Найперше я перепрошую Бориса Бахтєєва, автора відкритого листа до читачів нашого журналу, за можливо завдані йому моральні збитки у формі моїх правок.

 

Хоча певні правки – звичайна практика редакторської роботи, і кожен професіонал із журналістським досвідом знає: якщо видання бере на себе відповідальність друкувати певний текст, воно відповідає за нього перед своїм читачем, а отже втискає у власний формат. А інколи і дотягує до власного рівня.

 

Що стосується статті пана Бахтєєва, то з самого початку я був проти публікації його досить посереднього тексту: він зі значним запізненням вирішив відповісти на антиукраїнські інвективи активного члена Партії регіонів Дмитра Табачника, котрі той час від часу друкує в одному досить специфічному виданні.

 

Моя головна претензія полягала в тому, що затіяна Бахтєєвим полеміка ґрунтувалася не на контраргументах, не на змістових обґрунтуваннях помилковості суджень Табачника, а на досить схоластичній дискусії щодо його методологічних прийомів. У Бахтєєва виходило десь так: і подискутувати з відомим чоловіком, тим самим піднявши свою персону до його рівня, але разом із тим спростовуючи не конкретні й досить образливі для українців сентенції автора, а методику його логіки.

 

Досі жалкую, що цей слабкий, неконцептуальний матеріал, піддавшись проханню відомого й авторитетного редактора, я все ж поставив у номер. Звичайно, тут я припустився прикрої помилки: посередні речі не пасують «Сучасності», хто б їх не пропонував.

 

Що ж до абзацу, котрий таки я вписав Борису Бахтєєву і який, на думку шановного автора, зробив його ледь не антисемітом, то я дозволю собі навести його ще раз:

 

Невже лише згадування слів «єврей», «єврейська громада» й формулювання певних і досить логічних запитань до них може викликати такий переляк у таких мужніх людей, як пан Бахтєєв, котрий дискутує то з Табачником, то із «Сучасністю», звертаючи таким чином на себе увагу?

 

На мою думку, Дмитро Табачник – один із небагатьох представників єврейської громади (а саме це стверджував у своїй статті Борис Бахтєєв і це, здається, ні для кого не є секретом), захоплений антиукраїнськими ідеями, котрі він активно пропагує. Саме Табачник, починаючи з президентської кампанії 1994 року, був одним із ідеологів створення «двох Україн», чим активно сприяв розколу країни на російськомовну й україномовну частини. Він і досі, прагнучи прислужитися новим господарям, експлуатує свою давню технологію, прилаштувавши її до потреб Партії регіонів. Разом із тим, ця ідеологія провокування внутрішнього конфлікту надзвичайно небезпечна й може тягнути за собою непередбачувані наслідки для всіх громадян України. В тому числі й для українських євреїв.

 

Натомість я можу навести чимало прикладів, коли представники єврейської громади не тільки сприяють збагаченню сучасної української культури, але й євроінтеграції країни, що зараз на часі.

 

Не можу не згадати одного видатного єврея, який практично вже став чи не нашим співвітчизником – це головний равин Києва й України Яків Дов Блайх. Він не тільки чимало зробив для єврейської громади, але й лобіював інтереси України у найвищих колах світу. До речі, він, громадянин Америки, сьогодні успішно оволодіває українською мовою, вивчення якої нашими співвітчизниками так боїться пан Табачник. І саме Яків Дов Блайх виступає активним критиком радянського спадку – проросійсько-імперських настроїв значної частини єврейської громади.

 

Якщо ж нашого автора відкритого листа й далі продовжують мучити амбіції, є найпростіший вихід: ЖЖ – Живий журнал. Блогерська культура сьогодні прогресує, як жодна інша, і там уже точно текстів, яких Ви, очевидно, вважаєте абсолютно завершеними, ніхто не торкатиметься. Інша справа – чи читатимуть?

 

Якщо ж Вас, пане Бахтєєв, хтось спробує за той злощасний абзац обізвати антисемітом, то сміливо вказуйте на мене – головного редактора журналу «Сучасність» Віктора Мороза. Я цього абсолютно не боюся. І не забудьте додати, що в тім же числі журналу, де розміщений Ваш матеріал, є ще два, також «єврейської» тематики: ґрунтовне й цікаве дослідження про парламентаризм у Ізраїлі та досвід успішного державного будівництва цієї молодої й успішної країни. А другий, що йому не програє, – про стан і розвиток сучасної ізраїльської літератури.