– Не так часто, як я би хотів. Ми спершу говорили з Оленою Притулою про весь блог білоруською. Але вийшло, що про суто українські речі я пишу українською, про речі, де потрібно багато російських цитат, – російською, але білоруська теж лишається, і я її вважаю головною мовою свого блогу.

 

Моя рідна мова – російська. Батько закінчив білоруськомовну школу, але вступив на факультет журналістики БДУ, де все тоді викладалося російською. Він поступово забув рідну білоруську, його змушували писати російською. Потім його призвали до армії, спрямували спершу до Німеччини, потім до Казахстану. Він працював у військових газетах. Яка там білоруська мова? Мама моя завжди спілкувалася російською мовою. А я десь наприкінці 80-х років усвідомив себе білорусом, почав передплачувати різноманітні білоруські газети й журнали. Це було і в Казахстані, і в Одесі, де служив мій батько, а я навчався в 10–11 класах. Власне, я вивчав мову передусім завдяки пресі. Були такі двомовні видання, наприклад, молодіжний журнал «Крыніца» – «Родник». Ти читаєш російською, усе розумієш, потім читаєш білоруською і теж уже розумієш. І все ж таки коріння в мене білоруське, я відвідував Білорусь, спілкувався з людьми, дивився телевізор, слухав радіо. В університеті нас вчили 50/50 білоруською та російською.

 

Українську мову я почав вивчати в Одесі – передплачував «Літературну Україну», читав інші видання. 1990 року я посів перше місце на Всеукраїнській олімпіаді юних філологів із російської мови. Це мені дало право вступити без іспитів до будь-якого філфаку українського вишу. Але я ним не скористався – поїхав вступати до фамільного факультету до Мінська, де познайомилися мої батьки. Якби не було цього факультету, не було б і мене. Тому це було визначено, що вчитимусь я там. У 14 років я знав, що буду не тільки журналістом, але й головним редактором.

 

– Я був єдиним журналістом умовно українського походження, який зустрів Леоніда Макаровича Кравчука в грудні 1991 року в мінському аеропорті за добу до розвалу СРСР. І запитав: «Леоніде Макаровичу, а чи підпише Україна договір про ССД?» (Союз суверенних держав). Він уже майже пішов, але першокурсник Юрій Свірко його спинив українською мовою. Кравчук мені різко відповів: «Ні!» і пішов далі. А я йому навздогін: «Про Союз слов’янських держав?». Тут він уже зупинився, повернувся до мене і хитро сказав (тут Юрій Свірко вдало імітує голос першого президента України. – М. З.): «Слов’янських? Не знаю, ми це не обговорювали». І полетів до Біловезької Пущі. Саме в Білорусі мене й застав розпад СРСР.

 

– Я б не сказав, що в білоруських. Я працював у незалежному інформагентстві БєлаПАН (Білоруське приватне агентство новин) дуже недовго на початку 1992-го. А потім мене переманили до російськомовної радмінівської молодіжної газети «Знамя юности», де я на рік став парламентським кореспондентом. На першому-другому курсах університету, коли всі гуляли й пили, я вже писав статті, що змушували урядовців хапатися за голову. Я написав про президентські амбіції тодішнього прем’єра – це дуже не сподобалося в Раді міністрів. Потім керівник управління інформації Василь Драговець, який був головредом популярного в СРСР мінського молодіжного журналу «Парус», побачив моє посвідчення й обурився «хуліганству» – мовляв, чому на посвідченні молодіжної газети написано «Рада Міністрів Республіки Білорусь»? А я відповів: «Значить, як газету під контроль брати, фінансувати й цензурувати – це не хуліганство, а як писати, хто засновник – то хуліганство?». Від цього моменту мене перестали пускати до Ради Міністрів. Але до парламенту, який знаходиться в іншому крилі тієї самої будівлі, пускали. Аж до 2004 року, коли попри наявність акредитації в парламенті та акредитації Міністерства закордонних справ на очах у делегації ОБСЄ мене не пускали, затримували, били. Були заяви протесту ОБСЄ на мою підтримку. Це був великий міжнародний скандал. І це вилилося в мій від’їзд.

 

– Наприкінці січня 2005 року. Я подивився трансляцію CNN з Майдану Незалежності, де чомусь російський коментатор коментував інавгурацію Ющенка. Він чомусь називав Майдан Freedom Square (площею Свободи). Я подумав, що в Україні вже є свобода, і вирішив їхати. Адже перспектив у Білорусі вже не було. Мене попередили друзі в МЗС, що мою парламентську акредитацію фактично анульовано, спікер парламенту підписав списки акредитованих журналістів на 2005 рік, але служба безпеки президента, яка видає перепустки, не видала мені акредитацію без жодних пояснень. Коли я не можу працювати в парламенті, коли в мене наступного кварталу закінчується акредитація в МЗС, то що мені там робити? І я вирішив повернутися на історичну батьківщину, де я мешкав лише 2 роки: у 1989-1991 роках.

 

– Я не є громадянином Білорусі. Мої батьки, які народилися в Білорусі, які є білорусами за національністю, мій молодший брат, який народився в Алмати, але мешкав з батьками, – отримали білоруське громадянство. А я на момент 1991 року жив окремо від батьків і брата, хоча й на території Білорусі. До того ж, коли я народився в Білорусі в 1974 році, мене одразу вивезли до Німеччини і не встигли прописати. Я жодного дня не був прописаний у Білорусі. Через це вважалося, що я не є постійним мешканцем. А громадянство давали тим, хто постійно мешкав. Тому я був особою без громадянства. У мене лишилося посвідчення українського МЗС, у котрому написано, що я особа без громадянства.

 

– Так. Тому що український закон змінився десь у середині 90-х років. Мене вважали особою без громадянства, а потім перенесли День незалежності та відповідну дату влітку, а 24 серпня 1991 року я ще постійно мешкав в Україні. І наступне посвідчення з МЗС уже стверджувало, що я громадянин України. Я працював на Reuters і був особою без громадянства, звідти мене звільнили. Коли в Бі-бі-сі дізналася про обставини звільнення, мені одразу запропонували штатний контракт. Відповідно, подали документи до МЗС України на акредитацію, і мені дали посвідчення, де поруч із тим самим номером радянського паспорта було написано, що я є громадянином України.

 

– На Бі-бі-сі я працював три роки. Ми абсолютно мирно розійшлися, просто мені не подовжили контракт. До цього доклав руку київський офіс Бі-бі-сі, який послав іншого кореспондента до Мінська, щоб він висвітлював візит Кучми до Лукашенка. Я тоді спитав, а навіщо взагалі потрібен кореспондент у Мінську, коли ви посилаєте когось іншого, щоб догодити Лукашенку. І я пішов у мінську редакцію «Радіо Свобода». Працював на українську службу, на білоруську, часом на російську й англійську. Тобто чотирма мовами. Головною, звичайно, були білоруська й українська. Я шліфував мову, спілкуючись із Лондоном і Прагою. Звичайно, робив помилки, коли щось начитував, – вони (у Лондоні та Празі) мене зупиняли, просили перечитати.

 

1-го лютого 2005 року я переїхав до Києва й почав працювати в київському офісі «Свободи». Мені дали службову квартиру (окреме спасибі панові Народецькому, який тоді очолював українську службу). Працював на новинах, підтягував свою українську мову. Потім мене поставили ведучим ранкових ефірів. Слід було о 4-й ранку прокидатися, їхати на таксі на Хрещатик і дуже бадьорим голосом казати: «Доброго ранку, Україно! В ефірі “Радіо Свобода”». Це важко для організму, тим паче в мене була маленька донька і дружині це не подобалося. Точилися розмови, що я стану наступником Ганни Стеців-Герман – Народецький цього не виключав. Я подав документи на шефа бюро, але тут самого Народецького перекинули на туркменську службу. Відповідно, в керівництва змінилися плани. Мені пропонували стати новинним редактором, але я обрав «КоммерсантЪ».

 

– Я ще в Мінську був штатним кореспондентом російського «Коммерсанта», і після переїзду до Києва писав про події в Білорусі під псевдонімом Юрій Вікторович (це моє ім’я та по батькові) і про події в Києві під іменем Юрій Свірко. Коли «КоммерсантЪ» вирішив запустити вже другу українську версію, мене запросили директором інформцентру. Треба було випустити нульовий номер 31 травня, створити внутрішню інформаційну службу, кореспондентську мережу з нуля.

 

18 липня ми випустили перший номер «Коммерсанта», усі святкували в барі, потім поїхали по домівках спати, а я пішов на ранковий ефір «Свободи». Я не міг одразу все кинути й піти з радіо. Потім повідомив Ольгу Буряк, тодішнього директора української служби, що переходжу в «КоммерсантЪ», тому що вже не можу на радіо, графік незручний. Ну, і звичайно, в «Коммерсанті» платили більше. У штат газети мене взяли ще 1 червня (я був першим штатним журналістом після Андрія Васильєва). Близько місяця я був сумісником, і це допомогло мені в купівлі київської квартири в кредит: і «Свобода», і «КоммерсантЪ» надали мені довідки про зарплату.

 

– Різними шляхами. Хтось сам виходив на мене. Хтось раніше працював на «Свободі». Люди в регіоні кожній копійці раді. Якщо на радіо багато не заробиш, то хоч для «Коммерсанта» щось напишеш. У нас було 6 штатних корів у містах-мільйонниках, а решта – позаштатні.

 

– Дуже швидко – місяці за два-три. Мені допомагав Костянтин Макульський, якого я взяв керівником кореспондентської мережі. Також ми створили внутрішню інформслужбу. Усі новини від інформагенцій потрапляли в операційну систему DOS із технічними заголовками, наприклад «Interfax 281514». І після цього треба було дати (коротку, до 40 символів) назву і відсортувати за тегами. Я вважаю таку систему архаїчною, але оскільки у Москві так працюють, то вирішили, що й у київському «Коммерсанті» так має бути.

 

Ми запустили новини на сайті kommersant.ua, під це набрали додатковий штат. Була досить суттєва проблема: бюджет інформслужби був за редакційні гроші, а бюджет сайту – за кошти на розвиток. За частину грошей відповідав головний редактор Андрій Васильєв, за іншу – Казбек Бектурсунов. Коли головним редактором став Андрій Гоголєв, він сказав, що потрібно скоротити команду, яка працювала на сайті. «Я вважаю, що новини на сайті взагалі не потрібні», – сказав мені Гоголєв. Потім він, мабуть, змінив свою думку. Зараз каже, що вони збираються переробляти сайт.

 

– З 1 червня 2006 року Андрій Гоголєв став головним редактором. Від нього до «Экономических известий» пішов цілий відділ спорту у складі трьох осіб, вони не змогли з ним працювати. У мене також почалися конфлікти. Я не розумію, коли мене покривають матом з ранку до вечора, коли зневажають мою національну гідність, коли пишуть «хохли», «жиди» тощо в редакційній системі. Я написав службову записку, вимагаючи це зупинити. На це ніхто не відреагував, натомість спеціально для мене над моїм матеріалом поставили технічний заголовок «Педерасты и бульбаши». Я написав ще одну службову записку, після чого отримав мат у відповідь, а на редколегії прозвучало, що мене оштрафують на півзарплати. Через нервове напруження в мене розвинувся карбункул шиї. Я потрапив до печерської лікарні №12. Керівництво «Коммерсанта» навіть не поцікавилося, чи я живий після цієї операції, я вже не кажу про невиконану обіцянку забезпечити всім медичне страхування. Коли я набирав людей до штату «Коммерсанта», то Гоголєв обіцяв їм медстрахування. А як довелося піти на складну операцію до лікарні без київської прописки, то ти нікому не потрібний. Це сталося після мого дня народження, і Гоголєв, як мені потім розповідали, лише казав, що я забагато святкував, хоча я майже не вживаю алкоголь.

 

Також мої московські друзі повідомили мене, що в українського «Коммерсанта» примарні перспективи. Вони сказали, що Алішер Усманов купуватиме російський «КоммерсантЪ», але йому абсолютно не потрібен український. Було питання, чи закривати його, чи ні. Тож наклалися декілька причин: зневажання, незрозумілі перспективи, лікарня… Мені зателефонували з «ЭИ» й кажуть: «Слухай, у нас тут роботи вдвічі менше, а зарплати вдвічі більші. Давай з усіма переходь».

 

– Ні, я половину залишив. Я відповідальна людина, тому зробив усе, щоб забезпечити творчий процес. Десь половина штатних власкорів перейшла до «ЭИ». Наступного дня, коли вийшла газета «ЭИ», де було написано, що я заступник головного редактора, «КоммерсантЪ» розродився статтею «Журналисты легкого поведения» на першій шпальті. Там ішлося про Олексія Бобровнікова, який був керівником відділу фінансів, але з певних причин не зміг більше працювати в «Коммерсанті» й перейшов до «ЭИ» президентським кореспондентом. А вже в кінці матеріалу було про мене, що я такий-сякий, поширював неправдиві чутки про те, що «КоммерсантЪ» закривається. Пам’ятаю фразу: «Находясь в отпуске, он получает за это зарплату». У мене справді після лікарняного була раніше запланована відпустка. Але мені не заплатили ані зарплатню повністю за серпень, ані лікарняний, ані відпускні. І ще й написали на першій шпальті, що я журналіст «легкого поведения». На моє місце, поки я хворів і був у відпустці, взяли Сергія Горбачова. Його представили як директора інформцентру, не звільнивши мене. І навіть у вихідних даних газети писали, що директором інформцентру є пан Горбачов.

 

– Коли мене запросили до «ЭИ», їм було не важливо, чи є в мене трудова книжка – там усіх спершу оформляли за сумісництвом. Я й головним редактором став там пізніше за сумісництвом, хоча насправді ніде в іншому місці не працював. А як можна віддати трудову книжку, якщо людина не звільнена?

 

– Я написав заяву до Печерського суду. Тому що після тієї статті я сказав, що туди не повернуся. І навіть не прийду за трудовою та грошима – нехай на пошту та банківський рахунок пересилають, доки ту брехливу статтю не буде спростовано. Суддя Цокол виокремила всі мої вимоги до «Коммерсанта» у три провадження, два з яких вона взяла собі. За одним процесом вона відмовила мені у спростуванні статті, зокрема – про отримані гроші за відпустку. За іншим процесом постановила стягнути з «Коммерсанта» мої відпускні, які не були виплачені, і зарплату. Відпускні за вересень 2006 року я отримав у березні 2008-го. Отака от українська система правосуддя. А «КоммерсантЪ» повівся ще хитріше: «Ми ж його не звільняли, чого він на нас до суду подає?». Коли я відмовився від вимоги поновити мене на роботі, тому що я не звільнений, вони мене одразу звільнили «за прогул у 370 днів».

 

– Та не так і багато…

 

– Я не рахував. Це не питання кількості, це питання якості. Можна Reuters розбити на декілька судових процесів. Тому що спочатку він тривав у Москві, потім із Москви перенаправили до Києва. А в Шевченківському суді три судді за це бралися. Судовий процес проти Reuters розпочався у червні 1997 року і ще досі триває. Я програв апеляцію в Апеляційному суді Києва, але подав касаційну скаргу до Верховного суду.

 

«КоммерсантЪ» я теж, так би мовити, програв. У плані виплати я виграв – нарешті отримав свої відпускні. Українська судова система така, що там немає поняття «виграв» чи «програв». Гадаю, програють усі. Але до суду все одно слід звертатися – заради принципів. Якщо мене незаконно звільнять із газети «Обзор», я теж подаватиму до суду. Але тут зовсім інша компанія, тут західні стандарти. Я дуже задоволений: контракт, посадова інструкція, трудова книжка. Є відділ кадрів із професійними людьми, які мене запросили, а потім провели декілька співбесід. Вони вивчили документи, як мене звільняли з «Коммерсанта», з «ЭИ».

 

– Я не скандаліст. Це не я звинувачував газету, що там працюють «люди легкої поведінки». Це вони розпочали скандал. Я зараз уперше звинувачую «КоммерсантЪ» у тому, що мене там ображали як людину, знущалися з моєї національності, хоча всі ці звинувачення були в моєму позові 2006 року. Коли головний редактор заявляє всім підлеглим: «Ви – хохли», не думаю, що це всім подобається. Або жартує, вважаючи, що можна публічно здерти майку з Мустафи Найєма і сказати: «Оце наш хохол», хоча він афганець...

 

Так, можна заявляти, що я сутяжник. Але що вкладати в це поняття? Я вважаю, що кожен журналіст має захищати свої права: людини, національні, професійні, на працю. Я їх захищаю так, як можу. Я вважаю, що суд у нормальній країні – цивілізований спосіб вирішення суперечок і спорів.

 

– Я сподіваюся, що колись вона буде вдосконалена, що ці рішення будуть переглянуті. Є, зрештою, Європейський суд з прав людини.

 

– Я залишаюся легітимним головним редактором «ЭИ». Мене незаконно звільнили за статтею 43-1 КЗпП. Звільняти за ініціативою роботодавця можна лише за ст. 40 і 41. Тому це було незаконне рішення, незрозуміле. Були анонімні коментарі на «ТК», що Юрій Свірко «дерибанив» бюджет. До речі, спасибі «ТК» за немодеровані коментарі – я став міцнішим після них. Я бюджет ніколи не розподіляв. Для того щоб його «дерибанити», у будь-якій редакції є фінансовий і генеральний директори. Головний редактор лише подає відомості на заробітну плату редакції. Тобто фінансових претензій до мене немає. Газета в рейтингах TNS посідає добре місце, і за час мого редакторства ці рейтинги зросли. Я вважаю, що газета стала кращою. Вона могла би стати ще кращою, якби не постійні скорочення бюджету, якби мене не змушували скорочувати колектив. Коли я став головним редактором, я мав зарплатний фонд понад 100 тисяч доларів на місяць. А власники хотіли його скоротити до 75 тисяч. Пояснювали тим, що колись бувало і по 16 шпальт, а тепер постійно виходитиме 12. Тобто мінус 4 шпальти дорівнює мінус 25% зарплатного фонду. Такий арифметичний підхід до газети. Я думаю, що в перспективі будуть одну шпальту випускати.

 

– Газета справді мала лише збитки. А ось доходи від реклами йшли цілком до рекламного агентства «МС Медіа». Воно продавало всю рекламу, я за це не відповідав і навіть фінансові обсяги не знав, а потім мені висувають претензії, що газета є збитковою. Якби не головний редактор Юрій Свірко, збиток становив би 9 мільйонів. Тому що лише на моїй зарплаті було зекономлено 60 тисяч доларів за рік, і ще був порізаний бюджет. Причому, часом без попередження. Наприклад, я маю 75 тисяч доларів зарплатного фонду і ще 2100 доларів гонорарів. Я розраховую, що маю 77,1 тисячі. Відповідно, я нараховую усім суми, які вони заробили. Потім гендиректор заднім числом пише, що гонорарів не буде, є ліміт 75 тисяч, а «все що зверху – Свірко платить зі своєї кишені». Я був змушений у себе відрізати, по 100 доларів у когось, хто багато заробляє, по 50 у тих, хто менше, а потім виправдовуватися перед колективом. І це на тлі інфляції, яка була шаленою. Я погодився, що можу випускати газету за 75 тисяч. Це було у квітні 2007 року, бюджет із січня, враховуючи інфляцію, мав би знову стати 100 тисяч. Але ж ні – такий бюджет затвердили на цей рік.

 

І попри те, що знищується «ЭИ», Індустріальний союз Донбасу створює журнал «Статус. Київ», запускає «Український бізнес-портал». Потім уся команда «УБП», як мені казали, переходить разом із Володимиром Чеповим у «Галицькі контракти». Зараз утретє планують переробляти сайт «ЭИ». Ось де відбувається «дерибан». І не головний редактор винен, тому що над ним є ще гендиректор, він же віце-президент холдингу, ще є перший віце-президент, президент, а над ним – Олександр Пилипенко, віце-президент «Індустріальної групи», який потім «ТК» заявляє, що він не має стосунку до «ЭИ». Я це занотував і потім, коли суд мене поновить на посаді головного редактора «ЭИ», йому про це нагадаю.

 

До речі, «ТК» була і є єдиним джерелом інформації про холдинг для всіх співробітників холдингу. Попри шалену кількість піар-, промо- й топ-менеджерів, усі новини про свою роботу люди дізнаються з сайту «ТК» (зокрема з коментарів): і про звільнення президентів, і про Вадима Войтика і страйк регіональних «Статусів», і про все інше. Це нормально?

 

– Ще в квітні цього року Шевченківський суд отримав від мене два позови. Один про поновлення на роботі. А другий до «Медіа інвест груп», до «УБП» з приводу вкраденого порталу izvestia.info, який я вимагаю мені повернути і за який мені обіцяли тисячу доларів, та з приводу інформації, яку я вимагаю спростувати. Я реєстрував домен 2001 року, коли було запроваджено зону info. Я ще за радянських часів завжди мріяв працювати в газеті «Известия». Тоді ж я зареєстрував і kommersant.info, який зараз належить російському «Коммерсанту».

 

– Ні. Просто так подарував. І я би подарував izvestia.info «МІГ» або ІСД, якби не почався тиск: «Продай за тисячу доларів, інакше ми тебе звільнимо». Це якісь «донецькі» стосунки. Я нічого проти Донецька не маю, на Донбасі був лише раз – в Алчевську. До речі, дуже пошкодував, що туди поїхав, бо з цього моменту почалися проблеми. До Алчевська мене запросив Пилипенко. Я туди полетів, повертаюся до Києва, а мені гендиректор Андрій Радюк каже, що мене оштрафовано, бо я залишив місце роботи без повідомлення.

 

– Це проблема організації та делегування повноважень. Тому що все замкнено на Пилипенкові. Він місяць узгоджував текст інтерв’ю Тарути «ЭИ». Я взяв його в грудні, воно закінчувалося запитанням «Чи правда, що ви розлучаєтеся з Гайдуком?» – «Так, правда». І замість того, щоб надрукувати цю бомбу в грудні, ми надрукували її в січні, тому що пан Пилипенко понад місяць дописував мудрі думки, яких Тарута не мав. У нинішньому вигляді рятувати газету треба передусім від ІСД. Я знаю настрої в редакції. Дехто вже ледь не веде переговори з майбутніми покупцями. Як рятувати, я поки що не знаю.

 

– Такий процес завжди двосторонній. Я дуже намучився в «ЭИ» та поїхав відпочивати спочатку в одеський санаторій, потім на Балтійське море. Відпочив – і ми порозумілися з «Обзором». Вони зашилися без головного редактора й вирішили, що їм треба підвищувати якість контенту, розширювати штат редакції. Наскільки я розумію, вони задоволені моїм рівнем професіоналізму та досвіду. І зараз ми працюємо над тим, щоб газета «Обзор» з вересня суттєво змінила своє обличчя.

 

– Суттєві зміни відбудуться з вересня. Ми зараз, саме під ювілейний 500-й номер «Обзора», що вийшов 29 липня, запровадили редакційно-видавничу систему Smart Connection від фірми WoodWing. Мета системи – створити мультимедійний ньюзрум, щоб тексти, які йдуть до газети, потім були і в інтернеті теж.

 

Зараз ми набираємо нових людей, домовляємося з регіонами. Після мого звільнення з «ЭИ» звільнили всю штатну кореспондентську мережу. Я сподіваюся, що ми цих людей запросимо до «Обзора». Газета наступного року планує виходити в міста-мільйонники, де були власкори «ЭИ». Тож я вже маю людей, на яких можу спиратися і запускати «Обзор» в Одесі, Запоріжжі, Донецьку, Харкові і Криму.

 

– Наскільки я розумію, Львів не запланований першою чергою. Бо це пов’язано з мовою.

 

– Я взагалі за українську мову. Я б і «ЭИ» робив «Економічними відомостями», щоб вони відрізнялися від «Коммерсанта» й «Дела». Але я не можу диктувати своєму директору тут в «Обзорі». Бо маркетингові дослідження їм свідчать, що російською більше читатимуть. А на переклад потрібні додаткові кошти. На жаль, не я вирішую.

 

Утім, я дуже задоволений. Принаймні, мені ніхто й ніщо не заважає працювати. Враховуючи всесвітній тренд поширеності безкоштовних газет і, зокрема, київський тренд (поява «15 минут», «Вечерком»), це дуже перспективна справа. Також є суто українські тенденції інфляції, зменшення реальних доходів населення, коли люди не хочуть витрачати гроші на пресу. Тому в «Обзору» хороше майбутнє.

 

– Медіагрупа Telegraaf видає в Україні не лише безкоштовну газету, але й платні журнали. Я зараз боюся про це говорити, але я прийшов в «Обзор» із ділової преси. То чому б голландцям не видавати тут ділове видання? Єдине, що шведи тут не дуже затрималися з порталом rynok.biz і паперовою версією, німці пішли звідси, продавши «Дело» Пінчуку. Запускати зараз нову ділову газету, маючи на ринку три з незрозумілими перспективами, ризиковано. Тобто я не можу зараз сказати, що наступного року ми запустимо щоденну ділову газету і я буду це робити. Але розмови про таке є.

 

– Зараз не збираюся. Я хотів так назвати газету. Планував навіть її реєструвати. Але тут надійшла пропозиція від «Обзора». Тому тепер я маю, чим займатися. А «Э-известия» нехай почекають. Припустімо, «ЭИ» припинить існування з різних причин, передусім фінансових. Якщо колектив буде без роботи, це може створити певне підґрунтя для продовження розмов стосовно ділової щоденної газети в голландському холдингу Telegraaf. Але я не кажу, що це буде завтра.

 

– Я не кажу, що ми апріорі запустимо свій проект, якщо наявний зникне. Я б хотів запустити ділове видання. Але спершу треба зробити те, що тобі довірили. Мені довірили покращити «Обзор». Хтось пише, що це «бесплатная газетенка у метро». Поговорімо після вересня, коли буде покращено контент, збільшено кількість працівників. Тому що зараз у нас лише 6-7 журналістів, які не можуть якісно щодня заповнювати 12 шпальт ексклюзивом.

 

– Запланована така зміна, але одночасно із запуском сайту obzor.ua у вересні.

 

– Він працюватиме цілодобово, постійно оновлюватиметься. На першому етапі без запозичень не обійтися. Але ми маємо за мету створити оригінальний новинний ресурс.

 

– Чи задоволені ви рівнем розповсюдження «Обзору»? Я, наприклад, суджу по собі: газета «Вечерком» активно увірвалася на ринок, і вона мені щовечора потрапляє до рук. А «Обзор» ніколи не потрапляв.

– Газета розповсюджується вранці на всіх центральних станціях метро. Я теж, до речі, не отримую газету, тому що їду на роботу на 12-ту, коли вже всі примірники роздано. Але зміни в розповсюдженні будуть, пов’язані з редизайном і всіма іншими змінами. Вже зараз газета поширюється також у бізнес-центрах, на окремих площах та перехрестях. Аудиторія, на яку ми розраховуємо, – люди 25–35 років, які працюють в офісах у центрі Києва.

 

– Наскільки я розумію, вже майже досягла точки самоокупності.

 

– Заголовки обох цих статей були і є брехнею. Перша стаття стосувалася часів, коли я не був головним редактором. Там було посилання на конфлікт із сайтом «Автошколы Киева», цього конфлікту вже немає. У другій статті йшлося про смішні речі: ми вкрали підзаголовок в агенції новин. Я відповів Шеляженку, що в такому разі це він украв мій заголовок, змінивши в ньому лише ім’я. Він подивився якусь чернетку шпальти, а я пам’ятаю, що правив підзаголовок і в газеті вийшов інший. По-друге, надіслали прес-реліз про концерт Неллі Фуртадо. Наша кореспондентка взяла звідти якусь бекґраундну інформацію. Сайт «Кореспондент» теж її взяв. Посилатися на прес-реліз я не вважаю правильним. Але як можна писати, що наша журналістка вкрала новину в «Кореспондента»? Я це не коментую. Не хочу відповідати в стилі «Сам дурак».

 

– Ні, це все йшло не від Казбека. Наскільки я розумію, люди Басса шукали заміну Казбеку й запрошували на розмову з Денисом Бассом. Там відбуваються війни місцевого значення. Але мені вистачило таких воєн в «ЭИ». До того ж, я думаю, що Київський медіахолдинг – це не для мене. Але мені було цікаво працювати з Казбеком у «Коммерсанті». Я від нього поганих дій чи поведінки не бачив.

 

– А мені Басс нічого не запропонував. Була розмова про те, що перероблятимуть холдинг, що потрібні нові керівники. Але незрозуміла якась розмова. Коли я переїхав до Києва, я написав для «ТК» матеріал «Встречайте: “Лука-ТВ” в Киеве» про телеканал «Київ». Тобто моє ставлення до Черновецького вже тоді було зафіксовано. Якби мені, скажімо, запропонували очолити газету «Хрещатик», не стати в. о., а головним редактором із затвердженням сесією міськради, можливо, я б з «ЭИ» туди й перейшов. Подав би свою програму дій, тому що я бачу «Хрещатик» газетою міської громади, а не Черновецького, чи фракції БЮТ, чи київських олігархів.

 

–Я не знаю, що там відбувається. Подивився програми з Черновецьким і пані Сумською. «ТК» мене випередила, тому що я хотів теж написати рецензію. Мені дуже сподобалося, як Сумська сказала: «На жаль, політична сила Тимошенко програла на виборах». Це було в ефірі: «На жаль!». І купа таких речей.

 

Зараз я вважаю, що досить було б україномовних додатків до безкоштовних газет «Обзор», «Вечерком» і «15 минут». Щоб у них друкувалися найважливіші документи і скорочені стенограми сесій. У сучасних умовах це найоптимальніша схема поширення міської інформації. Відповідний договір можливий був би – інформація на правах реклами від Київської мерії. До речі, ми й зараз друкуємо матеріали від Черновецького на правах реклами, наприклад, про хліб.

 

– Звичайно. Я за своє життя не написав жодного замовного матеріалу. Коли я був заступником головного редактора «ЭИ», мене зробили відповідальним за публікацію джинси – за шпальти, які називалися «Трибуны» і «Мнение». Одним із цих «трибунів» став діяч БЮТ Андрій Портнов. Він заплатив гроші, щоб із ним вийшло інтерв’ю. Вийшло воно на шпальті «Мнение», а я у вихідних даних написав, що матеріали, позначені плашкою «Р», а також на шпальті «Мнение» друкуються на правах реклами. За це мене оштрафували на 300 доларів.

 

Коли я був головним редактором «ЭИ», то спершу мав можливість друкувати замовні матеріали. Мені відділ реклами каже: у нас є подвійний прайс, якщо без плашки реклама, то ми друкуємо дорожче. Я виступив категорично проти цього. Ми у 2007 році стали газетою без «заказух». Але мені все одно викручували руки, щоб надрукувати замовне інтерв’ю з Прогнімаком. Гендиректор наказував кореспонденту відділу спорту писати матеріал про федерацію хокею, яка заплатить 1,5 тисячі доларів. А інтерв’ю з Прогнімаком вийшло на наступний день після мого звільнення. Тобто це знову стало практикою «ЭИ».

 

Хтось подейкує, що Свірко написав «заказуху» зі Степаном Черновецьким і за це йому «Правекс-банк» дав кредит на квартиру. По-перше, кредит дали задовго до інтерв’ю, тому що продавець квартири купував її через «Правекс-банк», тобто не я його вибрав. По-друге, мені дали кредит у 300 тисяч доларів під 12,5% річних. Щомісячний платіж був 4,5 тисячі доларів. Хіба це подарунок? Та це ж банк заробив на мені! Між іншим, у мене був скандал із «Правекс-банком». Коли інтерв’ю узгоджувалося, вони намагалися викреслити заяву про те, що банк ні з ким не веде переговорів щодо продажу, а я залишив те, що було на диктофоні.