Павло Булгак у статті «Хамство по-братськи за наш рахунок» навів чималий (хоча далеко не повний) перелік фактів, які характеризують ставлення до України й українців з боку росіян. Так, не з боку окремих гумористів, пародистів чи телевізійників – а з боку масової російської аудиторії, від знаних політиків до рядових інженерів, котрі з реготом зустрічають жарти, за які в інтелігентному товаристві прийнято товкти пику. При цьому, переконаний, у Росії більшість громадян просто не розуміють, що деякі речі дозволяти собі не можна і не все, що видається смішним, насправді є таким. Ба більше: російські політики й журналісти у масі своїй не розуміють, що вони тільки розписуються у наявності своїх підсвідомих комплексів, регочучи та підтримуючи відповідну лінію у мас-медіа, коли йдеться про показ у найнепривабливіших барвах різних там українців, естонців, чукчів, грузинів.

 

Але про це дещо пізніше. Зараз же я хочу відзначити, що Павло Булгак чомусь посоромився назвати діагноз хвороби не лише російського телебачення, а і всього російського суспільства. Це не хамство (хамство – лише її вияв), а ксенофобія. В тому числі де-факто і на державному рівні, і на рівні всього соціуму.

 

Утім, краще процитую чималенький фрагмент зі свіжої статті «Наука ненависті» пера знаного російського публіциста Леоніда Радзіховського, присвяченої виправданню судом присяжних полковника Квачкова, який спробував був вчинити замах на Анатолія Чубайса.

 

«У нас большое достижение: список национальных героев увеличился на одну боевую единицу. К Луговому и боксеру (приторговывавшему наркотиками), который убил педофила (или не педофила), добавился полковник Квачков.

Никто не сомневался, разумеется, что Квачков будет оправдан. Как оправдан Ульман, как, естественно, был бы оправдан Буданов (если бы попал к присяжным), как приговорен к пожизненному Пичугин (трупы не найдены), и ничтожные или условные сроки получают убийцы таджиков. Народ не обманешь – он знает, кто “свой”, а кто “чужой”. Собственно, только на ЭТОТ вопрос и отвечает суд присяжных – но уж тут он не ошибается!..

А для любителей поиграть в юридические тонкости – вопрос на засыпку.

Мораль: всякий нормальный человек понимает, что доказательная база улик зависит не от экспертиз, хронометража, окурков и прочей дряни, а от того, КОГО уличают и ПРОТИВ КОГО уличают. Двухмерное пространство, ось истца и ось ответчика, а решение обычные граждане, как и в магазине, принимают в зависимости от “соотношения цены жертвы и качества обвиняемого”. Смотрят и судят не по уликам, а по морде. То есть: у кого морда, у кого лицо, а у кого и лик».

 

Ну, а кого і це не переконало, то з початку цього року і до 27 травня в Росії в результаті нападів на ґрунті ксенофобії загинуло 72 людини і не менше, ніж 137 отримали поранення. «Не менше», бо далеко не кожна жертва нападу звертається до міліції: там можуть ще добряче додати...

 

Так що українці далеко не поодинокі об‘єкти тієї практики міжнаціональних відносин, яка культивується у сучасній Росії. А ще можу сказати, що подібна практика – щоправда, у значно більших масштабах, – уже культивувалася колись.

 

... На фініші перебудови якимось дивом низка нацистських фільмів виявилася доступною не лише «мистецтвознавцям у цивільному», а й досить широким групам інтелектуалів. Це були здебільшого фільми доби «зрілого» нацизму, коли вже почався, але не набрав повних обертів Голокост. А деякі належали й більш пізньому періоду. Одне слово, було представлене «мистецьке» підґрунтя ксенофобії, перетвореної на державний терор і геноцид.

 

Скажімо, кінострічка 1940 року «Вічний жид» про роль євреїв в історії, яка подавала свого героя як негідника, паразита, що смокче з суспільства всі соки, несе з собою хвороби і позбавлений моралі. У фільмі показували не тільки підступи світового єврейства, а й, скажімо, ритуальне – начебто кошерне – забиття худоби, причому ритуали були перетворені на відвертий садизм і т. д. У цьому ж стилі було зроблено і стрічку «Єврей Зюсс», – мовляв, дивіться, як оці недолюдки ґвалтують наших арійських дівчат. Але що найцікавіше, для расистської пропаганди нацисти масово використовували навіть мультфільми, створені у стилістиці Диснея! Скажімо, стрічка «Сила в єдності» (1941 рік), де всі звірі об’єднуються проти хижого і підступного лиса, зовнішність якого нагадує самі розумієте кого. А от в іншому мультфільмі вже діє лис-арієць Рейнард, який мобілізує всіх тварин проти носорога Юдокуса...

 

Але чи не найкрутіший маразм подібного ґатунку – стрічка «Бідний Гансик». У певному сенсі – це шедевр свого жанру. Річ у тім, що канарку (чи то кенара?) Гансика просто-таки зживали зі світу лихі чорні птахи з горбатими носами. Але Гансик із ними успішно боровся і, ясна річ, перемагав. Мультфільм мав звукоряд, але в ньому не було діалогів – адже це був уже 1943 рік, за вказівкою Геббельса стрічку робили для всієї Європи, всім мало бути зрозуміло, кому співчувати, а з чиїх невдач реготати...

 

Повторюю ще раз: ідеться про добу «розвиненого» нацизму, що обійняв своєю ідеологією практично всі сфери німецького життя. Але ж усе починалося з якихось простіших речей, чи не так? У 1933 році не було ще ані відповідних стрічок, ані розвиненої індустрії пропаганди, ані таборів смерті. Все починалося з виступів ораторів та естрадних скетчів, власне, розіграних на сцені більш чи менш розлогих анекдотів відповідного штибу...

 

Я думаю, десь мають бути свідчення того, які це були конкретно скетчі (а що вони були, це зафіксовано документально). Як розвивався цей жанр – не лише стосовно євреїв, а і щодо слов’ян, передусім поляків, яких нацистські лідери люто ненавиділи. І які (в сенсі «юберменшів» та «унтерменшів») програми проводило найбільш технічно і жанрово передове у тодішній Європі (а може, й у світі) німецьке телебачення...

 

Утім, повернімося з першої половини ХХ століття у наші дні. Хоча й тут ми не розпрощаємося з історією, з необхідністю історичного вимірювання проблеми ксенофобії, в тому числі – й озвученої естрадою та телебаченням. Згадаймо-но, про кого у Росії люблять розповідати анекдоти не лише у приватній обстановці, а й публічно? Крім українців («хохлів»), ще й про євреїв, грузинів, чукчів та естонців. А тепер згадаймо вислів Черчилля про те, чому у Британії фактично відсутній антисемітизм: бо британці не вважають себе гіршими (слабшими, неконкурентоспроможними) у порівнянні з євреями. І причому роблять це цілком щиро, на підсвідомому рівні. Чи не наводить на певні думки? Де «повільні» естонці? У НАТО і ЄС, не спитавшись у Москви, чи не так? А євреї? Стільки нобелівських лауреатів, гарних солдатів і прекрасних скрипалів у перерахунку на душу населення...

 

Ну, добре, скажете ви, а чукчі? З чукчами теж усе непросто. Цей маленький народ кілька століть чинив успішний опір експансії спершу Московського царства, а потім усієї Російської імперії. Опір цей був збройний. Здавалося б, колосальна перевага росіян у військовому спорядженні повинна була змусити чукчів здатися. Але ні! Аж поки свою справу не зробила «вогняна вода», Чукотка залишалася вільною. Отож, найімовірніше, йдеться про певну підсвідому заздрість. І не тому, що росіяни якась ущербна нація, а тому, що в силу історичних обставин Росія надто довго жила без політичних свобод, обтяжена комплексами «Третього Риму» та «обложеної фортеці православ‘я/ комунізму», надто ретельно зараз працюють на ідеологічному фронті «кремлівські чекісти», щоб ця заздрість пішла геть і не давала поживи ксенофобії.

 

Але глибинні причини таких настроїв – це вже інша тема. Тут же варто зауважити, як небезпечно гратися у ксенофобію, особливо колишнім імперським державам зі справді високою культурою, яка у цій грі перетворюється на свою протилежність – на підставу для зневаги «інших» і знаряддя витонченого знущання з них.