорошую практику и понимание реальности профессии, то это, мне кажется, очень неплохо.

 

4. Перефразируя известную фразу – больше каналов, хороших и разных. Ничего страшного в этом я не вижу, а то, что кадровая проблема может стать причиной переформатирования – не думаю.

 

5. Я не вижу проблемы, я вижу отсутствие профи, у которых можно и нужно учиться.

 

Искать – в вузах, на областных каналах, как это делали во все времена. Работать с людьми. По-моему, вся это проблема несколько надумана. Да, на телевидении произошла смена поколений, ничего страшного не случилось, а то, что пришедшие в экран учебников не читали и думают, что совершают какие-то открытия, так это не их вина. Это из другой плоскости. А вообще, молодость – это очень неплохо. И как мы знаем, проходит она очень быстро.

 

 

1. Для регіональних станцій, якою сьогодні є Сумська обласна державна телерадіокомпанія, – це одна з найголовніших проблем. Ідеться не тільки про відсутність кваліфікованих кадрів, а про брак кадрів взагалі. Якщо редакторів стали готувати сумські виші, що дозволило частково зняти кадрову напругу в редакціях радіо та телебачення, то режисерів і операторів хронічно бракує. Особливо режисерів. Вже декілька років у Сумської ОДТРК вакантними є 25% режисерських посад, але спеціалістів немає.

 

2. Дві мої молоді, амбітні і працездатні дівчинки перейшли працювати на телерадіокомпанії НБМ та НТН. В обох стало такту та здорового глузду заздалегідь мене про це повідомить, щоб я мала час знайти заміну. З одного боку, я за них радію і навіть пишаюся ними, бо це ж наша компанія виховала і навчила їх професії. З іншого боку, боляче, що переходять найперспективніші і треба починати спочатку: шукати молоді таланти, вчити, направляти на курси.

 

Іноді трапляються й гірші, з погляду ділової етики, ситуації. Так, наприклад, рік тому, коли в Сумах запрацював новий комерційний канал, редактор одного з відділів нашої ТРК брала лікарняний, щоби працювати на цей комерційний канал. Потім звільнилася і тишком-нишком забрала з собою робочі відеоматеріали, які готувала на обладнанні нашої компанії, з нашими відеооператорами й у робочий час, за який отримувала заробітну плату саме у нас.

 

Хедхантинг був, є і буде. Але як покидати компанію – гідно чи ні – це вже залежить від моральних якостей самої людини. Мені теж доводилося вести перемовини з фахівцями, які працювали в інших газетах, ТРК, прес-службах, проте я завжди наголошувала, що людина має обов’язки перед своїм роботодавцем і повинна вирішити всі питання, які можуть виникнути. Я завжди погоджуюсь почекати, поки робітник не закриє свої «борги» перед компанією

 

3. Я вважаю, що так, школи перспективні. В них підвищується кваліфікація, бо тут більше практики, ніж теорії. До того ж, молодь матиме змогу швидко зрозуміти, яку нішу займає канал і в якому форматі бажано працювати.

 

4. Дійсно, телерадіостанцій забагато. Так само і багато вишів, які стали готувати журналістів. Річ у тім, який рівень їх підготовки у цих навчальних закладах. Крім того, серед студентів сумських університетів великий відсоток тих, хто ніколи не працюватиме за професією. Їм потрібен тільки диплом про вищу освіту, а факультет обрали тому, що слово «журналіст» звучить престижно. 

 

5. Комерційні компанії практикують укладання контрактів із працівниками. Я б і для державних упровадила таку систему. Бо дуже часто на державних ТРК трапляється інша ситуація – коли керівник хоче, але не може звільнити працівника. Де-юре працівник начебто добре працює – своєчасно приходить на роботу, готує матеріали, виконує норми відробітку, а де-факто коефіцієнт його корисної дії наближений до нуля, бо він звик працювати в старій системі координат, або байдужий, бездрайвовий. І від такого баласту важко звільнитися. Тому, можливо, і нових облич недостатньо.

 

Особисто я люблю працювати з молоддю за принципом «я тебя слепила из того, что было». Справді, потрібно, щоб була хоч якась маленька Божа іскра і бажання навчатися. 

 

Для працівників комерційних компаній не відпрацьовано систему морального стимулювання. Так, працівники державних ТРК матимуть більшу пенсію, ніж ті самі редактори та коментатори комерційних компаній, бо для них застосовуються норми, методика та порядок нарахування пенсії державному службовцеві. Крім того, якщо Держкомтелерадіо постійно турбується про нагородження працівників підпорядкованих структур почесними відзнаками і грамотами, в тому числі грамотами Кабінету Міністрів, Верховної Ради, то хто турбується про працівників комерційних компаній? Хтось може зі мною не погодитися, мовляв, у комерційних компаніях інший стимул – високі зарплати. Проте публічне визнання – не гірший стимул, щоб триматися за професію. Бо за визнанням іде й більша заробітна плата.